Непереможний Чемід-Чудзін

Жив на світі бідний пастух Чемід-Чудзін. З дитинства він сильним і спритним був, сильнішим від усіх своїх ровесників. А як підріс, так його і дорослі побоюватись і поважати стали. Знали всі, що нікому з них з силачем у бою не справитись: всякого він легко однією рукою переможе.

Багато років пас бідний пастух Чемід-Чудзін отари багатія Чанара.

Але одного разу розгнівався багатій на свого пастуха і прогнав його.

Взяв Чемід-Чудзін торбу на плечі і пішов світ за очі.

Довго ішов він, стомився.

Привела його дорога в густий ліс.

Вибрав Чемід-Чудзін тінисту галявинку, поклав під деревом торбу, ліг і заснув.

Спить він і бачить сон, — ніби підходить до нього старик з великою білою бородою і каже:

— Здрастуй, богатирю.

— Який з мене богатир! Я простий пастух, — відповідає Чемід-Чудзін.

— Ні, ти богатир. Слухай, що я тобі скажу. Під цим деревом, у тіні якого ти спиш, є залізні двері. Двері ці ведуть у підземелля. Вже сто чотири роки стоїть там чарівний кінь і чекає богатиря, який його осідлає. Сідай на нього і станеш справжнім богатирем. Не давай кривдити слабих, допомагай бідним і карай злих та багатих.

Прокинувся Чемід-Чудзін — і сам не знає, вірити своєму сну чи не вірити. Встав він на ноги, схопив за нижні гілки дерево, під яким спав, вирвав його і бачить — у глибині ями великі залізні двері.

«Здається, старик мені правду сказав», подумав Чемід-Чудзін. Відчинив він двері і спустився у підземелля.

Не пройшов він і трьох кроків, як з’явився перед ним, немовби з-під землі, білосніжний кінь. Грива у коня кільцями, шерсть шовкова, підкови з чистого золота. Дорогоцінне сідло на коні, і привішена до сідла богатирська зброя.

Спинився кінь перед Чемід-Чудзіном і заіржав, немовби від радості.

Чемід-Чудзін довго не роздумував. Скочив він на коня, виїхав з підземелля і помчав лісовою дорогою.

Доїхав він до першого роздоріжжя, і зустрівся йому незнайомий богатир на сірому коні.

— Куди, богатирю, прямуєш? — питає Чемід-Чудзін.

— Їду я в турецьку землю. Там збираються богатирі з усієї землі. Хто виявить себе найсильнішим, за того падишах свою дочку віддасть.

— А як звуть тебе?

— Звуть мене — Сагіб-Алі.

— Сагіб-Алі, візьми мене з собою.

— їдьмо, дорога широка: двом місця вистачить.

Довго їхали богатирі через дрімучі ліси, через високі гори. Перепливли багато швидких рік, доїхали до перехрестя трьох доріг— зустрівся їм богатир на чорному коні.

— Куди, богатирі, прямуєте? — питає.

— В турецьку землю, — відповідають богатирі. — Там збираються силачі з усього світу. Найсильнішому падишах свою дочку за дружину віддасть.

— Візьміть мене з собою, — просить їх новий товариш.

— А як звуть тебе?

— Звуть мене — Мухамед-Керім.

— Їдьмо, дорога широка: трьом місця вистачить.

Їдуть богатирі, розмову дружню ведуть, а Сагіб-Алі й каже:

— Брати, даремно ми всі троє в турецьку землю їдемо. Адже там падишах нас один з одним боротися примусить. Доведеться нам в єдиноборстві один на одного руку підняти. Давайте краще жеребок кинемо; нехай один з нас до турецького падишаха їде, а інші двоє від перехрестя праворуч і ліворуч роз’їдуться.

Погодились богатирі, кинули жеребок; і випав жеребок Чемід-Чудзіну.

