Жив самотою у давні роки один бідний хлопець-сирота; звали його Янгут. Нікого й нічогісінько в світі в нього не було: ані рідних, ані юрти, ані худоби. А на прожиток собі Янгут заробляв, працюючи без відпочинку на багатіїв.
Якось найнявся він до одного господаря й домовився, що вижне йому хліб з великого лану.
— А за роботу даси мені маленький клаптик з цього лану,— каже Янгут.
— Гаразд! — погодився господар.
Зібрав Янгут весь хліб, лишився тільки маленький клаптик, який належав йому за роботу. Але вижати свій хліб Янгут не встиг: так зморився на роботі, що впав і заснув.
А вночі сипнув град і повибивав увесь його хліб, ані колосочка не залишив.
Затужив Янгут. Пішов од господаря, похиливши голову, а сам думає: «Скільки днів і ночей працював я без відпочинку, а що за це маю? Нічого!»
Іншим разом найнявся він ще до одного багатія — сіно косити.
— Даси мені за роботу,— каже господареві,— п’ять стіжків сіна.
Господар згодився.
Почав Янгут косити, згрібати й складати в стіжки хазяйське сіно. «А своє,— думає,— згребу згодом, як поскладаю хазяйське».
Аж тут схопився рвучкий вітер, порозмітав геть Янгутове сіно й стеблинки не залишив.
Знов пішов хлопець з порожніми руками.
Довго він ішов та журився.
Коли це трапився йому на дорозі пастух. Зупинився й став питати Янгута — хто він, звідки та куди йде.
Розповів йому Янгут про своє лихо.
Послухав пастух, поміркував і каже:
— Бачиш, яку велику отару я випасаю? Самому мені впоратися важко, хочеш бути моїм підпасичем?
Янгут згодився.
Пастух каже йому:
— Працюватимеш у мене цілий рік. А за роботу візьмеш таку овечку, яку сам схочеш!
Цілий рік Янгут випасав отару, не мав ані хвилини відпочинку. А як минув строк, узяв собі найкращу овечку з усієї отари, попрощався з пастухом і пішов далі.
«Тепер,— міркує,— заведу своє господарство!»
Ішов Янгут, ішов і вийшов, нарешті, на берег Жовтого моря.
Бачить: рибалки ловлять неводом рибу. Підійшов до них Янгут. «Ану,— думає,— гляну, чи багато риби спіймали!»
А рибалки саме тягнуть з моря невід. Бачить Янгут — у неводі серед іншої риби б’ється золота рибина небаченої краси.
Шкода хлопцеві стало золотої рибини, він і каже рибалкам:
— Віддайте мені оцю золоту!
— Задарма не віддамо,— кажуть рибалки.— Спершу заплати нам, а тоді бери!
А хлопець ніколи грошей і в вічі не бачив.
— Грошей у мене,— каже,— немає, є тільки оця овечка.
Подумали рибалки, поміркували й згодилися поміняти золоту рибину на овечку.
Та ледве Янгут узяв рибину в руки — вона крутнула хвостом, виприснула з рук, пірнула у воду — тільки її й бачили!
— Знову цілісінький рік працював задарма,— каже Янгут.— Але зараз тужити нема чого: я цю золоту рибину від смерті врятував.
Повернувся й хотів був піти геть. Та раптом знялися на Жовтому морі хвилі й вийшла з них дівчина небаченої краси. То була донька самого володаря морського — Лусун-хана.
Вона мовила:,
— Ти врятував од смерті золоту рибину, а я хочу врятувати тебе від злиднів! Опівдні на цьому ж місці пірни в глибочінь, аж на морське дно. Пірнай, не бійся — нічого тобі не буде… Коли опинишся на морському дні, побачиш піщану дорогу. Іди цією дорогою навпростець, ніде не звертай. Іди, аж доки не побачиш срібний палац. Заходь до цього палацу, не бійся. Там, на троні, сидить дід із сивою бородою.
Це сам володар моря Лусун-хан.
Він тебе спитає: «Навіщо прийшов сюди?»
Ти скажи йому: «Я прийшов у вас прохати великого жовтого собаку».
Лусун-хан прожене тебе геть, але ти повернися і знов прохай, щоб віддав жовтого собаку. Прохай і прохай, аж доки не віддасть. Будеш упертий і сміливий — де й дінуться твої злидні!
