Колись, дуже й дуже давно, жили собі дід та баба. І був у них син Амінбек. Батьки хотіли зробити Амінбека багатим купцем. Якось вони дали йому сто карбованців і звеліли йти вчитися торгувати. Амінбек не хотів бути купцем, а хотів набути знань в науках та мистецтві.
Прийшов Амінбек до одного міста, переночував у заїзді, а вранці вийшов на вулицю.
І тут він почув глашатая, який, проходячи вулицею, сповіщав:
— Хто хоче навчитися добре писати, хай іде до такого-то!
Амінбек одразу ж пішов до того чоловіка і домовився за сто карбованців навчатися в нього письма на протязі року.
Він навчився писати так спритно, шо міг зробити свій почерк схожим на почерк першої-ліпшої людини. Коли минув рік, Амінбек повернувся до батьків. Батьки дуже засмутилися з того, що їхній син ще не навчився торгувати.
Старий та стара дали йому сто карбованців І знову послали його, звелівши на ці гроші навчитися торгувати. Амінбек поїхав до одного міста, переночував там, а ранком вийшов на вулицю. Тут він зустрів глашатая, який вигукував:
— Хто хоче навчитися грати в сарташ[1], хай іде до такого-то!
Амінбек звернувся до того чоловіка, заплатив сто карбованців і почав навчатися у нього гри в сарташ. І він навчився грати так добре, що почав перемагати найкращих гравців.
Минув рік, і Амінбек повернувся додому.
Батьки вилаяли його за те, що він даремно переводить гроші і вивчає всілякі дурниці. Потім вони дали йому ще сто карбованців і звеліли, щоб на ці гроші він навчився торгувати.
Так, як і раніш, Амінбек приїхав надвечір до одного міста, переночував, а ранком вийшов на вулицю і зустрів глашатая, який вигукував:
— Хто хоче вивчитись гри на скрипці, хай іде до такого-то!
Амінбек пішов до того чоловіка, заплатив йому сто карбованців і почав учитися грати на скрипці. Минув рік, і він так добре навчився грати на скрипці, що, напевне, у всьому світі, не було іншого такого скрипаля. Після навчання Амінбек повернувся додому.
Старий та стара жорстоко вилаяли його за те, що він знову займався дурницями. їм зробилося соромно перед односельцями, що в них такий неслухняний син; вони продали будинок, все своє майно і вирішили переселитися в інше місце. Дісталися вони до одного міста. В дорозі дуже зголодніли: Але грошей у них не було навіть на хліб.
Розізлились вони на Амінбека.
— Через тебе залишили село, через тебе без грошей сидимо,— бурчали старі на Амінбека і продали його одному власникові каравану.
Якось той караван проходив безводними місцями, всіх почала мучити спрага. Люди спустили відро у криницю, але воно ніяк не могло дістати води. Тоді власник каравану оголосив:
— Комусь з нас треба спуститися в колодязь і, що б там не було, дістати води, інакше загинемо від спраги.
Власник каравану подивився на Амінбека і сказав:
— Ану, хлопчику, спускайся ти!
Амінбека обв’язали мотузком і спустили в колодязь. Він роздивився навколо: води в колодязі не було. Та зате в одному кутку лежала купа золота. Амінбек наповнив спущене відро золотом і гукнув, щоб тягнули. Люди вгорі побачили золото, дуже зраділи і одразу ж спустили відро назад. Амінбек знову наповнив його золотом. І так він подав нагору сорок відер золота. Після того гукнув, щоб витягли і його. Люди почали його підіймати, а потім зупинились і стали, міркувати: «Адже, коли він вийде з колодязя, то може заволодіти всім золотом».
Розміркувавши так, жадібні торгівці обрізали мотузок і пішли далі своєю дорогою.
Амінбек з гуркотом упав на дно колодязя. Він звівся на ноги, побачив, що мотузок обрізаний, і гірко заплакав. Але потім вирішив, що сльози горю не допоможуть. Він став озиратися навколо і помітив кінець якогось мотузка. Коли він потягнув його, відчинилися двері, і за ними Амінбек побачив дею[2]. Той дею ледве сидів, такий він був кволий. Амінбек несміливо підійшов до нього і сів. Посидівши трохи, він побачив скрипку. Амінбек зрадів. Він знаками попросив у дею дозволу взяти скрипку.
Дею дозволив, і тоді Амінбек взяв скрипку, настроїв її і заграв так гарно, що дею розчулився і від того почав видужувати. Так він слухав гру, поки й зовсім не одужав.
