Фатьма

Було це давно-давно. Жив колись бідний чоловік. Була в нього жінка й чорноока, гарна, як лялечка, донька Фатьма. Жили вони в мирі та злагоді.

Але невдовзі мати занедужала й померла. Посумував батько за жінкою та й женився на другій. А в цієї жінки теж була дочка. Сама негарна, нечепура та ще й ледача. Мачуха з дочкою заздрили Фатьмі і не давали їй просвітлої години. Дочка мачухи тільки те й робить, що їсть, п’є та регоче без упину, а бідна Фатьма з ранку до вечора працює, і ніколи вгору глянути. І в хаті прибирає, і корову пасе, мачуха ще загадує й вовну прясти. Коли Фатьма пряла, їй завжди допомагала її золота корівка. Пожує вона вовну, розплутає, потім куделю зробить. Може, через це мачуха незлюбила корову. Надумала зарізати її, щоб не було у Фатьми помічниці. Отоді вже вона що захоче, те й зробить з дівчини.

Одного дня мачуха занедужала. Послала собі долі постіль та й лягла. Лежить і все стогне.

Почув той стогін чоловік і питає:

— Що тобі таке, жінко?

— Ой, нездужаю я. Лихоманить мене. Усі кістки ломить. Кажуть, як здерти шкуру з корови та загорнутися в неї, то, може, й одужала б.

Чоловік злякався, що й ця жінка ще помре і тоді Фатьма знову осиротіє, і вирішив зарізати й освіжувати корову. Почула про це Фатьма й зажурилася. Пішла вона в хлів і, гірко плачучи, розповіла все корові.

— Не плач, Фатьмо. Сльозами лиху не зарадиш. Така вже моя доля. Одне попрошу: як мене заріжуть, не їж мого м’яса. А позбирай мої кісточки, занеси у хлів і закопай. Як тобі тяжко буде, я стану в пригоді.

Після цього бідолашній Фатьмі ще погіршало. Мачуха давала стільки вовни, що дівчина не встигала її попрясти, і через те люта жінка її щодня била.

Якось Фатьма пішла на той луг, де завжди пасла корову, сіла на пагорбі й, плачучи, стала прясти.

Коли це повіяв вітер, підхопив куделю та й поніс. Фатьма побігла за нею навздогін. Бігла й, простягнувши руки, благала:

«Ой вітре-вітрило, не жени мою куделю». А вітер наче й не чув і все гнав і гнав куделю. Фатіма й не зогледілася, як відбігла далеко-далеко від села й опинилася у широкій долині. А тією долиною протікала річка. Край берега стояла хатина. Вітер ще вище підхопив куделю, й вона залетіла в комин тієї хатини. Фатьма прочинила двері, переступила поріг і злякано відсахнулась. У кутку сиділа стара потвора з широким, через усе лице ротом, з великими, як цвяхи, зубами і вилупатими очима.

Руки у неї були такі довгі, що якби стара простягла їх, то одразу дістала б Фатьму.

Дівчина стояла й тремтіла від страху.

Стара підвела голову, побачила Фатьму й засміялася. Потім лагідно сказала:

— Дівчино, не бійся мене, підійди-но ближче. День-два побудеш тут, роботу поробиш, а я тоді куделю тобі віддам. Ну, йди-но сюди, сядь біля мене.

Фатьмі відлягло від серця, коли вона побачила усмішку на обличчі старої, підійшла вона до неї, сіла.

— Як же тебе звати? — питає стара.

— Фатьма.

— Фатьмо, ти мені подивишся голову?

— Подивлюся.

— Тоді я трішки ляжу, а ти подивися, дитино.

Лягла стара, поклала дівчині голову на коліна. Бачить Фатьма, а голова в старої немита, волосся скуйовдилось. Але вона й слова не сказала. Мачуха була теж нечепура, голову вряди-годи мила.

Стара й питає:

— Дівчинко моя, у кого голова чистіша, у мене чи в твоєї матері?

— Авжеж у тебе, бабусю,— відповідає їй Фатьма.

— Дівчинко, ти, мабуть, голодна. Іди візьми в діжі трохи хліба й попоїси.

Фатьма підняла віко в діжі й побачила не хліб, а шмат глини.

Стара й питає:

— Дівчинко, чий хліб м’якший, мачушин чи мій?

— Твій, бабусю, м’якший. Ось я ще тобі хліб спечу, тоді й мого скуштуєш. Ти вже старенька, сядь перепочинь, а я попораюся у хаті.