Сказала дівчина ці слова й зникла в Жовтому морі, мов її й не було.
А Янгут сів на березі й став чекати полудня.
Ледве сонце стало над головою, він сміливо ввійшов у воду на тому самому місці, де виприснула з його рук золота рибина… Море розступилось, і Янгут опинився на морському дні. Оглянувся навколо і побачив піщану дорогу. Рушив Янгут цією дорогою і йшов, аж доки засяяв перед ним срібний палац.
Коло палацу стояли гуртом якісь люди. Дивляться на нього й кажуть:
— О! Прийшов той чоловік, який врятував доньку нашого хана.
І низько вклоняються йому.
А Янгутові й невтямки, про що вони говорять.
Відчинили люди йому двері, й він увійшов до срібного палацу :
Заходить до одного покою — нема нікого. Заходить до другого покою — теж порожньо. До третього заглянув — знов ані душі.
Так обійшов Янгут багато пишних покоїв. Нарешті опинився у великому залі й побачив на троні старого чоловіка з довгою білою бородою. Це був володар моря — Лусун-хан. Глянув Лусун-хан на Янгута й питає:
— Хто ти й навіщо прийшов сюди?
Хлопець каже:
— Звуть мене Янгут, я бідняк з бідняків, а прийшов сюди по великого жовтого собаку. Віддайте його мені!
Ти що це сказав?! — сердито гримнув старий.— Та як же ж ти смієш прохати в мене таке? Та як ти зважився вимовити те, про що й помислити неможливо! Забирайся геть з моїх очей!
Янгут вийшов, але відразу ж повернувся знову й почав прохати, щоб хан віддав йому великого жовтого собаку.
Ще дужче розгнівався Лусун-хан, нагримав і з погрозами вигнав хлопця геть. Але Янгут не злякався. Він знов прийшов і знов сказав Лусун-ханові:
— А ви таки віддайте мені свого великого жовтого собаку!
Тут Лусун-хан підвівся, мовчки вийшов до сусіднього покою й вивів звідти великого жовтого собаку.
— Бери вже його собі, й щоб духу твого тут не було!
Собака побіг по морському дну, а Янгут пішов слідом за ним.
Ледве вийшли на берег, собака рушив до пустельної рівнини.
Цілий день собака біг попереду, і цілий день Янгут ішов слідом за ним.
Коли стемніло, жовтий собака зупинився біля якогось розваленого куреня й ліг на землю.
А Янгут зайшов у курінь, роздягнувся, ліг і відразу ж заснув міцним сном.
Довго він спав, а прокинувся — сам собі не повірив. «Це мені,— думає,— мабуть, сниться!» Та й хто б тут не здивувався: лежить він у великій новій юрті, на м’якому матраці, на пухових подушках, укритий розкішною соболевою ковдрою. А біля нього сидить красуня-дівчина: обличчям своїм вона сонце затьмарює, а потилицею — місяць.
Простяг був Янгут руку, щоб узяти свої стоптані чоботи, а красуня подає йому новісінькі візерунчасті чобітки з м’якої шкіри, схожої на риб’ячу луску. Хотів був узяти свою коротеньку стару тілогрійку з козячої шкури, а красуня підносить йому шубу, криту золотою парчею, на сімдесяти п’яти ґудзиках.
Знов Янгут простяг був руку, щоб узяти й свій вузенький поясок з пряжкою, а красуня подає срібний пояс, такий широкий, що й долонею не обхопиш. Тільки сягнув був по свою поганеньку, потерту шапку з козячої шкури, а красуня сама одягає йому чорну боброву шапку, таку широчезну, як нижня обшивка юрти.
Здивувався хлопець і питає:
— Хто ти? Звідки взялася тут оця нова велика юрта? Адже я ліг спати в старому курені, а біля мене лежав тільки жовтий собака.
Засміялася красуня-дівчина, взяла Янгута за руку й вивела з юрти.
Глянув він — ще дужче здивувався: біля юрти росли молоденькі зелені деревця й паслася велика череда корів та овець.
Питає Янгут у дівчини-красуні:
— Ти не мовчи, скажи мені зараз: звідки все це взялося? Адже вчора тут був голий степ!
Красуня каже:
— Я донька Лусун-хана. Із своїми подружками я бавилася в морі, обернувшись на золоту рибину. Рибалки захопили мене неводом. Я б загинула, якби ти не врятував мене, віддавши свою єдину овечку.
