Три сестри

Давно колись жив один чоловік. У нього було три дочки.

Якось покликав він дочок і каже:

— Діти мої, я їду на базар. Що вам купити?

Старша й відповідає:

— Купи мені сорочку з цибулиння.

— Купи мені,— просить середульша,— золототкану хустку.

Найменша, непосида, каже:

— Купи мені кота.

Поїхав батько на базар, продав, що в нього було, купив усе, що треба, й подарунки: найменшій дочці — кота, середульшій — золототкану хустку, а от сорочки з цибулиння для старшої ніяк не міг знайти. До самісінького вечора ходив по базару — все марно, і, коли почало сутеніти, вирушив додому.

Ішов він довго чи недовго, нарешті стомився й присів на камінь.

Саме в цей час ішов дервіш[1]. Глянув на старого, який спочивав на камені, й побачив, що він смутний-смутний. Підійшов дервіш ближче та й питає:

— Чого це ти так зажурився?

Подорожній і розповів, що старша дочка загадала йому купити сорочку з цибулиння, він обійшов увесь базар, а такої сорочки не знайшов. І ось тепер не везе їй ніякого гостинця.

— Знаєш що,— сказав дервіш,— я подарую їй сорочку з цибулиння, а ти віддай її за мене заміж.

Дістав дервіш із своєї торби сорочку з цибулиння й подав батькові.

Батько зрадів і дав згоду видати за нього старшу дочку.

Три дні й три ночі гуляли весілля, а потім старша дочка перейшла в дім дервіша. Дім у дервіша був великий: на сорок кімнат.

На другий день приходить дервіш додому й каже жінці:

— Люба моя жіночко, ану встань, повернися й дістань із глиняного горщика м’яса. Попоїмо.

Дівчина підвелася, зняла покришку з горщика, аж глядь — там сире м’ясо. Вийняла вона те м’ясо, подала чоловікові. Дервіш їсть, а дівчина до того м’яса й не доторкнулася.

— Люба моя, гарна моя, чом же ти не їси? — питає дервіш.

— Та їм,— відповідає дівчина, а сама не їсть, піднесе до рота те м’ясо й непомітно кидає за комір плаття.

— Люба моя, гарна моя,— каже дервіш,— ану встань, повернися, принеси води. Поп’ємо!

Тільки-но дівчина підвелася, щоб піти по воду, як м’ясо попадало додолу. Тоді дервіш повів жінку в останню, сорокову кімнату й прибив її за коси до стіни.

Минуло кілька днів після весілля, й середульша сестра надумала навідатися до старшої:

«Піду подивлюся, як живеться моїй старшій сестрі!»

Прийшла, бачить — дервіш дома, а сестри нема.

— А де ж це сестра моя? — питає.

— Пішла погуляти,— відповідає дервіш.— Посидь, почекай, вона прийде.

Присіла дівчина на килим.

— Люба моя, гарна моя,— звернувся невдовзі до неї дервіш,— ану встань, повернися, дістань із глиняного глека м’ясо.

Попоїмо разом. Я зголоднів, не втерплю, поки твоя сестра прийде.

Дівчина зняла покришку з горщика, аж глядь — там сире м’ясо. Вона мовчки вийняла й подала його дервішу.

Їсть дервіш, а дівчина, як і її сестра, непомітно кидає шматочки м’яса за комір плаття.

— Люба моя, гарна моя,— сказав раптом дервіш,— встань, покрутися та принеси води! Поп’ємо.

Дівчина підвелася, а м’ясо попадало додолу. Дервіш одвів її до тієї ж кімнати і прибив за коси поряд з сестрою.

Найменша сестра, непосида, гралася з котом і чекала середульшої сестри, та так і не дочекалася.

«Мабуть, старша сестра занедужала,— подумала вона,— через те й середульша забарилася. Піду та довідаюсь, що сталося з моїми сестрами».

Взяла вона з собою в кошик кота, прийшла в дім до старшої сестри, застала там тільки зятя.

— Де ж це мої сестри? — спитала вона.

— Пішли в сад погуляти. Посидь — вони ось-ось прийдуть.

Присіла дівчина.

— Люба моя, гарна моя,— трохи згодом звернувся до неї дервіш,— ану встань, повернися та дістань із горщика м’ясо. Попоїмо разом.

