Надумали якось вовк і лисиця податися разом у гори на полювання.
Ходили, блукали по горах і долинах, та ніде нічого не вполювали. Тоді спустилися вони з гір і пішли полями. От ідуть вони шляхом, аж бачать: лежить мішок з хлібом. Вовк зразу кинувся їсти, та лисиця вирвала хліб у нього з рота.
— Чого це ти, кумо-лиско, у мене хліб забираєш? — питається вовк.
— Хіба ж я забираю? — дивується лисиця.— Ми з тобою друзі, то маємо все порівну ділити.
Почав вовк ділити хліб. Відламав для лисиці малесенький шматочок, а решту собі взяв.
Розсердилась дуже лисиця й відкинула той шматочок, що вовк перед нею поклав.
— Вовчику-братику, чого це ти так мало мені дав?
Вовк теж розсердився, а лисиця почала кричати, і вже вони ніяк не могли дійти згоди. Коли це йде верблюд. Підходить до них та й каже:
— Гей, стійте, чого це ви завелись?
Розповіла лисиця все як було: як вони йшли, як надибали мішок з хлібом і як вовк почав цей хліб нечесно ділити і дав лисиці маленький шматочок, а собі лишив решту.
— Я допоможу вам розділити хліб порівну,— сказав верблюд.— Тільки ви й мені дасте шматок.
Та лисиця схопила хліб і сама почала ділити. Але й вона не поділила порівну.
— Ні ти, вовче, ні ти, лисичко, не можете ділити справедливо,— знову каже верблюд.— Ось я підкину хліб догори, і що впаде на землю — то кожен і хапайте.
Взяв верблюд хліб собі в рот, підняв догори голову, випростав свою довгу шию і почав спокійно жувати. А вовк і лисиця дістали облизня.
Отакий був суддя з верблюда.