— А де ж мій жовтий собака? — питає Янгут.
— Навіщо тобі жовтий собака, якщо є в тебе молода дружина?
Отак з’явилася в бідного Янгута красуня-дружина, нова біла юрта й велика череда худоби.
Незабаром звістка про молоду красуню полинула по всіх навколишніх селищах-аїлах. Люди мандрували по три дні, аби тільки глянути на неї. А Янгут так покохав свою дружину, що боявся й на крок одійти від неї.
Одного разу дружина сказала йому:
— Чому ти сидиш, нічого не робиш? Іди до нашої череди, паси її.
— Ох,— сказав Янгут,— не можу я розлучитися з тобою ні на мить! Якби ж у мене був хоча б твій портрет…
Тоді красуня дістала аркушик паперу й хутенько намалювала своє обличчя. Було воно достоту як живе.
Вона дала свій портрет Янгутові й сказала:
— Дивися скільки хочеш, та пильнуй, щоб вітер не вихопив його з рук, бо станеться велике лихо!
Янгут обережно сховав портрет за пазуху, сів верхи на великого сизо-сірого цапа й поїхав пасти череду.
Невдовзі він затужив за своєю любою дружиною, дістав з-за пазухи її портрет і став дивитися на нього. Дивиться — надивитися не може! Та раптом налетів шалений вітер, видер у нього з рук портрет і помчав безвісти…
Повернувся Янгут додому.
Дружина питає:
— Яке тебе лихо спіткало? Чому такий похмурий?
Янгут і каже:
— Вихор видер у мене з рук твій портрет і заніс безвісти.
— Даремно так сумуєш,— потішає дружина.— Вихор заніс лише папірця, завбільшки з долоню. Але ж сама я тут, з тобою.
Так заспокоювала вона свого чоловіка.
А вихор носив-носив портрет молодої красуні і впустив його біля самісінького ханського палацу. Слуги знайшли портрет і принесли ханові. Здивувався хан: зроду не бачив він такої краси.
Покликав сина, показав йому портрет. Глянув ханський син на красуню — й наче ума рішився.
— Ой батьку! — стогне.— Треба її розшукати, хоч би що!
І тут-таки скочив на баского коня й помчав на розшуки.
Довго чи не довго мандрував у степах, а таки приїхав до білої юрти. Вийшла до нього красуня, питає, що йому треба, а йому й мову одібрало, стоїть — слова сказати не може. А сам думає: «Навіщо простому пастухові така красуня? Треба викрасти її!»
Оперіщив ханський син коня нагаєм і помчав до палацу.
Уранці, ледве почало розвиднятися, знов прискакав до білої юрти. І так і сяк зачіпає красуню. Та вона не те що розмовляти, а й дивитися на нього не хоче.
Повернувся ханський син у свій палац, але вранці знов прискакав до білої юрти. Отак воно й пішло день у день…
Питає старий Хартаган-хан у свого сина:
— Куди це ти їздиш кожного дня?
А син йому:
— Далеко звідси, в степу, у великій білій юрті живе пастух. Жінка у нього — небувала красуня. Це її портрет занесло до нас вихором. Дивлюся, милуюся нею кожного дня, про їжу й сон забуваю. Як мені забрати її в того пастуха?
Хартаган-хан поміркував і каже:
— Силоміць забрати жінку в-нього ми не можемо: недобра слава про нас по степах піде. Треба хитрощами… От слухай мене: скажи пастухові, що заховаєшся від нього тричі. Як не зуміє тебе знайти, хай віддає свою дружину. Ти знаєш чарівні слова, вмієш обертатися, на що схочеш. Хіба ж він тебе знайде?
Зрадів ханський син, поскакав до Янгутової юрти.
— Чуєш,— каже,— я приїхав до тебе з такою умовою: не зумієш тричі знайти мене — житимеш у своїй юрті сам-один, Жінку твою заберу до себе.
Янгут і слухати не схотів, та дружина тихенько шепнула йому на вухо:
— Згоджуйся, нічого лихого не буде. Ось побачиш, як він облизня спіймає!
Тож Янгут сказав ханському синові:
— Добре, я згоден!
Зрадів ханський син.
— Коли так, приїжджай завтра вранці до мене!
