Зібрав колись журавель птахів з усього білого світу. Захотілося йому стати їхнім володарем — пташиним ханом. Позліталися до нього всі птахи, окрім однієї — найменшої пташечки. Звали її Буксергін. Гарнесенька така, співуча, як соловейко.
Довго чекали на неї птахи.
Журавель раз у раз свою довгу шию витягав, дивився, чи не летить гарненька пташечка, завбільшки з палець. Нарешті не витримав, пішов шукати Буксергін.
Коли бачить — сидить Буксергін у траві.
Як розсердився журавель, як гримне на неї:
— Ти чого досі не летиш?
Усі птахи на тебе чекають!
— Я з далекого вирію летіла, втомилася дуже. Хіба ж не бачиш: сиджу, відпочиваю, комашок дзьобаю.
Ще дужче розлютився журавель:
— Через тебе я досі ханом не став! — і ну топтати Буксергін. Праве крилечко їй зламав.
Гірко заплакала Буксергін. Позліталися птахи, оточили її, розпитують:
— Що сталося? Чого плачеш?
— От журавель на мене прогнівився, крилечко мені зламав, злетіти не можу.
Тут птахи заджеркотіли, зацвірінчали:
— Ой-ой! Не треба нам такого лютого хана! Він нам усім крила поламає!
І стали журавля судити…
— Треба,— кажуть,— його покарати!..
І таке присудили: коли журавель летітиме у вирій та з вирію — хай несе на спині Буксергін!
Ще й досі можна побачити: летить у вирій журавель, а на спині в нього сидить дрібнесенька пташка.
