Жили собі два князі. Один мав трьох синів, а другий — одну доньку. Обидва князі щиро подружилися і, хоч жили в різних краях, частенько їздили один до одного в гості… Так минав рік за роком, а з роками прийшла і старість. І от якось один із князів — батько доньки — приїхав до товариша в гості та й каже:

— Старий я став і немічний. Не можу, як раніше, часто приїздити до тебе. Та й ти не молодий. Візьми ось оцю стрілу. Коли в мене буде радість, то на вістрі стріли виступить крапля молока. Коли ж мене спіткає лихо, то на вістрі ти побачиш краплю крові.

Віддав він другові стрілу, попрощався з ним та й поїхав додому.

Минали дні. Час від часу на вістрі стріли з’являлася краплина молока. Князь — батько трьох синів — тішився: у товариша була якась радість… Та одного разу він поглянув на стрілу й стривожився: на вістрі стріли червоніла краплина крові. Дуже від того князь зажурився, аж захворів. Сини забідкалися, почали розпитувати, що з ним. Князь довго мовчав, а тоді мовив:

— На стрілі, що її лишив мій товариш, — краплина крові. Отже, його спіткало лихо. А я вже старий, допомогти не зможу.— Він тяжко зітхнув і додав: — Хто з вас хоче втішити мене, той нехай поїде до мого побратима й допоможе йому, поки не пізно.

Сини відповіли в один голос:

— Якщо є між небом та землею те, чим можна допомогти твоєму товаришеві, ми дістанемо його і виручимо князя з біди.

Промовивши ці слова, не гаючи ані хвилини, сини осідлали своїх коней і помчали до батькового друга. Дісталися до нього, передали вітання від свого батька й запитали, що за лихо сталося в його домівці. Князь тяжко зітхнув і відповів:

— Мене спіткало страшне лихо: кілька днів тому зникла з дому моя єдина донька.

— Присягаємося,— промовили троє братів, — хоч що трапиться з нами, але князівну ми віднайдемо й повернемо додому.

Попрощалися джигіти з князем і поїхали шукати дівчину. Їхали вони та й їхали, аж доки опинилися в такому місці, що трудно й розібрати: чи то на місяці, чи в підземному царстві. Роззирнулися, нічого не видко, а тільки десь удалині блимає вогник. Зупинилися, а старший брат і мовить:

— Треба вирішити, кому їхати до цього вогника. Хай кожен скаже, що він уміє робити. Я, наприклад, можу сім днів пробути під землею, й ніхто мене не помітить, не знайде.

— А я можу ходити повітрям, ніби по землі, — озвався середульший.

— А я вмію ходити тихіше, ніж вітер. Можу з-під орлиці орля витягти, а вона й не помітить,— сказав наймолодший.

Старший брат подумав і каже:

— Моє рішення таке: тут необхідна обережність. Їдь-но ти, наймолодший брате, та подивися, що то за вогонь попереду.

Наймолодший сів на коня та й поїхав на той вогонь.

Під’їздить ближче й бачить: це не вогонь світиться, а вогненний змій виблискує. Змій спить, а поряд сидить донька князя і сльози ллє. Поспішив юнак до своїх братів і розповів їм те, що бачив.

— То кому ж, як не тобі, що вміє ходити тихше від вітру, рятувати князівну? — мовив старший брат.

Не кажучи ні слова, наймолодший брат помчав туди, де спав змій. Підкрався до змія, ухопив дівчину, посадив на коня та й привіз її братам. Тепер треба було якось заховатися від змія. За це взявся старший брат. Він зробив так, що й дівчина, й брати опинилися під землею. Сім днів сиділи там, а на восьмий стали задихатися і вирішили виглянути. Та тільки-но вони виглянули, як накинувся на них змій, схопив князівну, піднявся з нею попід хмари та й зник.

— Ну, тепер ти рятуй князівну! — сказав старший брат середульшому.

Полетів той попід хмари, наздогнав змія і вхопив у нього князівну. Потім разом з нею повернувся до братів, і всі вони знову сховалися під землю. Знову просиділи вони там сім днів. На восьмий день стали задихатися, хотіли вибратися з-під землі, та побачили, що змій затулив усі виходи.

— Я відпущу вас разом з князівною, але пообіцяйте принести мені з дому те, що у вас є, але про що ви ще не знаєте.

Брати подумали-подумали, порадилися та й погодилися, присяглися, як вимагав змій,— не задихатися ж гуртом під землею.

Змій відпустив їх і, коли вони вийшли, сказав:

— Доки вас не було вдома, у вашої матері народився четвертий син — Хамбор; ось його ви й мусите мені віддати, коли він підросте.

Почувши таке, брати дуже зажурилися. Та що поробиш — сіли на коней і поїхали. Дорогою джигіти заїхали до батькового друга, віддали йому доньку, вислухали слова подяки й повернулися до своїх батьків.

