Золота пір’їна

Давно-давно жили два брати. От одного разу знайшли вони на дорозі дитятко й коника. Старший каже:

— Нехай мені буде дитина й коник.

А менший каже:

— Ні, нехай мені.

І почали вони сваритися. Сварилися, сварилися, а тоді й кажуть:

— Підемо до пана, нехай пан нас розсудить.

— Ходімо!

— І підемо!

Сказали так і пішли до пана. Принесли пану дитя і коника. Панові дитя й жеребчик дуже сподобалися. Він братам і каже:

— Ніж вам сваритися, віддайте їх мені, я вам заплачу. Брати порадилися і віддали панові дитя й коника.

Залишилися ті в пана. Пан відгородив їм по кімнаті: одну кімнату дитині, а другу кімнату коникові. І назвав пан дитя Іванком. Пан їх годує, а вони ростуть не по роках, а по днях. Скоро казка говориться, та повільно справа робиться, так і тут. Виріс Іванко. Одного разу пан послав його з хутора в село — як ось з Богданова та в Андрейчики — загадати селянам на панщину йти. Їде він на своєму коні шляхом, аж бачить — лежить на дорозі золота пір’їна, та така гарна! Тільки Іванко нагнувся її брати, а кінь каже:

— Іванку! Не чіпай пера, бо буде біда!

Іванко не послухав коня і взяв пір’їну. Взяв Іванко пір’їну і поїхав до села, загадав тим селянам, щоб ішли назавтра на панщину, і поїхав додому. Приїхавши, заніс пір’їну в свою кімнату й поклав. Як поклав, так уся кімната й засвітилася. Приходить пан, побачив пір’їну й каже Іванкові:

— Іванку, віддай мені цю пір’їну!

Іванко каже:

— Беріть!

Забрав пан пір’їну, вона так і освітила покої, видно як вдень, так і вночі. Полюбився панові Іванко. А наймити взяли й обмовили Іванка перед паном.

— А паночку наш! Іванко казав, що може зловити тую пташку, що загубила цю пір’їну!

Пан покликав Іванка й каже йому:

— Ну, Іванку! Якщо ти знайшов такую пір’їну, то тепер знайди мені тую пташку, що загубила цю пір’їну. А ні, то мій меч — а тобі голова з плеч!

Іванко, як почув це, аж заплакав! Побіг до коня.

— Конику! Що мені робити?

— А що?

— Та наказав мені пан знайти тую пташку, яка загубила цю пір’їну. А якщо не знайду я тую пташку, то пан сказав: «Мій меч — а тобі голова з плеч!»

— А що, Іванку, я тобі казав: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це біда не біда, біда ще попереду.

— А що ж робити?

— А йди до пана та візьми в нього діжку смоли й шмат полотна.

Іван пішов до пана, взяв діжку смоли й шмат полотна й приніс до коня.

— Ну, сідай на мене, Іванку, та бери діжку смоли і шмат полотна.

Сів він, і поїхали. їхали, їхали і під’їхали до соснячка. Кінь і каже Іванкові:

— Ну, тепер, Іванку, візьми полотно та намаж його смолою і розстели на цей соснячок.

Іванко взяв намазав полотно, розіслав на соснячку, а сам сів і стежить. Чи довго, чи ні він чекав, аж летить пташка. Сіла вона на це полотно; ну як сіла, так і прилипла. Кінь гукає:

— Швидше, Іванку, лови, бо полетить!

Іванко підскочив і схопив її, поклав за пазуху, сів на коня й поїхав. Приїхав до пана, віддав йому пташку, а сам пішов відпочивати.

Минуло скількись там часу, погнило в того пана все сіно. Журиться пан, чого б то сіно погнило? А наймити взяли та знову обмовили Іванка перед паном.

— А паночку! Іванко казав, що він може сходити до бога спитати!

