Таємниця дружби

Жив собі шах. Мав він єдиного сина Малика, якого дуже любив.

Якось їхав Малик верхи берегом моря, коли це бачить: конюх і Лисий Мамед про щось сперечаються, навкулачки б’ються. Малик під’їхав, розборонив їх і питає:

— Що ви не поділили? Чого стусаєте один одного?

Забіяки трохи відхекалися. Конюх і каже:

— Пане, а було ось що. Стояв я на березі й побачив, що по морю пливе якась скриня. Кинувся я в море й насилу витяг її.

Аж ось Лисий Мамед з’явився, кричить, що він перший побачив ту скриню, а тому вона належить йому. От ми й побилися.

Малик присоромив забіяк, дав кожному по монеті, а скриню забрав собі. Віз її, віз, а потім подумав: «А що, коли я відчиню скриню й подивлюся, що в ній? Може, розкрию таємницю, чого її кинули в море».

Відчинив юнак скриню, бачить, а в ній ще одна скринька. Відчинив він і цю скриньку, а в ній ще менша, і лежить там паперовий сувій. Розгорнув його Малик і прочитав: «Той, хто хоче знати таємницю справжньої дружби, повинен відвідати фортецю Трьох дідів».

Прочитав шахів син це послання, пішов до батька та й каже:

— О тату, світло моїх очей, дозволь мені вирушити в далеку мандрівку.

Шах його питає:

— Що ти надумав, сину? У яку мандрівку?

Син мовчить. А батько знову розпитує. Не хотілося юнакові розповідати батькові про таємничу знахідку, але той так наполягав, що нарешті син розказав і про суперечку конюха з Лисим Мамедом, і про те, як він забрав у них скриню, і про дивний сувій. У відповідь шах засміявся:

— Якийсь дурень написав, а ти й повірив. Не можна, сину, вірити всьому, що почуєш. Не можна гнатися за кожним птахом. Ні, не пущу я тебе самого блукати по білому світу. Нема в мене нікого, крім тебе, і я не хочу з тобою розлучатися. Живи дома. І тут можна осягнути таємницю справжньої дружби.

Зажурився юнак, спробував батька умовити, але той стояв на своєму. Так нічого й не домігшись, пішов Малик од батька й подався в кімнату суму. Була така в палаці кімната. Коли в кого з близьких шаха траплялася якась біда, приходив він сюди й гірко плакав. Усе тут, куди не глянь, було чорне.

Після розмови про подорож довго чекав шах до вечері сина, та так і не дочекався. Не прийшов Малик і вранці.

Занепокоївся батько, скликав усіх своїх слуг і послав шукати сина.

Вони обшукали палац і сад, зазирнули в усі закутки, розіслали оповісників, але ніхто не міг знайти пропажу. Нарешті, коли минув тиждень і пішов другий, шахового сина знайшли в кімнаті суму. Одразу повідомили про це батька. Він покликав свого візира і разом з ним подався до сина.

Малик був чорний як ніч.

Шах так розхвилювався, що забув про таємний сувій і здивувався, коли побачив у синових руках якийсь папір.

— Сину, чого ти такий сумний, яке в тебе горе? Що ти тримаєш у руках?

Малик вкляк перед батьком.

— О тату, світло моїх очей!

Я хотів вирушити у мандрівку, щоб довідатись про таємницю справжньої дружби, але ти не дозволив. Я так засумував, що прийшов сюди виплакати своє горе.

Довго умовляв шах сина, обіцяв золоті гори, аби тільки той не їхав. Але марні були його благання. Малик казав, що йому нічого іншого не треба. Шах порадився з візиром і відпустив сина. Та ще дав йому сто воїнів для охорони.

Хитрий візир запропонував підступний план:

— Ми скажемо воїнам, щоб вони один по одному покинули Малика. Наприкінці він залишиться сам, злякається й повернеться додому.

Так і зробили. Наступного дня Малик попрощався з батьком і виїхав з палацу. Услід за ним вирушили на конях сто хоробрих воїнів.

Тільки-но вони виїхали на дорогу, як зустріли Мамеда. Малик зупинив свій загін та й каже:

— Гей, Мамеде, у скрині, яку ви знайшли, був сувій. Якийсь чоловік написав, що той, хто хоче знати таємницю справжньої дружби, повинен піти у фортецю Трьох дідів. Ось я і вирішив шукати цю фортецю. Ходімо зі мною.

Подумав Лисий і погодився:

— Гаразд, тільки я скажу своїм рідним.