Фатьма встала, прибрала старій хату, підмела. Потім затопила піч і напекла цілу діжу хліба. Сіли вони, попоїли та й полягали спати.

А на другий день дівчина розповіла старій про свою люту мачуху, що збиткувалася над нею, і стала збиратися додому.

— Дівчинко, як ітимеш додому, побачиш три річки. В білій річці — покупаєшся, в чорній — голову змиєш, а в червоній — губи та щічки умиєш.

Фатьма так і вчинила, як порадила їй стара, то коли вийшла з червоної річки, стала така гарна, мов квітка.

Стара повернула Фатьмі куделю й вирядила її в дорогу.

Мачуха дуже лютувала, що Фатьми довго не було вдома.

А коли побачила, що дівчина повернулася ще вродливішою, як була, у неї від заздрощів замалим серце не розірвалося. Схопила мачуха дрюка й ну бити Фатьму: їй кортіло взнати, як дівчина стала такою гарною.

Фатьма була щира й незлостива. І хоч мачуха й збиткувалася над нею, вона розповіла їй про свої пригоди.

Уранці мачуха не пустила Фатьму в поле, а вирядила свою дочку. Дала їй торбу вовни, бо дуже їй хотілося, щоб і її дочка, як Фатьма, попала до старої й погарнішала.

— Гляди, з дороги не звертай, простуй прямо до бабиної хати,— наказувала мачуха.

Все, що було з Фатьмою, сталось і з дочкою мачухи. Наздоганяла й вона куделю, яку поніс вітер. Упала куделя в комин. Переступила дочка мачухи поріг хати. Але як побачила страшну бабу, хотіла втекти. І тут пригадала вона материні слова й не зрушила з місця.

Стара побачила дівчину й привітно усміхнулася.

— Дівчино, ти прийшла забрати куделю? Не бійся, підійди до мене. Побудеш у мене день-другий, поробиш роботу, і я тобі віддам куделю.

Лінива дочка мачухи спроквола підійшла до старої, сіла біля неї.

А стара й питає:

— Дівчинко, подивишся мені голову?

— Подивлюся.

— Ну, то тоді я трішки ляжу, а ти подивися, — сказала стара й поклала їй голову на коліна.

Дочка мачухи бачить, що голова в старої немита, волосся скуйовдилось, і вона, гидуючи, прибрала руку. А стара питає:

— Дівчинко, у кого голова чистіша, у мене чи в твоєї матері?

— Тьху на твою голову,— каже дочка мачухи,— авжеж, у моєї матусі чистіша. А в тебе на голові не волосся, а кубло.

Стара й каже:

— Дівчинко, ти, мабуть, голодна. Візьми з діжі трохи хліба й попоїж.

Дочка мачухи підняла віко в діжі й побачила не хліб, а шмат глини.

Стара й питає:

— Дівчинко, чий хліб м’якший, мамин чи мій?

— Авжеж, що мамин,— сердито відповіла дочка мачухи і жбурнула шмат глини додолу.

— Дівчинко, бачу я, мій хліб тобі не смачний. Тоді заміси тісто, спечи свіжий хліб, сама попоїси й мене нагодуй.

— Ще що захотіла! Я тобі хліб пектиму! Встань сама та й напечи,— сказала дочка мачухи і розляглася на тапчані.

Побачила стара, що дівчина й не збирається хліб пекти, і каже:

— Дівчинко, не хочеш хліб пекти, встань тоді та прибери у хаті: підмети, помий усе.

— Аякже! Я своєї хати ніколи не підмітаю, а буду тобі підмітати! Я прийшла, щоб стати, як і моя сестра Фатьма, ще вродливішою. Коли б скоріше додому повернутися!

Бачить стара, що ця дівчина зла й ледача, нічогісінько не хоче робити. Цілий день лежить на тапчані, навіть їсти собі не наварить. Отож вона й сказала дочці мачухи:

— Дівчинко, бачу я, що ти хочеш додому йти. Іди собі, я не проти. Як повертатимешся назад — побачиш три річки. В одній річці — чорна вода, в другій — червона, а в третій — біла. В чорній річці не купайся, в білій — помиєш коси, брови і носа, а в червоній — руки і ноги.

Стара віддала ледачій дівчинці куделю й вирядила в дорогу.

Мати ніяк не могла дочекатися своєї дочки, все на дорогу виходила, все виглядала. Два дні чекала й сподівалася, що її дочка, як і Фатьма, повернеться гарною, як квітка. Та не так сталося, як гадалося. Дочка мачухи повернулася чорнішою, як була, і такою негарною, що гидко глянути. Мати її з горя день і ніч плакала.