Пан наказав їм покликати Іванка. Наймити гукнули Іванка. Приходить він до пана, пан каже Іванкові:

— Іванку, сходи-но до бога спитай, чого це в мене сіно погнило. А якщо не сходиш, то мій меч — тобі голова з плеч!

Іванко як побіжить до коня та як заплаче:

— Ой горенько, горе! Ой конику мій! Ой, що ж мені робити? Звелів пан сходити до бога спитати, чого його сіно погнило!

А кінь каже:

— А що, Іванку! Я казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це ще біда не біда, вся біда ще попереду! Сідай, Іванку, на мене, та поїдемо!

Сів Іванко на коня, і поїхали. Їхали, їхали — стоїть хатка. Заходять вони в хатку, а в тій хатці дід на печі качається та криком кричить. Увійшов Іванко в хатку, дід і питає:

— Куди ти, Іванку, йдеш?

— А йду до бога спитати, чого погнило сіно в пана.

— Ох, онучку ти мій, спитай же у бога, чого я так качаюся на печі! І злізти не можу, і ноги у мене одмерзли!

— Добре, спитаю!

Пішов Іванко далі; йшов, йшов, аж бачить — лежить на шляху молодиця, а її всі топчуть.

— Куди ти йдеш, Іванку?

— Йду до бога питати, чого панове сіно погнило.

— Запитай у бога, Іванку, чого це я увесь свій вік лежу на шляху й мене всі топчуть.

— Добре, — каже Іванко.

Їхав він, їхав, аж бачить — двоє чоловіків переливають воду з однієї криниці в іншу криницю, та ніяк не можуть перелити.

— Куди ти йдеш, Іванку? — питають чоловіки.

— Йду я до бога питати, чого панове сіно погнило.

— Скажи ж ти, Іванку, богові, що ми ввесь свій вік переливаємо воду з однієї криниці в іншу криницю, та ніяк не переллємо: в одній криниці не меншає, а в другій не більшає.

— Добре, скажу! — відповів Іванко і поїхав далі.

Їхав він, їхав і приїхав аж до самого моря. Бачить Іванко — лежить біля моря рибина, ніяк вона не може перевернутися.

— Куди ти, Іванку, йдеш?

Та йду до бога питати, чого в пана сіно погнило.

— А запитай ти, Іванку, у бога, чого це я лежу на одному боці й ніяк не можу перевернутися.

— Добре, — каже Іванко, — запитаю!

Переїхав Іванко море та й поїхав далі. Минає він хатку, аж виходить з неї старенький дідусь.

— Куди ти йдеш, Іванку?

— Йду до бога спитати, чого це в пана цього літа сіно погнило.

— А того в пана сіно погнило, — каже старенький дідусь, — що Дівка-Полонянка дванадцять днів купалася в морі та бавилася з сонцем. Не було сонця, йшов дощ, панове сіно й погнило.

Іванко тоді каже:

Коли я їхав сюди, то бачив, як чоловік у хатці на печі качається та криком кричить, що злізти не може й ноги його відмерзли.

— Той чоловік був морозом, і він дуже багато добра у людей поморозив, багато людей голодали через нього, і багато людей він посиротив. Якщо він більше нікого не морозитиме й нікого не скривдить, то ходитиме. А якщо ні, то цілий вік пролежить на печі.

— А ще я бачив, як молодиця лежить, качається на шляху, через неї всі їдуть, її всі топчуть.

— Та молодиця була старою відьмою-змією; відбирала вона у людей молоко. Люди мали по кілька корівок, та не мали молочка, а вона жодної корови не мала, та молоко пила. Люди через неї голодали. Отож за це вона й лежить на шляху. Коли вона присягне, що не відбиратиме в людей молоко, то встане, а не присягне, то й далі лежатиме на шляху.

— А ще, дідусю, я бачив, як два чоловіки переливають воду з одної криниці в іншу, та ніяк не переллють: в одній криниці не меншає, а в другій не більшає.