Дівчина зняла з горщика покришку, аж там сире м’ясо. Вона мовчки поставила м’ясо перед дервішем, і обоє посідали їсти. Та дівчина не їла: брала шматочки м’яса й непомітно кидала їх біля себе, а кіт одразу ж з’їдав їх.

— Люба моя, гарна моя,— сказав дервіш,— ану встань, повернися, принеси води! Поп’ємо.

Дівчина підвелася. Бачить дервіш — а долі нема жодного шматочка м’яса.

«Ось таку б мені жінку»,— подумав дервіш.

І він не пустив дівчину додому.

— Сестри твої, мабуть, поїхали погостювати до моєї рідні,— сказав він,— а ти їх почекай у мене.

Переночувала дівчина в нього вдома, а рано-вранці дервіш їй каже:

— Люба моя, гарна моя. Я на кілька днів поїду з дому. Поки сестри не повернуться, нікуди не йди. Ось тобі й ключі. Розважайся собі. Можеш заходити в усі кімнати, а в останню, сорокову, не заходь.

— Гаразд,— погодилася дівчина.

Тільки-но дервіш пішов, дівчина почала оглядати кімнати.

У них було стільки золота і срібла, стільки діамантів, що очі розбігалися. Обійшла вона тридцять дев’ять кімнат і зупинилась перед сороковою, у якій були замкнені двері. Взяла дівчину цікавість.

«Мабуть, у цій кімнаті багато всілякого добра, коли дервіш не дозволив у неї заходити. Хай там що, а я зайду туди»,— вирішила вона.

Відімкнула вона двері й зайшла в порожню кімнату. А коли роздивилася, то замалим не зомліла — її сестри були прибиті за коси до стіни і вже ледве дихали.

Кинулася вона до сестер, звільнила їх, нагодувала й повкладала спати.

Минуло два дні. Дівчата поволі очунювали, на щоках з’явилися рум’янці.

— Чого цей клятий чоловік таке з вами вкоїв? — запитала найменша сестра.

Сестри розповіли їй про свою пригоду, і вони надумали усі разом тікати з дому дервіша.

Старша сестра завела всіх до кімнати, де стояла золота скриня-самохід. Сіли дівчата в скриню й вирушили в дорогу. В скрині було невеличке віконце. їхали дівчата, раптом одна з них побачила в те віконце, що назустріч суне дервіш. Хотіли вони обминути його, та дервіш упізнав свою скриню й кинувся навздогін. Але хоч як біг, не наздогнав.

А дівчата поїхали далі. їхали вони довго чи недовго і нарешті дісталися до царства одного падишаха — прямісінько до палацу. Бачать люди і дивуються, що скриня сама під’їхала.

Падишах наказав одчинити скриню. Аж найменша сестра заговорила з скрині:

— Гей, люди! Покладіть на скриню казан, гребінь і трохи мила.

Почув син падишаха дівочий голос, звелів усі ці речі покласти на скриню — і скриня знову вирушила в дорогу. Син падишаха разом із сином візира пішли услід за скринею й опинилися в лісі.

Дівчата думали, що тут ніхто не зможе їх побачити, і вилізли із скрині. Розклали вогнище й поставили воду в казані, щоб помити голови.

Як глянули син падишаха і син візира на них, то враз закохалися: син падишаха — в найменшу, син візира — в старшу.

Поки дівчата милися й розчісували коси, син падишаха із сином візира повернулися в палац і про все розповіли падишахові.

Стали вони радитися і прийшли до згоди, нарешті, видати старшу сестру за сина візира, середульшу — за сина вельможі, а найменшу — за сина падишаха.

Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля.

Але найменша сестра все боялася, що дервіш може потай пролізти в палац і помститися їй. Тоді син падишаха, щоб уберегти дружину від дервіша, збудував двоповерховий палац і поселив її на другому поверсі. На кожній сходинці він звелів повісити дзвіночки. Як тільки чиясь нога ступала на сходи, одразу ж калатав дзвіночок. Біля дверей у палац з одного боку був прив’язаний на ланцюгу лев, а з другого — тигр; на балконі завжди стояв на сторожі озброєний воїн височенного зросту.

Хай вони поки що живуть у цьому палаці в щасті й радощах, а ми розповімо, що було з дервішем.