Поскакав ханський син, а дружина питає в Янгута:
— Де ж ти його шукатимеш?
— Скрізь шукатиму,— каже Янгут,— в усіх шпаринах, за всіма скринями, поміж паками повстини.
— Якщо так шукатимеш, ніколи не знайдеш! Він знає заклинання й може обертатися, на що сам схоче.
— Що ж мені робити?
— А от що! Коли приїдеш до нього в палац — роздивися уважно скрізь. Побачиш — висить на стовпі великий тугий лук. Візьми його, гни, натягай щосили, а сам приказуй: «Що то за лук! Поганий лук!» — і тягни, тягни, скільки сили в руках. Побачиш, що буде.
Наступного ранку Янгут поїхав до хана. Прискакав у двір, зайшов до палацу.
Слуги кажуть йому:
— Шукай!
Став Янгут шукати. Понишпорив трохи про людське око, а тоді підійшов до стовпа, на якому висів великий лук, і каже:
— Що то за поганий лук повісили тут?
Зняв лука й давай гнути його, скільки сили в руках. Лук аж тріснув, і раптом звідкись озвався кволий голос:
— Ой-ой! Пусти, пусти зараз! Ти ж мені спину зламаєш!..
Кинув Янгут лук на землю — й раптом де не взявся ханський син.
— Ну, цього разу ти мене знайшов,— каже.— Але завтра приходь знову!
Коли Янгут повернувся до своєї юрти і розповів усе дружині, вона спитала:
— Де ж ти завтра його шукатимеш?
Янгут каже:
— Та знову схоплю той лук і почну гнути — от він і з’явиться!
— Не дуже ти догадливий! — засміялася дружина.— Навіщо ж йому весь час обертатися на лук! Ні, завтра він обернеться на хутряну шапку. Зайдеш у палац — побачиш шапку. Відразу хапай її, мни, смикай, вискубуй шерсть — тут ханський син і знайдеться.
Наступного ранку Янгут приїхав до ханського палацу, роздивився скрізь, пошукав трохи. Потім схопив шапку з видряного хутра й ну її м’яти, смикати, скубти з неї волосини.
Раптом шапка заголосила на весь палац:
— Ой, пусти мене, пусти! Ти ж усе волосся мені вискубеш!
Жбурнув Янгут шапку на підлогу — і перед ним став ханський син.
— І цього разу ти мене знайшов,— каже.— Завтра ще раз ховатимусь.
Прийшов Янгут додому. Дружина питається, що було. Він їй усе розповів.
— Завтра,— каже,— знов ухоплю ту шапку, знов ханський син прохатиме, щоб пустив його.
— А хто ж тобі сказав, що він і завтра на шапку перекинеться? — питає дружина.
— Що ж мені робити! Де його шукати?
— А от де! Біля палацу ростуть три берези. На середню березу й перекинеться ханський син.
Рано-вранці Янгут рушив до ханського палацу. Роздивився скрізь і каже:
— Ні, тут його немає! Шукатиму коло палацу!
Підійшов до трьох беріз, витяг сокиру з-за пояса й мовить:
— Ану ж, зрубаю я цю березу! — Та й розмахнувся сокирою.
Тут середня береза як заголосить:
— Ой, не треба! Не треба!
Не рубай! Бо зарубаєш мене!
І тієї ж хвилини перед Янгутом став ханський син. Довелося йому згодитися, що пастух і втретє переміг його.
Але свого наміру ханський син не кидав.
— А тепер ховайся ти. Як знайду тебе тричі — заберу твою дружину.
Повернувся Янгут додому й каже дружині:
— Завтра вже ховатимусь я від ханського сина!
— Куди ж ти заховаєшся?
— Залізу в якусь нашу скриню.
— Ні, так від нього не сховаєшся! Він знає чарівні слова. Та я їх теж знаю… Чекай, ось я тебе оберну на таку дрібничку, що він зроду не знайде!
Вранці побачила красуня, що їде до їхньої юрти ханський син, і зараз же обернула Янгута на мідний наперсток. Наділа його на палець, сіла і шиє. А ханський син — шусть до юрти й одразу ж давай нишпорити, шукати скрізь. А красуня не дивиться на нього, словом не обізветься.
Поперекидав ханський син усе, що було в юрті: залазив у кожну скриню, підіймав кожен клапоть повстини, навіть у кожну посудину заглядав.