— Ти вирушай в турецьку землю, — говорять йому Сагіб-Алі і Мухамед-Керім, — а ми — один вправо, а другий вліво поїдемо. І рівно через три роки всі ми на цьому роздоріжжі зберемося. А коли не прийде хто-небудь з трьох, — значить, трапилось з ним якесь нещастя. Поклянемося, що будемо допомагати один одному, що б не сталося.

Поклялися богатирі, розпрощалися і роз’їхалися в різні боки.

Поїхав Сагіб-Алі праворуч Багато країн він об’їздив, багато слабих і скривджених захистив, багато добра людям зробив — і стало ім’я його відомим від моря до моря.

Одного разу, коли він їхав дрімучим лісом, почув голос:

— Богатирю, врятуй мене від злої смерті, допоможи мені. Злий чаклун тримає мене тут у неволі.

Сагіб-Алі під’їхав до краю дороги і побачив, що до дерева прив’язана молода вродлива дівчина.

Зіскочив богатир з коня, розрубав вірьовки. А дівчина раптом обернулася на величезну змію і проковтнула його.

Заіржав сірий кінь і помчав без сідока в лісову хащу.

Мухамед-Керім поїхав від роздоріжжя вліво. Довго він їздив по світу, об’їхав багато країн, всюди допомагав слабим і беззахисним, і всюди знали його як добру і хоробру людину. Якось довелось йому їхати дрімучим лісом. І почув він жалісний голос:

— Допоможи мені, добрий богатирю. Злий чаклун тримає мене тут в полоні.

Оглянувся Мухамед-Керім і бачить— прив’язана до дерева молода прекрасна дівчина.

Зіскочив богатир з коня, розрубав мечем вірьовки. А дівчина раптом обернулася на величезну змію і проковтнула його.

Злякано заіржав чорний кінь і кинувся з дороги в хащу.

А Чемід-Чудзін їхав та їхав прямим шляхом у турецьку землю. На третій день путі зустрівся йому старик з великою бородою.

«Де я його бачив?» подумав Чемід-Чудзін і згадав: цей старик з ним уві сні розмовляв.

Тепер він спинив богатиря і питає:

— Куди, синку, прямуєш?

— В турецьке царство, — відповідає Чемід-Чудзін. — Хочу з іншими богатирями поборотися, своє щастя спробувати.

— Це ти завжди встигнеш, — відповідає старик, — поїдь краще в царство киргизьке, позмагайся з царем Замигулом.

— А навіщо мені з ним битися? — питає Чемід-Чудзін.

— У царя Замигула, — говорить старик, — є чарівний камінь. Хто його в руках тримає, у того всі бажання здійснюються. Камінь цей може навіть мертвих воскресити. Переможеш Замигула — камінь цей твоїм стане.

— Спасибі за добру пораду, батьку, — говорить Чемід-Чудзін. — Звичайно, я краще до Замигула поїду.

Повернув він коня і поїхав у киргизьке царство.

Привіз його кінь у киргизьке царство, до самого двору царя Замигула.

Стоїть царське шатро — все з червоного шовку, золотими гратами обнесене, а на гратах — одрубані голови людські. Проте не злякався хоробрий богатир Чемід-Чудзін, зліз з коня і переліз через грати.

Входить він у царське шатро.

Сидить у шатрі старенька бабуся, повстяну попону для коня шовком і золотом вишиває.

Привітався з нею богатир, а бабуся і говорить:

— Як ти потрапив сюди, славний молодцю? Адже це шатро злого царя Замигула. Якщо він застане тебе тут, — уб’є. Бачиш, скільки людей він уже занапастив і голови їхні на грати повісив?

— А може, мене не вб’є, — відповідає Чемід-Чудзін. — Я сюди, бабусю, в справі приїхав Треба мені довідатись, де у Замигула чарівний камінь схований. Допоможи мені, якщо можеш.

В цей час за огорожею кінський тупіт почувся, гучний крик.

— Це Замигул повернувся, — каже бабуся, — ховайся мерщій.

Посадовила вона його в куток і накрила старою повстю.

Входить в шатро злий цар Замигул. Халат на ньому шовковий, тюбетейка перлами гаптована, чорне волосся в тоненькі коси заплетене, в руках канчук ремінний.