Попросив Лисий дозволу в батька, попрощався з матір’ю, яка поклала йому в торбу ячмінну перепічку, і наздогнав Малика.

Вирушили вони в дорогу. Йшли довго. Раптом Малик озирнувся й побачив, що вони залишилися вдвох, а всі воїни кудись непомітно зникли. Лисий Мамед повернув свого коня й злякано спитав:

— Як же ми підемо самі, без війська? Що ми там робитимемо без воїнів, без зброї? Краще повернімося додому.

— Брате Мамед,— розсердився Малик,— бачу, ти хочеш накивати п’ятами. Що ж, повертайся додому, я сам піду.

Глянув Мамед на Малика та й каже:

— О пане мій, коли кому й судилося знайти це місце, то тільки мені. Я піду з тобою.

І вони знову вирушили в дорогу. Їхали та їхали, то мало, то багато, коли глядь — закінчилися всі припаси харчів.

Малик зажурився:

— Що ж нам тепер робити? Нема чого їсти, помремо з голоду.

Але Лисий безтурботно махнув рукою:

— Мати поклала мені в торбу ячмінну перепічку. З’їмо її, а там видно буде.

Він поділив навпіл перепічку. Малик скривився — йому зроду не доводилося їсти такий хліб.

Поїли вони й пішли далі. Йшли вдень і вночі й нарешті добулися до високої гори. Подолали її й побачили долину, усю в квітах. Така вона була гарна, що навіть квітник у шахівському саду не зміг з нею зрівнятися. Кожна квітка світилася тисячею барв, голова паморочилася від п’янких запахів. На деревах співали солов’ї. Були тут і куріпки, і фазани, і перепілки, і папуги, і пави з розкішними хвостами. Вдалині полохливо бігали лані, козулі.

Посеред долини височів палац, змурований із золотої та срібної цегли. Його вежі здіймалися аж до самих хмар. З усіх боків палац був огороджений високою кам’яною стіною, одинвигляд якої наганяв страх.

— Як тут гарно! — захоплено мовив Малик.— Отут би жити…

А Лисий Мамед і каже:

— Е ні, пане Малик, ніхто ще не знає, як тут жити… Щось мені не подобається цей край…

Не встиг він доказати, як щось загуркотіло. Подорожнім здалося, що небо впало на землю. За одну мить відчинилася брама, і невідомо звідки з’явилися дві величезні руки. Одна зняла з коня Малика, друга опустила на землю Лисого Мамеда. Ті ж руки схопили коней за вуздечки, відвели в фортецю і поставили в стайню. Аж тільки тоді мандрівники, які ані на крок не відставали від коней, зупинилися й озирнулися. Це була стайня, величезна, мов міський майдан. Знову з’явилися руки, дали коням корму. Тоді ті ж самі руки привели Малика й Мамеда в палац, такий пишний та розкішний, що батьків палац здався Маликові халупою.

Людей не було видно. Немов з неба опустилися рушники і глек для умивання. На столі простелилася скатертина, а на ній сорок різних страв, одна від іншої смачніша. Подорожні дивувалися, звідки все це береться. Вони були голодні, і тому одразу заходилися їсти. Коли гості наїлися, знову з’явилися таємничі руки й прибрали все зі скатертини. Потім повели Малика та його товариша в опочивальню. Гості одразу ж роздяглися й полягали спати. Малик заснув, тільки-но його голова доторкнулася до подушки. Зате Лисий, розумний та хитрий, спав упівока, прислухаючись до найменшого шелесту.

Було вже далеко за північ, коли Мамед побачив, як відчинилися двері. До кімнати зайшли три діди у величезних чорних чалмах, довгих чорних халамидах, чорних черевиках з гострими загнутими носами. Один дід тримав у руках чорну книгу, другий ніс важку чорну патерицю, а в третього до паска була приторочена крива шабля з чорним руків’ям. Дід з шаблею заговорив першим:

— Не будемо довго думати.

Відрубаємо їм голови — та й по всьому. Не доведи бог, розкриють нашу таємницю.

Дід з книгою заперечив йому:

— Один з цих юнаків шахів син. Як ми вб’ємо його, шах нашле на нас військо і ми загинемо.

— Що ж нам робити з ними? — розгублено спитав дід з патерицею.

Дід з книгою, мабуть, наймудріший серед них, відповів:

— Коли вони вже прийшли до нас просити притулку, наш обов’язок допомогти їм.

Не встиг дід вимовити останнє слово, як Мамед підхопився з постелі й укляк перед дідами на колінах:

— О мудрі, допоможіть нам. Ми шукаємо таємницю справжньої дружби. Покажіть нам дорогу.