Уже й сонце стало навзаході, а він усе шукає, знайти не може.
А Янґутова жінка сидить, кепкує:
— Оце як ти безладно шукаєш: хіба ж так знайдеш?
Нарешті зморився ханський син, витер піт з лоба й каже:
— Гей, хлопче! Не можу я тебе знайти! Виходь сам!
Тут красуня зняла наперсток і поставила біля своїх ніг. Де не взявся веселий Янгут, і стали вони вдвох сміятися з ханського сина:
— Та чи ти геть зовсім осліп! Не бачиш у юрті такого здорованя!..
Пішов ханський син, спіймавши облизня.
Та наступного дня прискакав знову. А жінка, ледве побачила його, обернула Янгута на віник. Ходить з ним по юрті, підмітає скрізь… А ханський син знову усе поперекидав, усе переворушив, у кожну шпарину заглянув — ніяк найти не може.
Так знесилів, що знову став прохати:
— Виходь, хлопче, ніяк тебе знайти не можу!
Зирк — аж Янгут коло жінки, обоє сміються.
Пішов ханський син, і цього разу спіймавши облизня. Третього дня він навмисне прийшов раніше. Але жінка вгледіла його і обернула Янгута на чайник. Сидить, чашки миє. Увійшов ханський син до юрти й давай шукати. Шукав-шукав, доки й сонце зайшло, усе переворушив, перетрусив разів з десять, а знайти не може.
— Гей, хлопче, не можу я тебе знайти! Виходь сам! — гукнув з люттю.
Жінка шепнула чарівні слова, і враз Янгут опинився коло неї.
І тут вони давай знов глузувати з ханського сина:
— Як це ти не міг знайти в юрті такого здорованя?
Аж запінився ханський син:
— Тричі пощастило тобі заховатися,— каже Янгутові,— та це ще не кінець.
Скочив на коня, шмагнув його нагаєм спересердя й поскакав до палацу.
Приїхав і скаржиться батькові:
— І знайти того хлопця я не зумів, і хтозна-чого від нього наслухався…
Поміркував Хартаган-хан і каже:
— Тобі не пощастило його подолати — та від мене він не втече!
Наступного ранку вирядив Хартаган-хан до Янгута бистрих гінців з наказом, щоб той негайно їхав до нього.
Поскакали гінці до Янгута й кажуть:
— Хартаган-хан наказав, щоб ти зараз мчав до нього!
Сідлає Янгут коня, а жінка йому на прощання шепоче:
— Не журися, нічого не бійся! Хитрий Хартаган-хан, та не дуже…
Приїхав Янгут до Хартаган-хана, став перед ним. Хан каже:
— Іди в ліс, довідайся, скільки років старому чорному ведмедеві. Не довідаєшся — заберу в тебе жінку!..
Повернувся хлопець додому, переказав жінці, що загадав йому Хартаган-хан, сів і журиться:
— Хто ж мені скаже, скільки років тому чорному ведмедеві?
Жінка тільки засміялася у відповідь і стала виряджати Янгута в дорогу. Дістала два великих клубки пряжі, кожен завбільшки з людську голову, нашила їх Янгутові на плечі, на клубки наділа по хутряній шапці, а тоді й каже:
— Ось тепер іди! Знайдеш барліг старого чорного ведмедя, сядь біля нього й чекай…
Прийшов Янгут у ліс, розшукав барліг чорного ведмедя, вмостився біля нього й став чекати. Незабаром знялася тріскотнява, гуркіт. Почув чорний ведмідь людину й посунув з барлога. Заревів несамовитим голосом, звівся на задні лапи. А як глянув на Янгута, так і позадкував у барліг.
— О-о-о! — каже.— Дев’яносто сім років живу в цій тайзі, багато дива бачив, а триголової людини не зустрічав ніколи! — Заховався й не визирнув більше.
Зрадів Янгут і мерщій подався до Хартаган-хана. Став перед ним:
— Чорний старий ведмідь каже, що йому дев’яносто сім років! Не вірите — йдіть перевірте самі!
Став Хартаган-хан думати, що б його ще загадати Янгутові? Поміркував і наказує:
— А тепер іди, хлопче, довідайся, скільки в тайзі дерев. Не взнаєш — житимеш у своїй білій юрті сам-один.
Затужив Янгут. Іде до жінки, переказує, що хан вигадав.