Сідає Замигул за стіл.

— Давай, стара, їсти, — виголодався я.

Подає йому бабуся золоті блюда зі стравами, а сама питає.

— Довго ти їздив, Замигул. По лісах гасав?

— Авжеж, — відповідає цар, — полював. Зовсім було загнав оленя білого, та вислизнув він від мене і в горах сховався. Ну, та я його все одно знайду.

— А як же ти знайдеш його? — питає бабуся. Посміхнувся Замигул:

— Є у мене камінь чарівний. Цей камінь відкриває мені все, що я знати хочу. Опущу я його в воду, подивлюся на дно— і нічого від мене не сховається.

Поїв Замигул, встав, зняв із стіни золотий меч і опустив його рукоятку в чан з водою.

— Ось, дивись, стара. Камінь у рукоятку меча вставлений. Дивлюсь я на дно чана і бачу, що олень у гірську печеру сховався. Завтра поїду туди і дістану його.

Повісив Замигул меч знову на стіну і ліг на м’які подушки відпочивати. Вийшов тут Чемід-Чудзін з кутка, зняв чарівний меч з стіни, у двір вибіг і гукає:

— Царю Замигул, вставай! Я з тобою битися приїхав, твою голову з плеч зняти.

Почув Замигул, з подушок підвівся:

— Молодий ти, богатирю, щоб з Замигулом битися. Не боюсь я нікого. Мені замолоду пророкували, що смерть мені тільки від руки богатиря Чемід-Чудзіна написана. А ти хто такий?

— А я і є богатир Чемід-Чудзін!

Вискочив Замигул з шатра, за поспіхом і про меч свій забув.

А Чемід-Чудзін чекає його, на коні навкруги шатра скаче, чарівним мечем помахує.

Скочив і Замигул на коня, та як побачив, що богатир меч його в руках тримає, злякався.

Кинувся він на Чемід-Чудзіна, хоче меч відібрати, а богатир тільки підняв руку з чарівним мечем — і впав Замигул мертвий.

Ввійшов Чемід-Чудзін у шатро.

— Немає більше, бабусю, лиходія Замигула. Не буде він тепер добрих людей безвинно карати.

А старенька подивилася на богатиря і каже:

— Добре ти діло зробив, богатирю. Довго я на тебе чекала. Мене сюди батько мій, старий орел, на допомогу людям послав. Тепер я можу в рідні степи повернутися.

Обернулася бабуся на молоду орлицю, вилетіла з шатра і полетіла за далекі гори.

Вклонився їй вслід богатир, сів на коня і поїхав до перехрестя, де він з Сагібом-Алі і з Мухамедом-Керімом розлучилися. Приїжджає він туди і бачить — немає богатирів. Тільки сірий кінь і чорний кінь бродять, — понурі, із збитим набік сідлами.

«Мабуть, з моїми братами біда скоїлась», думає Чемід-Чудзін. І раптом чує голос:

— Допоможи мені, добрий богатирю. Врятуй мене від чаклуна, який мене в полоні тримає.

Обернувся Чемід-Чудзін, а проти шляху молода дівчина до дерева прив’язана.

— Перевірю зараз, чи правду ти говориш, — відповідає богатир. Опустив він чарівний меч у струмок, подивився на дно і узнав усю правду.

— Не дівчина ти — змія люта. Ти моїх братів проковтнула. Віддавай їх зараз же, а то погано тобі буде, — закричав Чемід-Чудзін.

Злякалася дівчина, обернулася на змію, щоб на богатиря кинутись, а Чемід-Чудзін ударив чарівним мечем, розсік змію на дві частини. Вийшли з неї названі брати, стали обнімати Чемід-Чудзіна.

— Як ти насмілився з цією чарівною змією боротися? — питають.

А богатир відповідає:

— Адже ми один одному слово давали — один за одного в біді стояти.

І Сагіб-Алі, і Мухамед-Керім ніколи з Чемід-Чудзіном не розлучались і як рідні брати його любили.