Мати одразу запримітила, що хлопці повернулися сумні, й стала допитуватися:

— Чого ви такі зажурені? Хіба ви не раді, що виконали батьків наказ?

Повідали брати матері печаль свою: розповіли, що заприсяглися віддати змієві свого брата, який народився, коли їх не було. Заплакала мати, але чоловікові нічого вирішила не говорити. «Може, забуде змій про Хамбора»,— намагалася втішити себе вона.

А Хамбор ріс як із води. І року не минуло, а він уже був мов юнак. Бачить, що мати все потайки плаче, та й запитав, що за лихо змушує її лити сльози. І тоді мати розповіла йому про змія.

— Не сумуй і не плач, нані, не боюсь я змія, я сам до нього піду, як стану зовсім дорослим джигітом,— мовив Хамбор.

Коли настав термін, призначений змієм, Хамбор вибрав собі зброю, випрохав у старших братів коня, сів у сідло та й поїхав. Прибув до князя — батькового друга — та й попросився ночувати.

Князь прийняв його, як гостя, а потім питає:

— Чий ти син і куди їдеш?

Оповів Хамбор господареві, чий він син і куди їде, а також про те, що брати мусили заприсягтися віддати його змієві, і от тепер він їде до цієї потвори, щоб урятувати братів од загибелі.

— Ти молодий, а я старий,— вислухавши гостя, мовив князь.— Мені вже й так недовго жити на світі. Прошу тебе: лишайся у мене вдома. Все, що бачиш довкола, хай буде твоє. До змія піду я. Твої брати врятували мені доньку, а тепер я виручу тебе.

— Ніколи Хамбор не піде на це! — вигукнув хлопець і, попрощавшись із князем та його донькою, поїхав до змія.

Чи довго, чи недовго він їхав, аж якогось-таки дня дістався до того місця, де жив змій.

Побачив хлопець його й каже:

— Тобі потрібен Хамбор? Так ось він сам до тебе приїхав!

— Я з’їм тебе,— відповів змій.

— Якщо мене переможеш, то, може, й з’їси,— сміливо відповів Хамбор.— Але ж ми ще не помірялися силою. Хочеш битися — я готовий! Тільки пильнуй, щоб без голови не лишився!

Змій розлютився:

— А якщо ти хоробрий такий, то здобудь мені наречену — царівну з-за семи гір, із-за семи морів. Коли здобудеш, то звільню я твоїх братів від їхньої присяги та й тебе відпущу.

— Гаразд! — мовив Хамбор.

І поїхав здобувати царівну. Їхав та й їхав, аж за сімома горами, сімома морями трапилося йому невідоме місто. Куди заїхати, де зупинитися, він не знав, тож вирішив довіритися своєму коневі. Пішов кінь вузькою вуличкою і зупинився біля невеликої хатки, де жила самотня бабуся. Побачивши вершника, бабуся сама вийшла назустріч і запросила його до себе… Хамбор скочив на землю, зайшов у хатку, відпочив, а потім пішов подивитися на місто. Неподалік побачив він палац, з усіх боків обгороджений гострими палями. Повернувшись додому, став розпитувати бабусю, що то за палац та чому його оточено гострими палями.

— В цьому замку,— сказала бабуся,— живе царівна. У царя двадцять два сини й тільки одна донька, найвродливіша дівчина на всій землі. Звуть її Альбіка. Брати стережуть її, мов ока в лобі. А палі чекають на тих, хто має зухвалість свататися до неї.

— О, — промовив Хамбор, — то це саме по цю красуню й послав мене змій!

І розповів бабусі історію своїх братів та про завдання змія.

Коли бабуся довідалася про намір Хамбора, то почала відраювати його і просити навіть близько не підходити до замку:

— Сім синів було в мене. Кожен з них мріяв украсти Альбіку. Але всіх їх звели зі світу царські сини. Залишайся жити в мене, будеш мені замість сина, а про Альбіку та змія забудь.

— Коли я не повернуся, то змій знищить моїх братів. Ніколи Хамбор на таке не піде! — вигукнув юнак.

Як його не вмовляла добра бабуся, він вирішив таки прокрастися до палацу. Тоді добра бабуся подлубалася у скрині, знайшла якусь намистинку, подала сміливцеві й сказала:

— Ось тобі чарівна намистинка. Доки вона при тобі, ти зможеш перекинутися на будь-якого птаха, зайця чи навіть на зерня, тільки треба промовити чарівні слова. Але пильнуй! — не перетворюйся двічі на одне й те саме, бо загинеш, як полягли мої сини.

Узяв Хамбор намистинку та й пішов до палацу. А свого коня лишив у бабусі. Коли підійшов до палацу, намацав намистинку в кишені, вийняв і поклав її до рота. А тоді й каже:

— Хай я стану качкою!

