В часи давно минулі жила собі одна злюща-презлюща жінка. У неї було дві дівчини: одна — рідна дочка, друга — пасербиця. Пасербицю звали Гульбіка. Мачуха примушувала Гульбіку працювати день і ніч: прясти нитки, скубти вовну, прати білизну. Скільки б Гульбіка не працювала, вона не могла догодити мачусі. Якось їй не сподобалися нитки, які напряла Гульбіка. Мачуха розсердилася і викинула клубок. Гульбіка гірко заплакала і почала шукати клубок. Довго вона розшукувала, але ніде його не було, і вона пішла шукати його на дорогу.
У всіх зустрічних вона запитувала:
— Закотився мій кругленький клубочок, чи ви не бачили його?
— Он у той бік якийсь клубочок котився — твій, напевне, і був,— відповідали їй люди.
Дівчина пішла далі і от зустрілася вона з пастухом, який пас корів.
— Закотився мій кругленький клубочок, чи не бачив ти його? — запитала вона у пастуха.
— Бачив, дочко. Нещодавно покотився он туди — напевне, твій і був,— відповів пастух.
Гульбіка пішла ще далі і зустрілася з пастухом, який пас коней.
Розпитала вона і його. Відповів він так, як і інші.
Гірко плачучи і примовляючи, ішла далі Гульбіка.
— Кругленький мій клубочку, куди ж ти подівся? Чи скоро я знайду тебе! Коли не знайду, як же я повернуся додому? Мачуха моя буде лаяти і бити мене.
Ішла та йшла Гульбіка, а клубочка все не було. Вона йшла степом, потім берегом річки. Пройшла страшними ярами та лісами.
Зрештою настав вечір. Стемніло. Нікого не було навколо. Тільки страшне завивання звірів чути було в лісі.
Раптом Гульбіка побачила попереду вогник. Він ледве мерехтів вдалині. Дівчині, поки йшла вона на той вогник, довелося ще пройти через глибокі яри і густі кущі. Наблизилася вона до вогника і побачила маленьку хатинку. Заглянула у віконце, а там сидить баба і пряде вовну. Дівчинка несміливо зайшла до хати.
— Здрастуйте, бабусю! — привіталася вона до старої.
— Здрастуй, дочко! А чого ти сюди прийшла? — запитала баба.
— У мене, бабусю, закотився кругленький клубочок.
Пішла я його розшукувати і от забрела сюди. Коли я не знайду клубка, то мачуха не пустить мене до хати,— відповіла дівчина.
— Гаразд, дочко, не сумуй даремно,— втішила а стара.— Поживи у мене кілька днів, а там — і додому.
— А що я в тебе буду робити? — запитала дівчина.
— Доглядатимеш мене, стару людину, будеш варити мені обід,— відповіла стара.
— Добре, бабусю,— згодилася дівчина і залишилась жити в старої.
Ранком стара сказала їй:
— Дочко, в коморі е пшоно. Ти стовчи його на борошно і вчини на завтра млинці.
— А як вчинити, бабусю? — запитала дівчина.
— Як вчиниш, так і добре буде. Налий води, всип борошна і розколоти,— сказала баба.
Дівчина стовкла пшоно дуже дрібненько, вчинила тісто дуже добре.
— Бабусю, а як спекти млинці? — запитала дівчина.
— Як спечеш, так і добре буде: хай підгоряють та зробляться, хай коробляться та підгоряють,— відповіла стара.
Гульбіка спекла пухкі млинці, намазала їх маслом і почастувала стару.
Слідуючого дня баба сказала дівчині:
— Донечко, я хочу помитись, треба було б лазню протопити.
— А як же її протопити, бабусю? — запитала дівчина.
— Як протопиш, так і добре буде: поклади у піч дров та підпали,— відповіла стара.
Дівчина добре натопила лазню і вчасно затулила комина.
— Бабусю, лазня готова, як тебе довести туди? — запитала дівчина.
— Тримай за руку, та штовхай у шию,— відповіла стара.
Дівчина обережно підвела стару з місця, взяла під руку, тихо й обережно довела до лазні.
— А як тебе попарити, бабусю? — запитала Гульбіка.
— А ти лупцюй і лупцюй мене держалном віника,— відповіла стара.
Гульбіка попарила її не держалном віника, а його духмяним листям, добре вимила її і одвела до хати.
— Ну, донечко, вже як-небудь напій мене чаєм, а потім підеш додому,— сказала стара.
Гульбіка нагодувала її добре і напоїла солодким чаєм.
— А тепер, бабусю, я піду додому,— сказала дівчина.
