Дід і лев

Якось пішов дід з онуком у ліс по дрова. Раптом бачать — іде їм назустріч лев.

— От мені пощастило! — зрадів лев.— Три дні ходжу голодний, а тут ви мені самі в лапи попались. Я вас обох одразу з’їм.

Почув онук ці слова й злякався:

— Діду, лев роздере нас. Що нам робити?

— Не бійся, дитино,— каже дід.— Я його прожену.

— Як же ти його проженеш? — питає онук.— Лев такий дужий, а ти такий старий, у тебе й сили нема.

— А навіщо мені сила? Я його перехитрю. Ось дивись.— І дід схопив сокиру й побіг до лева: — Ти диви, вже кілька днів полюю на лева, та він усе не попадається. А тут сам ти мені до рук прийшов. Ось я зарубаю тебе сокирою та й заберу додому. Цілих три дні твоє м’ясо смажитиму і їстиму.

— Де ж у тебе та сила, щоб ти мене вбив? — питає лев.

— Не віриш, що в мене є сила? — питає дід.— Ходімо, позмагаємось. Тільки спершу домовимося: я буду за тебе дужчий — ти станеш моїм слугою, ти будеш дужчий — я тобі вік служитиму.

Пристав на цю думку лев. Підняв дід камінь із землі й каже:

— Якщо ти такий дужий, як я, візьми цей камінь і здави, щоб з нього вода виступила.

Узяв лев камінь, душить, душить, уже й тріснув той камінь, а вода не виступає.

А дід непомітно вийняв з торби яйце, узяв камінь, здушив на ньому яйце — і камінь змокрів.

— Бачиш,— каже дід, — я таки видушив із каменя воду. Чия взяла?

Довелося левові стати дідовим слугою. З того дня дід завжди їздить на левові верхи.

Якось поїхав дід у ліс і став рубати дерево. Довго він цюкав сокирою, а дерево все не падає. Побачив це лев, підбіг до дерева, схопив його лапами та й вирвав з корінням.

— Що ж ти, діду, хвалився, що дужчий від мене,— каже лев,— а не можеш мале деревце зрубати?

Бачить дід, що лев розгадав, хто він такий, та й каже:

— Дурний ти, леве, то я хотів побачити, чи в тебе вистачить

сили хоч дерево повалити. А мою силу ти побачиш, як я ось піду та вполюю двох-трьох левів.

Страх узяв лева.

«А що,— думає, — як старий не вполює жодного лева, та мене вколошкає?!» — і дременув у ліс.

Коли це біжить назустріч левові лис.

Братику лис, від кого це ти так тікаєш, невже від діда? — питає лев.

— А то що за один?

І лев розповів лисові про діда, який вичавлює з каменя воду, полює на левів і примушує їх потім на себе робити.

Зареготав лис:

— Ой, дурний же ти, леве. Де ж у діда та сила, щоб воду з каменя вичавлювати? То він тебе обдурив. Ти на нього як заричиш, то він і вмре з переляку. Ось ходімо поквитаємося з ним.

Повірив лев хитрому лисові й пішов з ним на старого. Дід ще здалеку помітив лева з лисом і одразу втямив, що лис затіяв щось недобре.

— Ах ти ж клятий лисе! — крикнув дід.— Я ж тобі загадав, щоб ти мені жирного лева привів, а ти ведеш якусь шкапу. Ну, та дарма, я й цього з’їм. Але як ти мені ще раз такого приведеш, я тебе роздеру.

Зачув лев ці слова, подумав, що лис хотів його дідові в руки віддати, і побіг чимдуж до лісу.

А дід і каже онукові:

— Тепер ти сам побачив, що самою силою не візьмеш. Треба ще й розум у голові мати. Тоді тебе ніякий ворог не здолає.

Джерело: Азербайджанські народні казки : збірник казок.— К., «Веселка», 1991.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up