І миттю перекинувся в качку. Полетів та й сів на дорозі, якою їхали царські сини з полювання. Побачили ті качку та й кажуть:

— Візьмімо її з собою. Хай наша сестра Альбіка побавиться.

Принесли качку в палац, віддали сестрі. Альбіка зраділа: вона дуже любила птахів, тільки бачити їх їй доводилося рідко, бо з палацу її нікуди не випускали.

Коли Альбіка принесла качку до себе в кімнату, пташка раптом закрякала, а далі промовила людським голосом:

— Хай я знову стану людиною!

І Хамбор перетворився на джигіта.

Альбіка спершу перелякалася, хотіла була закричати, покликати братів. Але Хамбор попросив:

— Не клич братів, послухай мене!

І оповів їй усе, як було. Закінчив він так:

— Я прийшов із-за семи гір, із-за семи морів по тебе. Поїдьмо зі мною.

— Мені до вподоби твоя сміливість. Напевне, добра ти людина, якщо на видиму смерть заради братів своїх пішов. Я згодна їхати з тобою. У палаці є таємний хід, але я боялася сама спускатися туди, а вдвох ми зможемо вибратися звідси! — сказала Альбіка.

— Вийти б тільки з палацу, а там уже покладись на мене,— відповів Хамбор.

Дівчина взяла його за руку й повела за собою. Таємним ходом, через темне підземелля, вони вибралися з палацу й прибігли до бабусі, яка давно вже чекала їх — коня уже було нагодовано й осідлано. Бабуся побажала молодятам доброї путі й провела їх до міської околиці. Хамбор та Альбіка попрощалися з нею, вйокнув хлопець на коня, та й помчали вони вперед.

Але ось позаду почули вони гамір і тупіт. Обернулися — аж то женуться за ними двадцять два царських сини. Що робити? І раптом Хамбор згадав про намистинку.

— Злізьмо з коня, — сказав Хамбор,— кінь сам додому прибіжить, а ми обернемося на птахів.

Відпустили вони коня, Хамбор узяв чарівну намистинку й каже:

— Хай ми станемо голубами!

І враз стали вони голубом та голубкою. Піднялися угору й полетіли далі. Брати Альбіки побачили голубів, здогадалися, в чім тут справа, і випустили навздогін яструба. Став яструб наздоганяти втікачів. Тоді голуби опустилися на землю, і Хамбор вигукнув:

— Хай станемо ми зайцями!

В ту ж мить стали вони зайцем та зайчихою. Проте царські сини випустили на них цілу зграю хортів. Як кинулися хорти за зайцями навздогін — ось-ось наздоженуть! Що робити, як урятуватися? І раптом Хамбор побачив на землі зернята проса й вигукнув:

— Хай ми станемо зернятами! Хорти підбігли, але зайців уже не знайшли: на землі було тільки розсипане просо. Альбічині брати витягли з подорожніх торбів півнів і пустили їх дзьобати просо. Та щойно півні взялися дзьобати зерно, як Хамбор з Альбікою перетворилися на яструбів, налетіли на півнів і розтерзали їх. А далі — піднялися високо в небо, аж за хмари, так високо, що царські сини їх і побачити вже не змогли…

Позбувшись переслідувачів, Хамбор та Альбіка знову стали людьми. Тим часом до них прибіг кінь Хамбора. Вони сіли на нього й щасливо дісталися в ті краї, де жив змій.

— Ось ми й приїхали,— зітхнувши, мовив Хамбор.— Тут живе змій, який послав мене по тебе. Але я не віддам тебе потворі. Ти хочеш стати моєю нареченою?

— Я б рада бути твоєю нареченою. Але ж змій погубить як не тебе, то твоїх братів. Залиш мене змієві!

— Ніколи Хамбор такого не вчинить! — вигукнув юнак. — Якби я мав два життя — я їх віддав би за тебе та моїх братів.

Сховав він Альбіку в надійній місцині, а сам пішов до змія.

— Привіз я царську доньку, але тобі не віддам! Ходімо битися!

Билися вони з рання до вечора. Жоден не хотів поступатися. Коли вже почало заходити сонце, Хамбор улучив мить, налетів на змія, мов яструб, і гострою шаблюкою відтяв йому голову…

Потім повернувся він до Альбіки, посадив її поперед себе на коня, і вони рушили додому.

А там уже й не думали побачити сина живим. Коли ж побачили його — та ще й з нареченою,— то й батьки, і три старші брати зраділи неймовірно. Тут-таки справили весілля. Був на тому весіллі й старий батьків побратим з донькою своєю. Покохав її старший із братів Хамбора. І замість одного весілля відгуляли два. Багато було на тих весіллях гостей, пригощалися, співали й танцювали там сім днів та сім ночей.