Після того як дервіш не наздогнав свою скриню-самохід, він повернувся додому.

Обійшов усі кімнати, а найменшої сестри ніде не знайшов. Кинувся він у сорокову кімнату, аж бачить — двері відчинені навстіж і дівчат нема. Тоді він дотямився, що сестри втекли в скрині-самоході, за якою він гнався.

Узяв дервіш торбу, поклав у неї золота й срібла і вирушив у дорогу. Довго він блукав і нарешті добувся до того самого міста, де жили сестри. Тут він і довідався від людей, що в це місто в’їхала золота скриня-самохід і з неї вийшли три дівчини. Дізнався він також, що з найменшою сестрою побрався син самого падишаха.

Побув дервіш якийсь час у місті, але так і не довелося йому побачити найменшу сестру.

Якось він пішов на базар, купив вати, сонного порошку, два баранячих стегна, кілька пригорщів мигдалю в цукрі. Половину мигдалю він перемішав із сонним порошком і висипав його в ліву кишеню, а другу половину, без сонного порошку — в праву кишеню.

Темної ночі дервіш переодягнувся у вартового й підібрався до сторожі, яка стояла біля палацу сина падишаха. Дістав він із правої кишені кілька мигдалин і почав їх гризти. А один з вартових побачив, що дервіш їсть мигдаль, і попросив пригостити його.

Дістав дервіш із лівої кишені пригорщ мигдалю й вділив потроху кожному вартовому. Ті попоїли мигдалю й невдовзі поснули. Тоді дервіш кинув одне бараняче стегно леву, друге — тигру, пообкладав дзвіночки ватою, щоб вони не дзеленчали, і нищечком пішов нагору.

Цієї ночі син падишаха десь гостював. Дружина його сиділа сама й чекала чоловіка. Коли бачить — відчиняються двері й заходить дервіш. Жінка мало не зомліла. Дервіш глянув на неї й сказав сердито:

— Вставай, і ходімо звідси!

Що було робити? Встала жінка й пішла. Дійшли вони до сходів.

А вже розвиднялося.

— Іди вниз,— наказав дервіш.

— Мене привезли сюди вночі,— сказала жінка,— і я не знаю, куди тут іти. А ти ж щойно сходами йшов і знаєш дорогу, іди попереду, а я вслід за тобою.

Пішов дервіш попереду. Глянула жінка праворуч, глянула ліворуч, важко зітхнула й прошепотіла:

— Ранок ясний! Порятуй мене! Я буду вік тобі вдячна! Віддам усе, що забажаєш.

Сказавши це, вона штовхнула дервіша, і той покотився сходами униз, а там напали на нього лев з тигром і роздерли.

Проминуло півроку, й народилася в дружини падишахового сина дочка небаченої краси.

Коли дівчинці сповнилося п’ять років, якось уранці до воріт палацу підійшли троє жебраків. Що вже їм служниці не давали, вони не брали.

— Ідіть скажіть своїй господині, хай виконає свою обітницю, що дала ясному ранку,— віддасть нам свою дочку.

Пішли служниці до дружини падишахового сина та й кажуть:

— Прийшло троє жебраків. Що ми їм не давали, не беруть. Хочуть, щоб ти свою обітницю виконала — віддала їм свою дівчинку.

Що було робити? Мати вбрала свою дочку й віддала жебракам. Ті повели дівчинку за місто, а один жебрак і каже:

— Хай кожен із нас дасть їй, що зможе.

— Дівчинко, дівчинко! Коли ти плакатимеш, хай здійметься буря, — сказав перший жебрак.

— Дівчинко, дівчинко! — сказав другий.— Щоразу, як ти сміятимешся, хай із твоїх вуст падають букети райських квітів.

— Дівчинко, дівчинко! Хай за кожним твоїм кроком у тебе під однією ступнею з’являється золотий слід, а під другою — срібний.

Вони розсмішили дівчинку — і з вуст її посипалися букети. Примусили плакати — і знялася буря. Звеліли пройтись — і там, де вона ступала, з’являлося золото й срібло.

Тоді віднесли дівчину назад у палац і повернули матері.