Тоді дею запитав Амінбека:
— Єгете, як ти сюди потрапив?
Амінбек розповів йому, як усе трапилося Дею не розсердився на нього і сказав:
— Ну, єгете, за те, що ти мене вилікував своєю грою, я тобі добро зроблю.
Сказавши так, дею підхопив Амінбека і вилетів з ним на поверхню землі.
Виявилося, що білк колодязя був залишений ішак, на якому раніш їхав Амінбек. Дею підхопив й ішака, доставив Амінбека разом з ішаком до місця привалу каравану, а сам повернувся .назад.
Власник каравану, коли побачив Амінбека цілим і неушкодженим, тут же написав листа і передав його Амінбеку. Він звелів Амінбеку їхати з листом вперед і сказав, що хоче порадувати дружину звісткою про своє швидке повернення.
Амінбек рушив у путь і дорогою вирішив подивитись, що написано в листі. А там було написано:
«Хлопчика, який принесе цього листа, вбий і закопай у такому місці, щоб люди не побачили».
Амінбек порвав того листа і таким же почерком, як у власника каравану, написав:
«Швидко повернуся. Хлопчика, який принесе цього листа, влаштуй у нашому домі, годуй і одягай».
3 цим листом він приїхав до дружини власника каравану, а караван ішов ще п’ять днів.
Дружина власника каравану прочитала листа і привітно прийняла хлопчика. Вночі, коли всі жителі міста вляглися спати, серед міста в одному великому будинку світилося.
— Чому, коди всі люди сплять, он там світиться? — запитав Амінбек господиню.
— Там живе правитель міста. Він дуже любить грати в сарташ і, напевне, грає й тепер. Тому, хто в нього виграє, він обіцяє відступити своє місце.
Амінбек пішов до правителя міста. Правитель міста запитав у нього:
— Гей, єгете, чого ти сюди прийшов?
Амінбек відповів йому:
— Я чув, що ви граєте в сарташ і у всіх виграєте. Хочу грати з вами в сарташ.
— Добре,— сказав правитель міста.— Коли вже ти, хлопчиську, наважився грати зі мною в сарташ, то в мене є умова: виграєш — будеш замість мене правити містом; програєш — скараю тебе!
І от правитель міста сів грати з Амінбеком. Він посунув свої шашки сюди-туди і замкнув шашку Амінбека.
— Будемо грати доти, поки хтось з нас не виграє три рази підряд,— сказав правитель міста.
Почали грати другий раз, і знову виграв правитель міста. Він сказав Амінбекові:
— Гей, хлопче, не губи своєї голови, іди, поки не пізно!
Амінбек не схотів іти. і вони знову розставили шашки.
Амінбек почав рухати шашки туди-сюди і виграв. Почали ще грати — знову Амінбек виграв. Тут правитель міста схопився за голову, але знову вони розставили шашки, і Амінбек виграв втретє.
Тоді правитель міста сказав:
— Старим я став, не можу більше правити містом. Я шукав замість себе людину з знанням і розумом. От вона і знайшлася.
Тимчасом до міста повернувся колишній господар Амінбека — власник каравану.
— Ну, жінко, як ти зробила з моїм посланцем?
Дружина-відповіла:
— Так, як ти звелів — прийняла його в нашому домі, одягнула, обула, годувала.
— Ах ти ж, дурна бабо! Хіба це звелів я тобі робити? Ану, дай-но мені листа, я покажу тобі, що там було написано! — гукнув чоловік.
І коли дружина подала йому листа, він побачив, що там було написано:
«Швидко повернусь. Хлопчика, якай принесе цього листа, влаштуй у нашому домі, годуй і одягай».
Здивований, власник каравану запитав:
— А де ж він тепер?
Дружина йому відповіла:
— Він тепер став правителем нашого міста.
Почувши це, власник каравану ще більше здивувався. Незабаром розшукав Амінбек своїх бідних батьків. Побачили вони сина, зраділи. Тепер вони покаялися, що даремно примушували сина вчитися торгувати. Син їхній хотів одержати знання і домігся цього.
Та мало того: коли став він правителем міста, то відкрив школи для всіх дітей. Там навчали їх наймудріші вчені і вмілі, майстри. Поки був Амінбек головою міста, багато юнаків навчилися різних наук і ремесла. І пішла слава про них по всій землі.
=====================================================
[1] Сарташ — шахи.
[2] Дею — потвора.
