Колись давно-давно жив собака у тайзі сам-один. Прикро зробилося йому. «Недобре жити одному,— думає собі.— От коли б знайти когось найсміливішого, найдужчого! Я б став йому другом…»

І пішов собака в ліс шукати собі друга. Чув він од зайця, що немає в світі сміливішого, дужчого звіра, ніж вовк. Аж тут і вовк як уродився — іде назустріч, зубами клацає. Та не злякався собака.

— Давай, вовче, з тобою дружити!

— Давай! — згодився вовк.— Недобре одному!

Увечері полягали спати на м’який мох під деревом. Опівночі собака раптом почув якийсь шерех, схопився й голосно загавкав.

Вовк перелякався, підібгав хвоста й ну зацитькувати собаку:

— Тихо! Тихо! Цить, не гавкай, бо ще почує ведмідь, прийде й розшматує мене…

— Ой, який ти боягуз! — здивувався собака.— Я менший від тебе, а зовсім не боюся. Ану покажи мені ведмедя, бо я його ще й досі не бачив…

Пішли вони тайгою. Коли бачать — лежить у сушняку кошлатий бурий ведмідь.

— Онде він,— здалека показав вовк і втік, покинувши собаку самого.

Підбіг собака до ведмедя й каже:

— Здрастуй, ведмедю! Хочу подружити з тобою!

Ведмідь спідлоба блимнув на нього й пробурчав:

— Ну, гаразд!

І стали вони жити разом. Увечері полягали спати. Та собака знов почув шерех і загавкав.

Злякався ведмідь і забурчав:

— Ану тихо! Не гавкай, будь ласка, бо ще тигр почує! Наскочить і розшматує нас з тобою.

«Е, ні! — подумав собака.—

Що ж то за товариш: якогось тигра боїться…»

— Покажи мені тигра,— попрохав ведмедя.

Вранці ведмідь тихесенько сказав собаці:

— Онде він іде, тигр…

Сказав і дременув у хащу.

«Оце-то справді великий звір! А який дужий! Він, мабуть, нікого не боїться. Краще дружитиму з ним!» — вирішив собака.

Підбіг до тигра й каже:

— Чуєш, тигре! Хочу з тобою дружити!

Подумав, подумав тигр і згодився.

Уночі, коли полягали спати, собака знов загавкав.

Тигр схопився й загарчав на нього:

— Ану тихо, бо лев почує! Прийде й зжере нас обох відразу!

— Покажи мені, де живе той лев! — попрохав собака. Але тигр так злякався, що не схотів навіть показати собаці, де живуть леви. Стояв і трусився од жаху.

Довелося собаці йти самому. Шукав, шукав аж до вечора й не знайшов лева. А вночі прокинувся від несамовитого реву — земля задвигтіла, ліс застогнав. То був лев… Собака сміливо підбіг до нього. Лев загарчав, грива йому наїжилася.

— Що ти за звір? — сердито спитав лев,— Чом не боїшся мене? Я ж тебе зараз на клапті роздеру!

Але собака не злякався.

— Чуєш, леве! Я хочу з тобою дружити!..

— Ну що ж,— загарчав лев,— Коли так, ходімо зі мною! Цілий день вони блукали разом по лісах та степах, аж усі звірі від них ховалися. А ввечері лягли спати в кущах.

Уночі собака прокинувся від якогось шереху, нашорошився й дзвінко загавкав.

Лев розлютився.

— Тихо, ти! Почує людина — вб’є нас обох! У неї є вогненна залізна палиця з громовим голосом…

Закортіло собаці дізнатися, що ж це воно таке — людина? Подалися вони вдвох з левом її шукати.

Незабаром зустріли на дорозі малого хлопчика.

— Може, цей? — питає собака.

— Цей! Тільки він ще не виріс,— каже лев.

Рушили далі. Коли бачать на дорозі старенького дідуся. Він поволі брів, спираючись на палицю.

— Цей? — знов питає собака.

— Цей… Тільки він уже постарівся. Бачиш — ходить на трьох ногах…

Через деякий час зустріли вони молодого хлопця, який їхав верхи на коні.

— Оце він і є! — хукнув лев і стрімголов кинувся тікати. Підійшов собака до хлопця, пометляв хвостом і каже:

— Людино! Я шукаю собі найдужчого, найсміливішого друга. Давай дружити.

— Згода! — відповів хлопець,— Тільки знай: я не люблю боягузів!

Увечері лягли вони спати. Раптом собаці знову вчувся якийсь шерех, і він голосно загавкав. Хлопець миттю прокинувся, схопив рушницю — оту вогненну палицю з громовим голосом, що про неї казав лев, і побіг разом з собакою шукати, хто це шарудів поблизу.

— Нас удвох з тобою ніякий ворог не злякає! — сказав він собаці.

І збагнув собака, що знайшов нарешті справжнього друга — найдужчого, найсміливішого.

З того часу собака дружить з людиною і щиро їй слугує.