— Ці люди були багачами і гнали бідних селян на панщину до себе — і малих і старих — і знущалися з них. Коли вони присягнуть, що більше так не робитимуть, то тоді вони переллють воду, а коли ні, то й далі переливатимуть.

А ще я бачив на морі рибину. Вона лежить увесь свій вік на одному боці й не може перевернутися.

— Ця рибина проковтнула полк солдатів; якщо вона випустить їх, то попливе, а коли не випустить, то й далі лежатиме.

Пішов Іванко додому до пана. Ішов він, ішов — приходить до моря, де лежить тая рибина. Рибина каже:

— А що, Іванку, що бог казав?

— Почекай, як перейду на той бік, тоді скажу!

Перейшов на той бік і каже:

— Якщо ти випустиш полк солдатів, то попливеш, а Якщо не випустиш, то не попливеш!

Рибина роззявила рота. І — ех! Солдати йдуть, музика грає! Як вийшли всі, рибина й попливла.

Пішов Іванко далі. Ішов, ішов — тії ж два чоловіки воду переливають.

— А що, Іванку? Що бог казав?

— Почекайте, дайте вийти наперед!

Вийшов він наперед тоді каже:

— Ви були багатіями, ви приганяли бідних селян на панщину до себе — і малих і старих — і знущалися з них. Якщо ви не будете більше кривдити бідних, то ви переллєте цю воду, а коли ні, то ви нізащо не переллєте!

Селяни, почувши це, як побіжать за Іванком, а Іванко як дремене… Біг, біг, ледве втік.

Пішов він далі, аж на шляху лежить тая молодиця, і її всі топчуть.

— А що, Іванку, що там бог казав?

— Почекай, я зайду наперед, тоді скажу!

Зайшов він наперед молодиці й каже їй:

— Ти була старою відьмою-змією; ти відбирала в людей молоко, а люди голодали. Якщо ти більше цього не робитимеш, то підеш, а коли ні, то й вік тут лежатимеш!

Пішов Іванко далі. Ішов, ішов, аж качається той чоловік на печі.

— А що, Іванку, що бог казав?

— Почекай, зайду наперед, тоді скажу!

Зайшов наперед і каже:

— Ти був лютим морозом і у людей багато поморозив добра, багато людей страждало через тебе, багато ти людей сиротами зробив. Якщо ти присягнеш, що не будеш кривдити людей, то злізеш з печі, а коли ні, то довіку не злізеш!

Людина присяглася, злізла з печі і пішла. Рушив Іванко далі. Ішов-ішов, ішов-ішов і приходить додому.

Пан питає:

— Ну, Іванку, чого моє сіно погнило?

— А ось чого, паночку, погнило твоє сіно: Дівка-Полонянка дванадцять днів купалася в морі й бавилася з сонцем. Тому не було сонця, йшов дощ, сіно твоє й погнило.

— Молодець, Іванку, йди відпочивати!

Пішов Іванко відпочивати.

Пройшло скількись часу, наймити знову обмовили Іванка перед паном.

— Ой паночку наш! Іванко казав, що він Дівку-Полонянку дістати може!

— Покличте мені сюди Іванка.

Побігли вони, гукнули Іванка. Приходить він до пана, пан каже:

— Дістань ти мені, Іванку, тую Дівку-Полонянку! А коли не дістанеш, то мій меч — тобі голова з плеч!

Іванко як заплаче, як побіжить до коня:

— Ой конику ти мій! Що ж мені робити: пан мені звелів дістати Дівку-Полонянку, а коли не дістану, то панів меч — мені голова з плеч!

— А що, Іванку, чи я не казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда. Ну, та це біда не біда, біда вся ще попереду. Що поробиш, сідай на мене, поїдемо шукати Дівку-Полонянку!

Всівся Іванко на коня, і поїхали. Їхали вони, їхали, аж іде той чоловік, що на печі лежав.