— Добре, донечко, іди, тільки перед тим полізь на горище. Там є така зелена скринька. Ти візьми її собі і не відчиняй, поки не зайдеш до своєї хати,— сказала стара.
Дівчина попрощалася з нею, взяла скриньку і, радіючи з подарунка, пішла додому. Коли вона вже підходила до двору, з-під воріт вибігла їхня маленька собачка і загавкала:
— Гав, гав, гав, тітонька ішла помирати, а назад іде живою і багатою!
Гульбіка здивувалася з тих слів І гукнула:
— Іди геть, не говори так! — а сама приголубила собачку.
Собачка не послухала і продовжувала гавкати:
— Гав, гав, гав, тітонька ішла помирати, а назад іде живою і багатою!
Мачуха почула гавкіт собаки і побачила, що пасербиця повернулася додому. Від заздрощів та люті вона трохи не луснула.
Гульбіка зайшла до хати, відчинила скриньку і очам своїм не повірила: вона була повна золота і срібла.
Побачила це мачуха і вирішила: «Хай і моя дочка розбагатіє так само, як і Гульбіка».
Мати взяла клубок своєї рідної дочки і викинула його за двері. Клубок покотився. її дочка почала шукати свій клубок, але не знайшла. Тоді вона, хоч і боязко їй було, вийшла в поле і пішла дорогою. їй, так само, як і пасербиці, зустрічалися пастухи, і вона у кожного запитувала:
— Закотився мій кругленький клубочок, чи не зустрічали ви його?
Їй відповідали:
— Бачили, бачили, он у той бік він котився.
Ішла дівчина, йшла і дійшла до тієї ж баби. І так само залишилася в неї жити.
Якось стара сказала їй:
— Донечко, ти б мені млинців спекла.
— А як їх, бабусю, пекти? — запитала дівчина.
— Як спечеш, так і добре буде: хай підгоряють та зробляться, хай зробляться та підгоряють,— сказала стара.
Дівчина так і спекла. Млинці всі підгоріли й покоробились.
Другого дня стара попросила:
— Донечко, я хочу помитися, треба було б лазню протопити.
— А як її протопити? — запитала дівчина.
— Як протопиш, так і добре буде: наклади у піч соломи та підпали, а коли вона вся вигорить, підкинь ще,— сказала стара.
Дівчина затопила лазню соломою, а не дровами. Не дочекавшись того, поки вийде дим І чад, вона зачинила її. Потім зайшла до хати, щоб повести стару до лазні, і сказала:
— Бабусю, лазня готова, як тебе туди повести?
— Та вже як буде, візьми за руку та штовхни в шию,— сказала стара.
Дівчина так і зробила.
— Бабусю, а як тебе попарити? — запитала вона в лазні.
— Як попариш, так і добре буде. Візьми та побий мені спину держалном віника,— мовила стара.
Дівчина так і зробила. Потім вона, як вела в лазню, так і додому повела стару: тримала її за руку і штовхала в шию.
Коли вони повернулися додому, стара сказала:
— Я, донечко, після лазні пити захотіла. Ти вже напій мене чаєм, а потім підеш додому.
Дівчина якось уже напоїла стару чаєм. Після того вона сказала:
— Бабусю, чи не час мені вже додому йти?
— Іди, дочко, тільки не з порожніми руками. На горищі є така жовта скринька, ти візьми її собі. Тільки не відчиняй її, поки не зайдеш до своєї хати,— сказала стара.
Дівчина взяла жовту скриньку і пішла додому. Коли вона підходила до двору, собачка побачила її, вибігла з-під воріт і загавкала:
— Гав, гав, гав, тітонька йшла, щоб забагатіти, а йде ні з чим!
Мачуха почула собачий гавкіт, дуже розсердилася на неї і навіть побила.
Дівчина зайшла до хати, зламала замок від своєї скриньки і відчинила її.
І що ж вона побачила? Уся вона була сповнена гадюками та жабами. Гадюки з шипінням виповзли з скриньки і почали їх жалити. Мачуха стала кричати, але ніхто не прийшов на допомогу. А собачка не лише не забула образи за те, що її побили, а ще й злорадно приказувала:
— Ти мене побила, Гульбіку кривдила, то хай тебе гадюки жалять!
Вона почала захищати тільки Гульбіку, яка пожаліла і приголубила її тоді, коли собачку била мачуха.
Усіх гадюк, які підповзали до пасербиці, собачка хватала і розривала на куски.
Мачуха і її дочка повмирали від гадючої отрути, а Гульбіка з собачкою залишилися живі і назавжди забули про мачуху.