Та вона тільки засміялася на це:
— Лягай і спи спокійно. Завтра знатимеш, скільки в тайзі дерев!
Ліг Янгут і заснув, а вона взяла борошна, масла, сметани, спекла дуже смачного плескача, який в наших краях зветься бйон. Вранці дала його чоловікові й каже:
— Йди в тайгу, поклади бйон на заячій стежинці, а сам заховайся за дерево і слухай, що заєць казатиме.
Пішов Янгут у тайгу, розшукав заячу стежину, поклав на неї бйон, а сам заховався за дерево.
Трохи згодом прибіг заєць, побачив смачний бйон і ну його вминати.
Облизнувся й каже:
— Тисяча тисяч і ще п’ятсот дерев у тайзі, під кожним я траву їв, а такої смакоти ще ніколи не знаходив!
Пішов Янгут до Хартаган-хана й переказав йому, скільки в тайзі дерев.
Аж почорнів Хартаган-хан з досади.
— Ану, загадаю тобі ще одну роботу. Іди і стягни з юнака Сонця податок-недоїмку затри роки! Не зробиш цього, заберу в тебе дружину!
Повернувся Янгут додому засмучений. Жінка й питає:
— Ну чого ти так зажурився? Яке ще лихо сталося!
Янгут і каже:
— Наказав мені хан стягти з юнака Сонця податок-недоїмку за три роки! Як же це я зроблю? Та мені до юнака Сонця й не дістатися…
А жінка йому:
— Не сумуй! Жива людина завжди спосіб знайде! А зараз лягай і спи до ранку.
Янгут ліг, а жінка сіла прясти й напряла три клубки ниток: білих, жовтих і чорних. Уранці вийшла вона з чоловіком з юрти, закинула ті клубки на небо й одразу аж до землі спустилася блискуча срібна драбина. Побрався Янгут тією драбиною вгору й виліз на самісіньке небо.
Довго він ішов і добувся нарешті до сяйного будинку, де жив юнак Сонце. Заходить Янгут у той будинок, бачить — сидить Сонцева мати. Він чемно з нею привітався.
Сонцева мати питається:
— Звідки ти й навіщо прийшов до нас?
Янгут каже:
— А це Хартаган-хан ганяє мене туди й сюди. Спершу наказав дізнатися, скільки років старому чорному ведмедеві, тоді — полічити, скільки дерев у тайзі, а оце зараз звелів стягти з юнака Сонця податок-недоїмку за три роки!
— Гаразд! — каже Сонцева мати.— Матиме хан той податок.
Увечері повертається юнак Сонце додому. Мати побачила його здалека й стала гукати:
— У нас гість — єдиний мій земний онук! Скинь свою вогненну шапку в дворі, бо ти його спалиш!
Юнак Сонце послухався і скинув вогненну шапку.
Зайшов у дім, став розпитувати Янгута, як він сюди потрапив.
Янгут каже:
— Немає мені однісінького дня спокою… І ханський син, і сам Хартаган-хан мучать мене: то шукай ханського сина, то сам ховайся, то біжи дізнайся, скільки років чорному ведмедеві, то скільки дерев у тайзі… А оце вирядив мене Хартаган-хан до тебе — стягти податок-недоїмку за три роки!
Вислухав усе те юнак Сонце й каже:
— Гаразд, матиме Хартаган-хан отой податок-недоїмку: так і скажи йому. Але як ти прийдеш і скажеш, що був у нас, він тобі не повірить. А щоб повірив, однеси йому подарунок, тоді він назавжди дасть тобі спокій!
Принесла Сонцева мати велику червону курку, дала Янгутові й мовила:
— Ось бери цю червону курку й віддай ханові!
Рушив Янгут назад. Зліз по драбині на землю й пішов до Хартаган-хана.
— Ну що, був ти у юнака Сонця? — питає Хартаган-хан.
— Був.
— А як ти можеш це довести? — гукає ханський син.
— Він дав мені оцю червону курку й звелів передати вам. Нате, беріть!
І подав ханові курку.
Ледве Хартаган-хан узяв червону курку — спалахнуло полум’я і спалило дотла й самого злющого хана, й ханського сина, й усіх ханських слуг, і весь ханський палац.
А Янгут повернувся до своєї білої юрти й зажив із своєю мудрою гарною жінкою в злагоді й щасті.