— Добрий день тобі, Іванку! Куди ти їдеш?

Доброго здоров’я! їду шукати Дівку-Полонянку, пан наказав.

— Піду, Іванку, і я з тобою. Ти ж мені допоміг, може, і я тобі допоможу чим-небудь!

Пішли вони вже вдвох. Ішли, ішли, аж іде тая молодиця, що лежала на дорозі.

— Добрий день тобі, Іванку! Куди ти ідеш?

— Доброго здоров’я! Так, мовляв, і так; іду по Дівку-Полонянку, пан мені наказав дістати її.

— Піду і я з вами. Бо ти мені допоміг, може, і я тобі, Іванку, чим-небудь допоможу!

Пішли вони вже втрьох. Ішли, ішли, аж зустрічають тих чоловіків, що воду переливали. А вони Іванкові «добрий день» не сказали. Пішли вони втрьох далі. Ідуть, ідуть і приходять до моря. Як би тут дістати з моря Дівку-Полонянку? Думали, думали і придумали. Молодиця та прикинулася крамницею і стала на березі; а в тій крамниці дуже гарні стрічки, хустки і все, все, що кому треба, є. Та таке ошатне, що й сказати не можна. Висунула Дівка-Полонянка голову з моря, побачила крамницю, і дуже їй захотілося що-небудь узяти з цієї крамниці. Але боїться, чи нема кого. Висунула вона голову вдруге, подивилася, подивилася — нема нікого, бо Іванко з конем заховався, молодиця прикинулася крамницею, а чоловік з печі став морозом. Висунула вона голову втретє, дивиться — знову нікого не видно.

Тоді вона й думає: «Тут нікого нема, піду до крамниці». Вилізла з моря і пішла. Тільки вона вилізла, а мороз узяв та й заморозив усе море. Кінь крикнув Іванкові:

— Біжи, Іванку, лови хутчіш Дівку-Полонянку!

Та як почула, що її хочуть зловити, побігла в море. А там усюди лід. Іванко її і схопив.

— Ну, — каже кінь, — тримай, Іванку, міцніше Дівку-Полонянку, поїдемо!

Подякував Іванко тій молодиці та морозові за допомогу, сів на коня й поїхав до пана додому. Приїхали, віддав Іванко панові Дівку-Полонянку, а сам пішов відпочивати. Відпочив він трохи, а тая Дівка-Полонянка попросила пана дістати їй з моря її скриньку. Покликав хутчіш пан Іванка і каже:

— Дістань ти з моря скриньку Дівки-Полонянки! А якщо не дістанеш, то мій меч, а тобі, Іванку, голова з плеч!

Іванко як заплаче, як заголосить! Побіг до свого коня.

— Ой конику! Ой батечку ти мій! Ой що ж я буду тепер робити?

— А що таке?

Мені пан сказав: «Якщо ти дістав Дівку-Полонянку, то дістань же її скриньку з моря, а коли не дістанеш, то мій меч, а тобі голова з плеч!»

— А що, Іванку! Чи я не казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це біда не біда, біда ще попереду. Сідай на мене, поїдемо!

Сів Іванко на коня, і поїхали. Їхали-їхали, їхали-їхали — нікого ніде не видно. Приїхали до моря, аж виходить рибина, що лежала на одному боці.

— Добрий день, Іванку! Куди їдеш?

— Та їду діставати скриньку Дівки-Полонянки з моря, пан звелів.

Ну, Іванку, ти мені допоміг, тепер я тобі допоможу. Посидь-но тут, а я піду накажу всім рибам шукати скриньку! Сів Іванко на березі, а рибина пішла в море й наказала всім рибам шукати. Шукала, шукала вся риба і не знайшла. Рибина знову, вдруге, наказала шукати. Риба шукала, шукала — не знайшла. Втретє як наказала рибина, як пішла вся риба! Ого-го! Аж піниться море! Шукала, шукала, нарешті одна маленька рибка несе скриньку Дівки-Полонянки! Схопила рибина скриньку й подала Іванкові. Взяв він скриньку, подякував, сів на коня і поїхав до пана. Ось приїхав додому, віддав скриньку Дівки-Полонянки, а сам пішов відпочивати. Відпочивши, думає собі: ну, тепер вже нікуди не піду. Аж ось тобі: Дівка-Полонянка наказала панові доставити живої води.