Дід простяг над ним руку й сказав:

— О юначе, ми розгнівалися на вас, хотіли скарати, але коли ти так просиш, благаєш про допомогу, слухай і запам’ятовуй. Встаньте до схід сонця. Сідайте на коней і вирушайте тією дорогою, що праворуч. Зустрінете ви лисицю. Але це не справжня лисиця, а стара чаклунка. З ранку до ночі сидить вона на роздоріжжі семи шляхів і пильнує за тими, хто йде. У кожного вона всіма правдами й неправдами хоче вивідати, куди й чого він йде. Отож не кажіть їй про свою таємницю, бо лихо вам буде. А як відійдете від лисиці, зніміть з коней підкови й переверніть їх. Ця хитра відьма, як не вивідає таємниці, почне переслідувати вас. А коли ви підкуєте коней перевернутими підковами, вона піде в інший бік і загубить ваш слід. А згодом ви зустрінете пташку-щебетушку. Кожна її пір’їна має тисячу барв. Не вбивайте її! То чарівна пташка. Дасте їй трохи корму і йдіть собі далі. До самого моря ви не знатимете більше ніяких перешкод. Та от перепливти море на своїх конях ви не зможете. Зніміть сідла і збрую, відпустіть коней у ліс. На березі ви побачите чорний камінь. Під ним знайдете вудила. Один кінець киньте у воду. Одразу ж з води вийде кінь на трьох ногах. Сідайте на нього, він перевезе вас на той берег. Але не забудьте — камінь хоч і невеликий, а важить тисячу пудів. Ви не зможете зрушити його з місця. Отож станете біля нього й скажете: «О чорний каменю, ти впав із неба, земля допомогла тобі, тепер допоможи нам». Камінь одразу стане легкий, ви зможете його зрушити з місця й забрати вудила. На тому березі ви побачите такий самісінький камінь. За коня не бійтеся. По землі він ходити не може й тому повернеться в море. А ще біля каменя ви знайдете залізні черевики й палиці. Отоді ви й зупиніться. Перед вами постане стара баба. Дасте їй грошей, і вона покаже вам те місце, яке ви шукаєте.

Тільки-но дідок сказав останнє слово, як усі троє зникли, а Лисий заходився будити Малика. Довго він його будив. Нарешті юнак прокинувся.

— Чого ти мене розбудив? — сердито спитав він.— Мені такий сон снився! Якби ти був на моєму місці, зроду-віку не прокинувся б…

Але Лисий Мамед не звернув уваги на крик, спокійно сказав:

— Пане мій Малик, тобі пощастило, що ти спав і нічого не бачив. Якби ти тільки знав, як налякали мене діди.

— Які діди? Що ти верзеш? — здивовано спитав Малик. І тоді Лисий розповів йому, що бачив і чув. Та тільки про пташку він неправду сказав: порадив її підстрелити.

Недарма кажуть, що немає на світі хитрішого, ніж Лисий Мамед. Мамед навмисне сказав неправду. Він подумав: а раптом по дорозі вони посваряться, і Малик прожене його й сам добудеться до того місця, яке вони шукають.

Потім вони присяглися у вічній дружбі, а вранці, до схід сонця, Мамед і Лисий пішли до стайні. Ті ж руки, що їх зустріли вчора, уже тримали осідланих коней біля воріт. Сіли друзі на коней і вирушили в дорогу.

Як і казав дід, невдовзі зустріли вони лисицю. Побігла вона услід за ними та й заговорила по-людському. Хоч як вона їх умовляла розказати, куди їдуть, що шукають, так від них нічого й не почула. Від’їхали вони трохи, сховалися за деревом, а лисиця тим часом загубила їхній слід. А потім вони зійшли з коней, перекували їх і поїхали далі.

Довго їхали чи недовго, нарешті зустріли вони пташку. Малик одразу зняв лук, натяг тятиву, хотів стрілу пустити, та Лисий схопив його за руку.

Син шаха здивовано спитав:

— Ти ж сам казав, що пташку, яку ми зустріли, треба підстрелити. Чого ж ти не даєш мені цього зробити?

Лисий Мамед зійшов з коня, впав перед сином шаха навколішки:

— О пане мій, Малик, прости мені. Це все через мою кляту хитрість, вона в усьому винна, що я збрехав тобі. Дід казав, щоб ми не чіпали пташку, а навпаки, нагодували її.

