Жив у давнину вузькоокий хан Олзой. Жив-байдикував, бо хіба ж годиться ханові щось робити?
Одного разу знічев’я наказав він оповістити всіх своїх підданців:
— Хто вигадає таку небилицю, щоб я — мудрий хан — їй повірив, тому насиплю повнісіньку чашу золота.
Ледве полинула така чутка, прийшов до вузькоокого хана його пекар Малаасгай і каже йому:
— Батьку-хане! У мого рідного батечка є знаєш яка довжелезна тичка? Така, що він вимішує нею зорі в небі точнісінько так, як ото місять тісто в діжі.
— Ото ще диво! — прижмурився хитрющий хан Олзой.— А мій батько-хан, сидячи у себе в дворі, припалював від сонця люльку — такий у неї був довжелезний чубук! Іди собі геть!
Прийшов до пана двірський кравець Слеодой та й каже:
— Слухай-но, батьку-хане! Учора в хмарах так гримнув грім, аж у небі шов розпоровся. Ну ж було мені мороки!.. До самого смерку довелося той шов зашивати та латки класти.
Хан посміхнувся.
— Корисне діло ти робив, Слеодою, а проте небо зашив абияк: уранці знову мжичив дощ… Забирайся геть!
Почув про ханський заклик і злидар Тархас. Приїхав він до ханського палацу возом, на якому гуркотіла порожня бочка.
Хан підійшов до вікна й здивувався:
— Гей, Тархасе! Що то за бочку ти сюди привіз? І чому вона порожня?
— А я, хане, по борг приїхав,— каже Тархас.
— Хто ж тобі винен?
— Ти винен, хане…
— Я? Уперше чую… Який борг? Що ж я тобі винен? — ще дужче здивувався хан.
— А ти ж позичав у мене цю бочку, повну золота. Невже забув про це?
Хан спалахнув:
— Брехня! Вигадка!
— Ага! Не віриш? Тоді, як обіцяв, оддавай мені повну чашу золота!
— Ой, ні, ні! — схаменувся хан,— Ти правду кажеш!
— А якщо правду — повертай мені бочку мого золота! Дуже розлютився вузькоокий хан Олзой на бідняка Тархаса, але нічого не вдієш! — оддав йому повну чашу золота.
