Колись давно-давно в одного хана випасав коней дуже гарний, роботящий табунник. Далеко линула про нього слава і не лише тому, що викохував він добрих, міцних, бистрих коней, а тому, що завжди казав людям у вічі правду. Казав він правду й ханським радникам-нойонам, що тяжко знущалися з простого люду.
Не боявся казати правди самій ханші, яка робила, що хотіла, й не згірш од нойонів знущалася з бідняків. Не злюбили табунника за правду нойони, зненавиділа й ханша.
Скоса поглядав на нього й сам хан, але займати боявся, бо такого табунника годі було знайти в усій країні.
Та лихі нойони вирішили звести табунника зо світу. Пішли до ханші й стали нашіптувати, що, мовляв, цей табунник допік усім і його неодмінно треба вбити.
Ханша побігла до чоловіка й сказала:
— Не можу я бачити того табунника! Як собі хочеш, а його неодмінно треба знищити!
Хан похитав головою:
— Що ти, моя ханшо! Завдяки йому мої табуни множаться, як степові трави, мої скакуни стали бистрі, як стріли, моя слава лине по всіх країнах…
— Хто ж тобі дорожчий: я чи той клятий табунник? — заголосила ханша й одвернулася.— Обирай сам!
Думав, думав хан і нарешті згодився. Але ж не міг він на очах у людей вбити табунника, якого всі знали й любили. Тим-то він нищечком покликав до себе двох слуг і наказав їм:
— Їдьте зараз у лісову хащу. Першого, хто приїде до вас, схопіть і відрубайте йому голову!
А тоді хан покликав до себе табунника й каже:
— Мої дроворуби пішли в ліс по дрова. їдь слідом за ними, подивись, як вони там рубають.
І гадки не маючи, яке лихо на нього чекає, табунник засідлав найбистрішого коня й поскакав у ліс. Але він погано знав лісові дороги, через те став на роздоріжжі й замислився, куди йому їхати. Нарешті попустив поводи, й розумний кінь, ніби передчуваючи лихо, рушив найдальшою дорогою.
Тим часом злюща ханша, не дуже вірячи наказові свого чоловіка, вирішила на власні очі побачити, чи справді слуги зроблять те, що вона загадала. Отож звеліла засідлати коня і, не кажучи нікому й слова, поскакала в ліс. Слуги-кати, побачивши ханшу, страшенно здивувалися.
— Нічого не вдієш,— шепнули тихцем одне одному,— Мабуть, хан хоче таємно стратити свою жінку за якийсь її злочин…— І відрубали голову жорстокій ханші.
Аж тут прискакав табунник, який довго блукав у лісі.
— Що ви наробили? — з жахом спитав він катів.
— Хан звелів одрубати голову першому, хто приїде до нас. Ми виконали його наказ! — сказав старший кат.
Другий кат глянув на табунника:
— От кому треба було відрубати голову!
— Не можна! — заперечив старший,— Не було наказу… Коли хан дізнався, як загинула його дружина, він аж захлинувся від горя й люті.
— А ти що робив? Де був? — гримнув на табунника. Табунник розповів, що він заблукав у дрімучому лісі, а коли розшукав ханських слуг, було вже пізно.
Кати підтвердили:
— Він правду каже: все так і було.
Хан схопився за голову й тихо шепнув:
— Мабуть, правду кажуть люди: недовареної страви не ставлять на стіл — похапливих наказів не віддають…
А люди інше казали:
— Хто іншому загибель готує, буває, й сам гине!