Довго сердився Малик, та згодом все-таки вибачив Мамедові. Поїхали вони далі. Довго їхали мовчки, поки не добулися до самого моря. Спішилися вони, розсідлали коней, пустили їх у ліс. Став Мамед коло чорного каменя й проказав ті слова, яких його навчив дідок: «Ой чорний каменю, ти упав з неба, земля допомогла тобі, тепер допоможи нам». І справді, камінь став такий легкий, що Мамед однією рукою підняв його, а другою дістав сховані вудила. І одразу ж навколо так загуркотіло, немов небо впало на землю. Море захвилювалося, зануртувало — і вискочив з води кінь на трьох ногах. Лисий Мамед накинув на нього вудила й потяг до себе. Кінь уперся, хотів вирватися, повернутися в море, та не зміг. Лисий Мамед міцно тримав його. Скочили вони на широку кінську спину.

Кінь кинувся у безодню і в одну мить вивіз їх на той берег. Тільки-но Мамед зняв вудила, як кінь одразу стрибнув у море й зник з очей. А Лисий сховав вудила під чорний камінь, як казав дідок, і став шукати залізні черевики. Вони були тут, поряд.

Малик і Мамед взулися в залізні черевики, взяли палиці й пішли. Ішли горами, долинами, коли глядь — черевики зносилися, а палиці стерлися на кінцях.

Здається, вони добулися до того місця, яке шукали. Роздивилися довкола — неподалік хатина стоїть.

Подалися вони туди. Тільки хотіли постукати в двері, як на поріг вийшла стара баба. Малик глянув у її добрі очі й сказав:

— Бабусю, ми з далекої дороги й дуже голодні. Чи не пустите ви нас переночувати?

Стара баба зітхнула:

— У мене є де переночувати, сину, залишайтесь. Ось тільки нагодувати вас нічим.

— Це не біда, бабусю,— відповів Малик.— Аби було де переночувати. А поїсти щось знайдемо.— Він дістав з кишені великий рубін і подав старій.— Візьміть, виміняйте у міняйла гроші та купіть щось поїсти.

Такого великого рубіна стара ніколи не бачила. Вона пішла в місто до знайомого купця, дала йому коштовний камінь та й каже:

— Брате, візьми цей рубін та дай мені за нього харчів і грошей.

Оглянув купець камінь та й подумав, що стара сама не донесе стільки грошей.

— Піди,— сказав він,— та приведи амбала[1], бо сама ти не впораєшся.

Стара подумала, що купець глузує з неї, але пішла, а сама йде та й думає собі: «Коли каже привести, приведу. Але якщо цей нечистий кепкує з мене, то я йому таке зроблю, що він вік пам’ятатиме».

Але купець і не думав кепкувати. Коли стара прийшла з амбалом, він нав’ючив на бідолаху два величезних мішки — один з грошима, другий — з харчами.

Привела вона амбала додому, поставив він мішки, отримав за свою працю й пішов собі.

А Малик і Мамед накинулися на їжу, а коли поїли, подякували старій. Тоді Лисий Мамед і каже:

— Бабусю люба, у нас одне діло. Як поможеш нам, дамо тобі таких коштовних самоцвітів, що ти зроду-віку не бачила.

Стара засміялася:

— Де ж я їх подіну, сину! Мені вистачить і того, що вже дали. Скажіть краще, чим я можу вам зарадити?

— Ми прийшли сюди, щоб дізнатися про таємницю справжньої дружби. Довідатися про неї можна в зачарованій фортеці Трьох дідів. Лише ти зможеш нам показати це місце.

А стара їм і каже:

— Та ви звідти ж і прийшли. Фортеця, де ви ночували, і є те саме місце.

Малик здивувався:

— Навіщо ж нас діди прислали сюди? Чому не відкрили свою таємницю?

— Діти мої, цього я вже вам сказати не можу. Ви зустрінете дідів ще раз. І тоді вони відкриють вам таємницю справжньої дружби. А тепер вийдіть за місто. Там ви побачите високий будинок. А в тому будинку живе двоє друзів — вони нерозлийвода — Ахмед і Мамед. Може, ви там довідаєтеся про таємницю.

Довго йшли Малик і Лисий Мамед, поки не перейшли все місто. А на самій околиці вони зустріли чабана з отарою овець.

— Брате,— питають вони,— може, ти знаєш, де живуть двоє друзів-нерозлийвода, Ахмед і Мамед.

— Авжеж, що знаю,— охоче відповів чабан.— Це ж я їхніх овець пасу. Ось бачите вдалині великий будинок? Там вони й живуть.

Друзі пішли до того будинку, який їм показав чабан, постукали в двері.