Покликав пан Іванка:

— Ти сходи, Іванку, принеси мені живої води! Коли не принесеш, то мій меч, а тобі, Іванку, голова з плеч!

Іванко як почув це, як заплаче, як заллється сльозами! Побіг до коня.

— Ой конику мій, ой батечку мій! Ой що мені робити?

— А що?

— Та пан наказав мені принести живої води, а коли не принесу, то панів меч, а моя голова з плеч!

— Бач, Іванку, я тобі казав: не чіпай пера, бо буде біда. Ну, та ще це біда не біда, біда буде попереду. Сідай на мене, поїдемо!

Сів Іванко на коня, і поїхали. Їхати то їхати — і приїхали до моря. Тоді кінь каже Іванкові:

— Злазь-но, заріж мене!

— Як я тебе заріжу? Хто ж тоді мене вчитиме?

— Я тобі кажу: злазь та ріж! Залізеш усередину до мене, і як будуть круки сідати й клювати мене, то ти хапай їхніх пташенят!

Іванко відмовляється, а кінь велить.

Нічого робити. Зліз Іванко з коня, розрізав живіт і всередину заліз, сховався — сидить, чатує на крука. Аж ось якраз летять круки. Пташенята летять і кричать:

— Тату, м’яса! Тату, м’яса!

А старий крук кричить:

Ні, не сідайте, дітки, то біда наша!

Але крученятко спустилося та й сіло на коня; тільки хотіло воно клюнути, а Іванко і схопив його. Крук почав просити, щоб Іванко віддав пташенятко, а Іванко каже:

Злітай та принеси мені живої води, тоді віддам тобі.

— То дай же мені, Іванку, пляшечки!

Дав йому Іванко пляшечки, крук прив’язав їх до крилець і полетів. Летів, летів, прилетів туди, де жива вода. Бачить — стережуть ту воду баби з кочергами. Ніяк не можна води дістати! Взяв тоді він і полетів аж побіля них. Ті баби й задивилися.

— Он, он, — кажуть, — який дивний птах летить!

Задивилися й одійшли від води. Крук тоді мерщій до води, зачерпнув в пляшечки живої води, піднявся і полетів. Приносить він воду, Іванко взяв пташенятко й розідрав навпіл. Тоді полив живою водою — пташеня і ожило. Було пташеня гарне, а стало ще краще. Тоді Іванко каже:

— Злітай і набери мені ще!

Взяв крук пляшечки, сховав під крилами, набрав барвистих стрічок і полетів. Прилетів він до води, а там знову баби сидять з кочергами і нікого не пускають. Що його робити? Відлетів він трохи від води та й кинув стрічки. Баби побігли збирати стрічки, а крук швиденько до води, зачерпнув в обидві пляшечки і полетів. Узяв Іванко воду, відживив коня, віддав круку пташеня і поїхав додому. Віддав Іванко живу воду Дівці-Полонянці; вона й каже йому:

— Може, ти мене дуриш, треба тебе порубати!

Взяла сокиру й порубала Іванка на дрібні шматочки. Тоді взяла живої води, обпирскала його — Іванко встав.

— Ото, — каже, — як я довго проспав!

Був Іванко гарний, а став ще вродливіший! Пан тоді каже Дівці-Полонянці:

— Зроби мене таким!

Дівка-Полонянка взяла сокиру та й порубала пана на дрібні шматочки й викинула собакам. А Іванко з Дівкою-Полонянкою одружилися й почали жити в панських хоромах.