Дівчинка росла, і слава про її вроду полинула по всьому світу. Якось син падишаха, володаря семи океанів та морів, заслав до неї сватів. Подумали, порадились батько з матір’ю і вирішили віддати дівчинку за сина цього падишаха.

Приготувалися до весілля, розфарбували кенджаве — весільні ноші й повезли на мулі дівчину до жениха.

А в дівчини була зла тітка, батькова сестра, а в тієї тітки — дочка, схожа на матір і така негарна, що гидко й глянути. її ніхто не сватав.

То оця тітка зі своєю дочкою проводжали наречену. Дочка сиділа на весільних ношах по той бік мула.

Минуло кілька днів, і весільний караван наблизився до того міста, де правив падишах, володар семи океанів та морів.

Була ніч. Тітка нагодувала свою небогу навмисне пересоленим хлібом, і дівчина згодом попросила в тітки води.

— Засмійся й дай мені букет квітів, тоді я дам ковток води.

Хоч як дівчина силувала себе, а засміятися не могла.

Уночі, коли дівчина заснула, тітка зупинила мула, зняла сонну дівчину з ношей, роздягла її й поклала на землю. Караван тим часом пішов уперед, і ніхто цього не помітив. Тітка не гаяла часу, вбрала свою дочку нареченою, сунула їй у рот букет квітів, що їх нарвала при дорозі, й погнала мула, щоб наздогнати караван.

Весільний караван прийшов до палацу падишаха. Увечері в саду нарізали баранів, зварили плов, співали, веселилися, стрибали через вогнище.

Коли привели наречену й показали царевичу, він аж сахнувся, така вона була негарна. Примусив царевич її сміятися, а в неї з рота засмерділо часником. Довів до сліз — у відповідь занявкали коти на даху… Узяв царевич її за руку й повів по кімнаті, та замість золотого чи сріблого сліду у неї світилися репані п’яти.

— Як же мене обдурили! — розпачливо вигукнув царевич.

Хай він поки що сумує, а ми вам розповімо про дівчину, яка мала стати нареченою царевича.

У цьому місті жив один старий чоловік. Щодня він ходив у ліс по хмиз, продавав його на базарі і на ті гроші ледве міг прогодувати свою сім’ю. Одного разу, коли старий збирав хмиз, він почув із-за дерева чийсь голос:

— Ой добра людино, порятуй мене! Я вмираю з голоду.

Бачить старий — дівчина дуже вродлива.

— Дитино моя,— каже старий,— куди ж я тебе візьму? У мене самого семеро дочок, і нам ледве вистачає на воду та хліб.

— Забери мене звідси,— почала благати дівчина,— я тобі віддячу.

— Як же ти мені віддячиш? — питає старий.— Ти знесиліла, яка з тебе робота?

— Ось послухай, добрий чоловіче, — сказала тоді дівчина. — Візьми мене за руку, проведи кілька кроків і тоді побачиш, чим я тобі віддячу.

Старий узяв її за руку й повів. Дівчина ступила кілька кроків. Бачить старий, що в неї під однією ногою залишається золотий слід, а під другою — срібний.

Позбирав старий мерщій золото й срібло, підхопив дівчину на руки й побіг додому. Через кілька днів дівчина засміялася, і з її вуст посипалися букети запашних райських квітів. Узяла вона тацю й поклала туди кілька букетів.

— Понеси це в палац і віддай царевичу.

Старий зробив усе так, як сказала дівчина.

— Звідки це в тебе? — запитав його царевич.

— Хай буду я твоєю жертвою! — відповів старий. — Маю я дочку. Коли вона ходить — у неї під ногами залишаються золоті й срібні сліди, засміється — із вуст падають букети райських квітів.

Царевич одразу ж сів на коня й поїхав до старого. Побачив він дівчину, таку гарну, таку вродливу, що йому дух перехопило.

— Дівчино, хто ти така? — спитав вражений царевич.

Дівчина розповіла про все, що з нею зробила зла тітка. Царевич розсмішив дівчину — і з вуст її посипалися букети райських квітів, довів дівчину до сліз — і враз знялася буря, попросив пройтися — і позаду залишилися золоті й срібні сліди.

Тоді царевич наказав прив’язати до хвоста мула тітку і її дочку й пустити по горах.

Після цього царевич женився на своїй справжній нареченій, і весілля гуляли сорок днів і сорок ночей.