Відчинив їм Ахмед. Малик вклонився й каже:

— Ми з чужого краю, нікого не знаємо в цьому місті. Чи не змогли б ви нам дати притулок на одну ніч?

Ахмед відчинив навстіж двері:

— Для гостей — найчільніше місце. Ласкаво просимо!

Він повів гостей у світлицю, посадив на килимі. Погомоніли про те про се, потім слуги подали всілякі страви, одна краща за іншу. Але хоч як Ахмед умовляв, ні Малик, ні Мамед навіть не доторкнулися до їжі.

— Чого ви не хочете їсти мого хліба? — нарешті ображено спитав Ахмед.

Тоді Малик признався, чого вони прийшли.

— Ми хочемо, брате, узнати про таємницю твоєї дружби з Мамедом. Поки ти не відкриєш нам цієї таємниці, ми не їстимемо, не питимемо.

— О любий гостю, навіщо тобі моя таємниця? Скажи мені правду. А не скажеш — нічого не довідаєшся.

І розповів Малик Ахмедові про все, що з ним сталося, про те, як знайшли скриню, про лист у ній, про те, як шах не хотів його відпускати, та про всі пригоди в дорозі.

Пожалів Ахмед своїх гостей та й каже:

— Атож, брати мої, пройшли ви немало. А тепер послухайте, що вам скажу. Замолоду в мене було багато друзів. І всі вони до мене горнулися. Та якось батько каже мені: «Сину, бачу я, у тебе багато друзів, а ти коли-небудь перевіряв їхню вірність?» Я стенув плечима та й відповів: «Ні, тату, не перевіряв. А навіщо? Я й так знаю, що вони мої найвірніші друзі. Хіба не бачиш, вони щодня приходять до мене, тішаться зі мною, нічого лихого мені не заподіяли». А батько стояв на своєму: «Сину, ти ще дуже молодий, не можна називати кожного, хто тобі усміхається, другом. Усі вони друзі, поки повні в тебе кишені. Зараз у нас достаток, от вони й злітаються, як мухи на мед. Ти думаєш, вони по-справжньому люблять тебе? А ти спробуй перевірити їх. Довідайся, що в них на душі». Запам’ятав я батькові слова. Якось зарізав я барана, поклав його в мішок і зав’язав міцним вузлом. Коли настав вечір, завдав собі мішок на плечі й пішов до своїх друзів. Постукав у перші двері. Мій друг вийшов. Я поставив мішок на землю та й кажу: «Сьогодні я попав у велику халепу: убив шахського барана, і, як назло, його найулюбленішого. Довідається шах — мене повісить. Баран у мене в мішку, допоможи сховати». Друг насупився, відвів очі вбік: «Вибач, брате, ми не раз їли-пили, але я не можу цього зробити. Баран — не голка, його не сховаєш. Боюся, як узнає шах, плакала моя голівонька».

Довго я просив друга, але він і слухати не хотів, а потім грюкнув дверима перед моїм носом: «Та відчепися ти від мене. Я дуже шкодую, що товаришував з тобою. А тепер не те, що товаришувати, знати тебе не хочу…»

Так з мішком за плечима я обійшов усіх своїх друзів. Мене зустрічали, як завжди, привітно. Та варто було мені розповісти про свою пригоду, як двері зачинялися й мене гнали геть. Тієї ночі я постукав у тридцять дев’ять дверей, у тридцяти дев’яти друзів просив допомоги. І жоден з них на поріг не пустив.

Сумний та невеселий повертався я додому. Аж раптом згадав, що при дорозі живе один мій знайомий. Ми не дуже були з ним близькі, і я хотів обминути ту хатину. Коли друзі, які день і ніч товклися в моїй хаті, не захотіли допомогти мені, то чи розмовлятиме зі мною цей чоловік. Та все-таки якийсь голос шепотів мені: «Постукай, перевір його». І я, проклинаючи усе на світі, підійшов до дверей. На стукіт вийшов сам господар. Я несміливо привітався з ним.

«У мене велике нещастя. Я ненароком убив шахського барана і тепер не знайду місця, щоб сховати його. Чи не допоможеш ти мені?» Він подумав трохи й скрушно похитав головою: «Звісно, це дуже кепсько, що ти вбив барана, та ще з шахської отари. Та тепер нічого не вдієш. Як то кажуть, від долі не втечеш нікуди. Але ж у тебе лихо, і я мушу допомогти тобі. Як же можна допустити, щоб ти позбувся життя через якогось барана?!»

