Старий, немічний вовк лежав під деревом та й думав: «Минули мої літа, геть пішла моя сила, нема в ногах колишньої прудкості. Щодалі важче їжу добувати, щодалі важче від ворогів утікати. Як його жити далі?»
І враз спала йому така думка: «Покаюся в гріхах, сходжу в Мекку та й повернуся ходжею. Коли люди побачать мене в чалмі, то шануватимуть і пригощатимуть. Казатимуть: якщо ми догодимо вовкові-ходжі, то Аллах нагородить нас!»
Звеселів вовк, що так гарно придумав. І поклав того ж таки дня податися в далеке місто Мекку, а щоб усі знали про його подорож до святих місць, заспівав пісню:
Туп, туп, іль-аллах,
В Мекку я пішов.
Помолюсь місцям святим
Та й вернусь ізнов!
Туп, туп, іль-аллах,
В Мекку я схотів.
Хай відпуститься мені
Тисяча гріхів.
Туп, туп, іль-аллах,
В Мекку путь моя.
Там на голову чалму
Намотаю я.
Туп, туп, іль-аллах,
Мекка — мрій межа,
Коли стану я не вовк,
А святий ходжа!
Та й подався вовк у далеку дорогу. Ішов, ішов, а до Мекки ще ой-ой-ой скільки йти! А їсти страх як хочеться! А голод же не тітка. Геть і пісню благочестиву забудеш, і про те, щоб у Мекку йти, роздумаєш…
— Чи ж мої предки ходили в Мекку? То навіщо ж мені оця морока? — вигукнув вовк та й повернув назад. І нову пісню завів, тепер уже коротшу:
В Мекку дурні хай ідуть,
А в мене не вийшло.
Хай співають: «Іль-аллах» —
Це для мене смішно!
«Туп, туп, туп» та «іль-аллах» —
Я про це забуду.
А м’ясця чи так, чи сяк
Я собі добуду.
Прибіг вовк у свій рідний ліс. А туди якраз забрів кінь.
— З поверненням тебе, вовче-ходжо! Нарешті ми житимемо у дружбі! — привітав його кінь, гадаючи, що вовк відтепер вестиме праведне життя.
А вовк прикинувся, буцімто хворий, і почав скімлити:
— Та бач, не дійшов я до святих місць, сил забракло. Вирішив повернутися в рідні краї, щоб не вмерти на чужині. Піду в хащі помирати. Дай-но обійму тебе на прощання.
Здогадався кінь, що вовк намислив. «Еге ж, знаємо ми ваші вовчі обійми!» — подумав він сам собі та й відповів:
— Еге ж, треба нам попрощатися. Але перш ніж ти обіймеш мене востаннє, відірви, будь ласка, підкову з моєї задньої ноги. Вона ледь тримається, хляпає, ступнути як слід мені не дає. Бо як тебе вже не буде, то хто ж її відірве? Та й ковалів у нашому лісі немає!
«Від того, що я відірву підкову, я нічого не втрачу. Навпаки, не доведеться потім зуби об неї щербити, кістки кінські обгризаючи»,— подумав вовк.
Підійшов він ззаду до ноги з підковою, приготувався, пащеку роззявив, а кінь його як хвицне — вовк аж у кущі полетів!
— Ти чого,— здивовано питає кінь,— у кущі втік? Почекай, у мене ще на одній нозі підкова ледь тримається. Відірви заразом і її!
А вовк відповідає:
— Мої діди не відривали підків з конячих копит. Я ліпше знову в Мекку піду — за тридев’ять земель, аніж погоджуся підкови відривати!
Та й побіг геть… От біжить він та й біжить, аж бачить: віл на галяві пасеться. «От коли я досхочу наїмся! — зрадів вовк.— Віл не хвицається, як коняка. Та й підків у нього нема!»
Прикинувся, що ледь-ледь плететься, додибав до вола.
— З поверненням тебе, вовче-ходжо! Нарешті ми житимемо у дружбі! — привітав віл старого вовка.
— Та бач, не дійшов до святих місць, сил забракло. Вирішив повернутися в рідні краї, щоб не вмерти на чужині. Піду в хащі помирати. Дай-но обійму тебе на прощання! — почав причитати вовк.
Здогадався віл, що вовк надумав. «Еге ж, знаємо ми ваші вовчі обійми!» — подумав віл. Але удав, що дуже зворушений і повірив вовкові:
— Еге ж, давай попрощаємося! Та спершу зроби мені добру послугу. На рогах у мене налигач висить, в очі лізе, за дерева чіпляється. Відв’яжи, будь ласка, цю огидну мотузку. Як тебе не буде, то хто ж мені налигача відв’яже?
«Від того, що я відв’яжу налигача, я нічого не втрачу. Навіть краще для мене: не доведеться мотузку жувати, коли волятину їстиму!» — подумав старий вовк та й каже:
— Ну ж бо, нахили голову, я відв’яжу налигача!
Нахилив віл голову, підійшов вовк ближче, вже й пащеку роззявив, щоб за край налигача вхопитися та почати розплутувати,— коли віл як підхопить його рогами, мов навильником, та як пожбурить у кущі!
— Куди ж ти втік? — запитав, буцім здивований, віл.— Невже я рогом тебе зачепив? Ну, пробач, я буду обережніший. Підійди ще раз, відв’яжи налигача!
А вовк відповідає:
— Е-е, ні, годі з мене, не буду відв’язувати. Мої предки з налигачами ніколи не мали мороки.
Я ліпше знову в Мекку піду — за тридев’ять земель,— аніж погоджуся налигачі відв’язувати!
Та й побіг геть. Біжить та й біжить, аж бачить: галявина! А на галявині віслюк пасеться. «Осьде мій обід, — зрадів вовк.— У віслюка ріг немає. І підкови відривати я йому також не буду… Та й дурний він, нічого, не запідозрить». Прикинувся вовк, що ледь-ледь дибає, та й підходить до віслюка.
— З поверненням тебе, вовче-ходжо! Нарешті ми житимемо у дружбі! — привітав віслюк старого вовка.
— Та бач, не дійшов я до святих місць, сил забракло. Вирішив повернутися в рідні краї, щоб не вмерти на чужині. Піду в хащі помирати. Дай-но обійму тебе на прощання, бо ж більше не побачимося! — почав причитати вовк.
Стало віслюкові шкода вовка. Проте на всяк випадок вирішив бути обережнішим — мало що у вовка може бути на мислі?!
— Довго я за тобою сумуватиму,— відповів він вовкові.— Але коли розлучаються друзі, той, що залишається, повинен заспівати прощальну пісню. Дозволь мені зійти на ось цей пагорбок та поспівати!
«Хай поспіває, мені не жаль! — подумав вовк.— А тоді вже ми наїмося!..»
— Ну, якщо у вас між друзями так заведено,— сказав вовк,— то заспівай. Тільки не треба дуже довгої, бо в мене вже сил дуже мало!.. Боюсь, що до кінця не дослухаю.
От виліз віслюк на пагорбок та й реве на всю округу:
— Гі-а! Гі-а! Гі-а!
А неподалік, у долині, лежав аул. Почули люди, що віслюк реве якось тривожно,— і здогадалися: щось там скоїлося. Вхопили рушниці — та мерщій за село.
Віслюк побачив людей і вмовк. Каже до вовка:
— Оце і вся моя прощальна пісня! До вподоби вона тобі?
Озирнувся вовк, аж бачить: люди довкола! Кинувся тікати, та пізно!
Гримнули постріли — і вовк, прострелений кулями, впав на землю.