Тепер Фатьмі зовсім не стало життя від неї: мачуха не пускала її нікуди з дому і збиткувалася, як могла.

Якось у селі, де жила рідня Фатьми, справляли весілля. Мачуха вбрала свою нечепуру дочку й стала сама вбиратися. Побачила Фатьма, що вони наряджаються, й стала просити:

— Матусю, візьміть і мене з собою. Я повернуся з весілля і всю роботу в хаті пороблю.

— Ач, на весілля їй закортіло! Сиди вдома, сирота нещасна, та до роботи мерщій берися! — сердито сказала мачуха. А тоді схопила глек проса й висипала на землю. — Оце, поки повернемося, щоб по зернятку перебрала!

Взяла мачуха свою дочку за руку й повела її на весілля. Залишилася Фатьма вдома сама. Перебирає те просо по зернятку, висипає в глек і плаче-плаче.

Сама Фатьма і за три дні цієї роботи не зробила б. Але на підмогу їй прийшли кури і курчата, які гуляли на подвір’ї. Вони дуже любили Фатьму, бо вона їм і зерна посипле, і води наллє, ще й у курнику поприбирає.

Побачила курочка-чубарочка, що Фатьма, плачучи, просо збирає, підійшла до неї та й питає:

— Фатьмо, чого ти плачеш?

— Загадала мачуха, щоб я це просо по зернятку перебрала, поки вона прийде. А як не визбираю, то вона поб’є мене.

— Не плач, Фатьмо, ми тобі поможемо. Визбираємо по зернятку й у глечик складемо. Одягайся та йди на весілля.— І закудкудакала курочка-чубарочка, всіх курей та курчат скликала. Невдовзі все зерно було в глек зібране.

Бачить Фатьма, що їй нічого робити, пішла в хлів, відкопала кісточки та й звернулася до них, як корівка її навчила. І враз з’явилися золототкане платтячко й пара чудових черевичків, і чийсь голос каже:

— Фатьмо, одягайся та мершій іди на весілля.

Одяглася Фатьма, взулася й пішла на весілля.

Усі гості замилувалися вродою дівчини та її одягом. А такого плаття ні мачуха, ні її дочка-нечепура зроду-звіку не бачили.

Фатьму запрошували танцювати, і вона так легко й гарно кружляла, що очей від неї не відведеш.

Весілля гуляли довго, а Фатьма скоро пішла, щоб раніше від мачухи та її дочки додому повернутися. Дівчина дуже поспішала й не помітила, як згубила черевичок, гаптований золотою ниткою.

Прийшла вона додому, перевдяглася в стару одіж і знову заходилась у хаті поратись.

Про красу Фатьми полинула добра слава, але чия це дівчина і звідки прийшла на весілля, ніхто не знав.

Якось царевич вийшов на полювання. Його люди ішли понад річкою і підняли черевичок, гаптований золотою ниткою. Показали його царевичу, і той звелів будь-що знайти власницю цього черевичка, такий він був гарний.

— Як прийдеться якійсь дівчині на ногу, везіть ту дівчину до мене,— наказав царевич.

Царевичеві слуги всі міста й села обходили, приміряли той черевичок на ноги всіх дівчат, але жодній не прийшовся: то малий, то завеликий.

Нарешті прийшли вони і в село, де жила Фатьма. Як почула цю новину мачуха, мерщій умила свою дочку й одягла в найкраще вбрання,— може, вона сподобається. А Фатьмі руки позв’язувала, в рота каменюку запхала ще й у тендир[1] посадила.

Зайшли люди царевича на подвір’я, стали й мачушиній дочці черевичок приміряти, а він їй ніяк не лізе. Зібралися вони з двору виходити, коли це білий півень злетів на огорожу й заспівав:

Посланці царевича зупинилися, прислухалися:

Підійшли вони до тендира, відхилили заслінку, а там сидить гарна-гарна дівчина, і руки й ноги у неї мотузком зв’язані.

Замилувалися посланці царевича красою Фатьми. Витягли дівчину з тендира і стали черевичок приміряти. Бачать: черевичок як на неї шитий.

— Це мій черевичок! — вигукнула Фатьма.

Дівчина швиденько побігла в хлів, взяла з ясел другий черевичок і показала людям царевича. Він був до пари тому черевичкові, який вони принесли. Посланці забрали прекрасну Фатьму з собою.

Так збулася мрія царевича і закінчилися поневіряння Фатьми у злої мачухи.