Він зайшов у хату і через якусь хвилину виніс великий заступ. «Ходімо,— сказав він,— закопаємо барана десь за містом».

Ми йшли довго. Я так втомився, що мене вже не несли ноги. За цей вечір я обійшов з мішком трохи не все місто. Мій супутник раптом зупинився і сказав: «Ти, мабуть, дуже втомився, дай-но я понесу барана». Я не хотів віддавати йому мішок, але він силоміць забрав його в мене. Нарешті ми дійшли до невеликого арика. Тут ми викопали яму, кинули в неї мішок з бараном і засипали землею.

Я подякував йому, і ми пішли.

Наступного ранку я пішов до нього, щоб подякувати йому ще раз. Та не застав його. Мені сказали, що він пішов на весілля до якогось пана. Цей чоловік, якого я знав зовсім мало, виявився єдиним моїм другом. Цікаво, чи вміє він берегти таємниці? Щоб переконатися в цьому, я теж пішов на весілля. Там зібралися знатні люди нашого міста. Я зайшов до кімнати й побачив свого нового друга на чільному місці. З самісінького порога я закричав: «Ах ти, клятий, щоб тобі добра не було! Виходь сюди на подвір’я, побачиш, що я з тобою зроблю». Він навіть бровою не повів, відповів спокійно: «Не кричи, Ахмеде, іди собі додому. Хоч бий мене, хоч ріж, все одно не скажу, над чим вода тече». Почув я ці слова — раз і назавжди повірив, що мій друг надійний, він ніколи не розкриє таємниці, не викаже мене.

3 того дня я жити не міг без мого нового друга Мамеда. Ми весь час були разом і дуже звикли один до одного. Але щастя ніколи не буває вічним. Сталося так, що Мамедові довелося переїхати в інший край. Він продав усе своє майно, забрав батька й матір і виїхав.

Минули роки, померли мої батько й мати. Я збіднів, друзів у мене не було, рідних теж, лише одна сестра. Жили ми бідно, перебивалися з хліба на воду. Я скрізь шукав роботу, та нічого не міг знайти. Тоді я взяв сестру, і ми подалися шукати щастя по світу. Грошей у нас не стало, одяг подерся. Ми блукали по селах, ходили з міста в місто голодні й босі й зовсім втратили надію. Коли прийшли в це місто і я випадково довідався, що мій друг Мамед живе тут. Ми вже кілька днів нічого не їли, сестра зовсім охляла. Я почав шукати свого друга Мамеда, щоб позичити в нього трохи грошей. Довго його шукав. Аж ось нарешті знайшов. Він з жінкою саме виходив з хати. Я відкликав його й тихо сказав: «Брате, у мене лихо, і я прийшов у це місто, де не маю ні кола ні двора. Позич мені трохи грошей».

На превелике диво, він навіть не глянув на мене. Дістав з кишені дрібних грошей, тицьнув у мою руку. Мені було кривдно, і я хотів повернути йому гроші, але згадав, що сестра помирає з голоду, й переборов свою гординю.

Ночували ми з сестрою в караван-сараї. Коли ми рано-вранці вийшли на вулицю, до нас підійшла якась жінка і дівчина. «Сину,— сказала жінка,— ви схожі на чужинців. Я бачу, вам ніде жити. У нашому будинку сім кімнат, і всі порожні. Ходімо зі мною, ви будете моїми дітьми. Житимемо всі разом, як одна сім’я».

Я навіть здивувався, бо знав, що в цьому краю не так легко знайти притулок. Може, вона хотіла заманити нас у пастку? Але що вона могла взяти з двох жебраків? У нас навіть не було грошей, щоб заплатити їй за житло. Проте жінка говорила так привітно, що ми з сестрою погодились і пішли за нею. З того дня жінка була нам як рідна мати. А ми, як могли, допомагали їй.

Якось я йшов на базар, раптом якийсь дідусь зупинив мене: «Сину, я винен твоєму батькові два гаманці золота. Тільки зараз я довідався, що він помер, а його діти живуть тут. Візьми ці гроші, вони твої». Я не хотів брати грошей. Але дідусь наполіг, довелося гаманець покласти в кишеню. Дома я віддав гроші жінці, котра нас доглядала. Так ми й жили спокійно, щасливо. А одного чудового дня я зустрів на базарі Мамеда. Хотів обминути його, а він гукнув мене: «Ахмеде, ти сердишся?» Що я міг сказати «Авжеж, сержусь. Ти не схожий на вірного друга. Коли я попросив у тебе грошей, ти навіть не глянув на мене, не спитав, як я живу. Хіба так роблять друзі?» Мамед спохмурнів: «Усе, що ти кажеш, правда, Ахмеде. Я дав тобі гроші, не дивлячись на тебе. Це так. Але я не зрадив нашій дружбі. Я розмовляв з тобою, як з чужим, бо ти був схожий на жебрака, і моя дружина не повірила б, що такий голодранець може бути моїм другом. Але згодом я підіслав свою матір, і вона взяла тебе в сини. А вже потім я послав до тебе батька, і він віддав тобі два гаманці золота».

— Гості мої, ви знаєте, це була правда. Я зрозумів мого друга, і з того дня ще міцніша стала наша дружба. Ми більше ніколи не розлучалися.

Коли Ахмед скінчив свою розповідь, вже світало, заспівали півні. Малик і Лисий Мамед подякували йому, сіли на коней і вирушили в дорогу. їхали вони вдень і вночі долинами та горами, об’їхали сім країн семи шахів. А ще треба було подолати три гори. На одній горі жило сорок розбійників, і кожного, хто зупинявся в цих місцях, грабували й убивали.

Коли Малик і Лисий Мамед підійшли до цієї зловісної гори, дозорці помітили подорожніх. І тоді з усіх боків налетіли на них десять розбійників. У Малика й Лисого Мамеда були шаблі, тож юнаки почали відбиватися. Побачили розбійники, що не здолати їм Малика й Мамеда, і послали вістового до свого проводиря, щоб той дав їм підмогу. Наказав проводир усім розбійникам сісти на коней.

І живими або мертвими привести чужинців.

Побачили Малик і Лисий Мамед, як мчать розбійники на бистрих конях, і зрозуміли, що не встояти їм. Ударили вони

острогами своїх коней і полетіли, мов птахи. А розбійники навздогін за ними. Раптом Мамедів кінь перечепився й упав. Поки Лисий Мамед піднімав коня, розбійники наздогнали його, схопили, скрутили руки й відвели до проводиря. Той наказав кинути хлопця у в’язницю, а через три дні відрубати йому голову. Але поки Лисий Мамед мучиться у в’язниці, поглянемо, що сталося з Маликом.

Коли розбійники оточили Лисого Мамеда, Маликові пощастило втекти. Довго скакав він, сам не знав скільки. Нарешті доскакав до лугу, але так втомився, що враз сповз із коня, пустив його пастися, а сам ліг під деревом. Та луг цей, на лихо, був заповідником могутнього шаха. Не встиг Малик заснути, як сторожа уздріла коня, схопила Малика й відвела в палац. Грізному володареві доповіли, що якийсь чужинець порушив його кордон й пустив свого коня пастися на луг. Розгнівався шах і наказав посадити зайду на тридцять дев’ять днів у підземелля, а на сороковий день поставити шибеницю перед палацом і повісити. Маликові навіть не пояснити, у чому його провина, і посадили у в’язницю.

А тим часом Лисий Мамед звик до темряви у в’язниці й побачив, що він не сам. У кутку лежав якийсь юнак. Він важко дихав. Раз у раз кашляючи, він розповів Мамедові, що попав сюди сім років тому за наказом лютого шаха. З того часу він жодного разу не бачив білого світу. Уночі юнак помер. А Лисий Мамед зняв з нього одіж, надів на себе, а мерця вбрав у свій одяг і посадив у кутку. Сам він, прикинувшись мертвим, ліг біля дверей. Настав ранок. Вартовий приніс бранцям якесь пійло й побачив, що один з них помер. Загорнули його в мати, поклали на гарбу й повезли на високу гору, щоб скинути у прірву.

По дорозі, звичайно, Лисий Мамед непомітно вислизнув з мат і втік. Але про це ніхто з розбійників ніколи не взнав. Бо коли візник побачив, що загубив мерця, він нікому про це не сказав.

А тим часом Лисий Мамед ішов удень і вночі й ніде не зупинявся, аж поки не дійшов до країни, де мучився в неволі Малик. Зайшов він у місто й почув, як оповісники оголосили, що на міському майдані повісять бранця. Разом з людьми і Лисий Мамед пішов на майдан, посеред якого на високому помості стояв трон. На троні сидів шах у оточенні візирів, а внизу напоготові стояли кати. Під шибеницею із зав’язаними руками поставили Малика. Побачив це Мамед і здригнувся, але не розгубився.

Упав він долілиць перед шахом і каже:

— О могутній володарю, я знаю дуже багато про хлопця, якого ти збираєшся повісити. Це страшний лиходій, дозволь, я сам повішу його.

Шах здивувався, але все-таки дозволив.

— Скажи, юначе, що ти знаєш про нього. Якщо твої слова сподобаються мені, я виконаю твоє прохання.

Лисий Мамед хитро усміхнувся й сказав:

— О великий і могутній шах! Цей невірний — шахів син. Сюди він прийшов, щоб убити тебе й захопити владу. Ти добре зробиш, як повісиш його. А ще я ось що тобі скажу: цей собака й син собачий колись присягався, що повісить тебе верхи на коні.

Шах здивувався:

— Верхи на коні? А як це робиться і що це таке?

Лисий Мамед зарані приготував відповідь:

— О шах! Накажи привести гарного коня — і я покажу, як вішати верхи на коні. Ми одразу вб’ємо двох зайців: я тобі покажу, як вішати верхи на коні, й водночас повісимо його, щоб знав, як замишляти проти великого і могутнього шаха.

Мамедові слова дуже сподобалися шахові. Він наказав привести найкращого коня. Слуги кинулися до стайні, і через хвилину на майдані вже басував стрункий білий кінь. Лисий Мамед подав знак, кати накинули зашморг на шию Маликові, підняли його й посадили на коня. Мамед з шаблею в руках скочив на того ж коня, стиснув його острогами, під’їхав до самісінької шибениці й сказав катам:

— Натягніть вірьовку міцніше. Я тим часом відскочу назад, а Малик повисне в зашморгу. Ось так і вішають верхи на коні.

Кати натягли вірьовку. У ту ж мить Лисий Мамед гострою шаблею перерубав вірьовку, ударив острогами коня, і той полетів, мов птах. Коли шах зрозумів, що його ошукали, він закричав не своїм голосом і наказав догнати й привести втікачів живими або мертвими.

Усе шахове військо кинулося в погоню, та так і не наздогнало Лисого Мамеда і Малика, котрі щасливо добралися до берега моря.

Лисий Мамед спритно зліз з коня, підійшов до чарівного каменя, сказав заклинання й дістав вудила. Тільки-но він кинув їх у воду, як з’явився кінь на трьох ногах. Подорожні скочили йому на спину й перепливли море. І аж тільки тоді їх побачили шахські воїни, але перепливти через море не змогли.

Тим часом Лисий Мамед сховав вудила під чорний камінь на тому березі. Пройшли друзі трохи вперед, побачили своїх коней, що мирно паслися на лузі. Скочили вони в сідла й вирушили в дорогу. Довго їхали чи недовго, нарешті добралися до замку Трьох дідів. І знову дві руки відвели коней у стайню, а гостей до палацу. Хлопцям подали обід, послали постіль. І цього разу подорожні не зустріли в палаці жодної душі.

Малик так втомився, що одразу заснув, тільки-но його голова доторкнулася до подушки. У Мамеда теж злипалися очі. Він боявся, що міцно засне. Отож розрізав собі палець і посипав сіллю.

Пізньої ночі широко розчинилися двері. Зайшли три діди. Один тримав у руках чорну книгу, другий — важкий чорний жезл, а в третього до паска була приторочена крива шабля з чорною рукояттю. Цього разу дід з шаблею знову заговорив перший:

— Краще я уб’ю їх, щоб, не доведи аллах, не розкрили нашої таємниці.

Дід з книгою заперечив йому:

— О жорстокий! Бідолахи ледве пізнали таємницю справжньої дружби, а ти хочеш їх убити.

Лисий Мамед більше не міг мовчати. Він підхопився з постелі, упав навколішки перед дідом з книгою й сказав:

— О мудрий з мудрих, ми пізнали таємницю дружби. Хочеш — я розповім тобі про неї.

Дід усміхнувся:

— Не треба, сину, ми самі знаємо.

Мамед здивувався:

— Чого ж тоді, коли ви знали цю таємницю, послали нас у таку далечінь?

— О мій сину, якби вам ця таємниця дісталася дуже легко, якби ви самі не зазнали труднощів у дорозі, наші слова пропали б марно. Тому ми послали вас туди. А тепер ідіть з миром, живіть щасливо й дружно, як Ахмед і Мамед.

Малик і Лисий Мамед подякували дідам і вирушили додому.

Йшли з раннього ранку до пізнього вечора й нарешті добулися до своєї країни. Шах довідався, що повернувся син, і вийшов йому назустріч.

Сім днів і ночей гуляли в шахському палаці. Шах нагодував усіх бідних і калік, а Мамедові подарував чудовий палац.