Колись дуже давно жили по сусідству два князі та мулла. Кожен з них намагався стати багатшим за іншого. У старшого князя було три вродливі доньки. От молодший князь захотів одружитися на одній з князівен. Тільки надумав вибрати ту, яка найрозумніша та найвинахідливіша. От запросив він якось їх до себе та й питає:
— Що ви вмієте робити?
Старша князівна й каже:
— З одного клаптя сап’яну я можу нашити чув’яків та ґудзиків на вбрання для шістдесяти трьох чоловіків.
Середульша каже:
— З однієї таці борошна я можу напекти стільки хліба, що ним можна нагодувати шістдесят три душі.
А наймолодша князівна й мовить:
— Я можу народити своєму чоловікові золотого сина чи доньку.
Тоді князь одружився з наймолодшою князівною. Взяли завидки старших сестер, що не їх узяв князь.
І задумали старші сестри розлучити князя з найменшою сестрою.
«Тоді,— плекали вони надію,— він одружиться з однією із нас!»
І ось одного разу, коли князь був у від’їзді, його дружина народила золотого сина й золоту доньку. Дві її старші сестри заховали немовлят, а самі побігли до мулли. А мулла порадив їм підмінити немовлят цуценятами, а немовлят покласти в скриню і кинути в річку.
Коли князь повернувся додому, дві старші сестри й кажуть йому:
— Твоя дружина народила двох цуценят і зганьбила тебе.
Розгнівався князь і вигнав дружину з дому, погрожуючи:
— Щоб ніколи не сміла мені й на очі траплятися!
І взяв собі за дружин двох старших сестер, а наймолодша ходила по чужих дворах і просилася в хату, та тільки ніхто не пускав її до себе…
А тим часом двоє бідняків — дід та баба — мололи на млині кукурудзу. І раптом млин став.
«Що це з ним?» — здивувалися дід та баба. Вийшли надвір — і побачили скриню, що застряла в колесі.
Вони до скрині — а там золотий хлопчик та золота дівчинка, сміються й, ніби сонечка, сяють.
— У нас нема діток, залишмо їх собі, — промовили вони та й понесли немовлят додому.
Минали місяці, роки, золоті діти виросли і стали вже великі. І ось тоді дід та баба й розповіли їм, як вони їх знайшли.
— Спасибі вам, що ви нас виростили,— сказали брат і сестра,— тепер нам самим треба собі на хліб заробляти.
Вони перейшли на землю князя, збудували собі курінь на лісовій галявині та й оселилися в ньому. Золотий хлопчик ходив до лісу, полював диких баранів, а золота дівчинка лишалася в курені й варила їсти. Так і жили собі удвох.
Аж якось князь, батько тих дітей, поїхав оглянути свої володіння. Натрапив на курінь, здивувався, побачивши золотого хлопця й золоту дівчину.
Повернувшись додому, князь сказав своїм обом дружинам:
— Диво дивнеє! Бачив я золотого хлопця й золоту дівчину, вони живуть у курені на лісовій галявині.
— Ой, який ти дурний! — сказали йому дружини.— То тебе шайтан обдурив! Звідки візьмуться там золотий хлопчик та золота дівчинка?
А самі занепокоїлись:
— Наш злочин може розкритися, ходімо скоріше до мулли, порадимося з ним!
Прийшли вони до мулли та й кажуть:
— Той золотий хлопчик і та золота дівчинка, що ми їх кинули в річку, як ти порадив, живуть, виявляється, у нашому лісі на галявині. Може розкритися, що ми їх підмінили. Що б ото таке зробити, аби їх знищити?
— Гаразд, — відповів мулла, — я вам дам пораду, тільки не виказуйте мене. Золотого хлопця я пошлю в таке місце, звідки він не повернеться, а тим часом, плачучи за ним, помре й золота дівчина.
І мулла пішов до лісу, на галявину, де жили ті золоті хлопець і дівчина. Та в курені він побачив тільки золоту дівчину.
Підійшов мулла до неї та й каже:
— Ти живеш, мов у казці, все у тебе ніби є. Немає тільки золотого цапа, який пасеться з отарою десь за сімома горами. Веселив би він тебе своїми танцями, варив би тобі обіди. Ото добре тобі жилося б! — І мулла пішов.
А золота дівчина зажурилася, бо кортіло їй дуже мати золотого цапа.
Аж приходить золотий хлопець. Побачив, що сестра сумна, й питає:
— Чом ти зажурилася? Що сталося?
— Ой, братику мій,— промовила сестра,— кажуть, що десь за сімома горами пасеться отара, а в ній — золотий цап. Дуже мені хотілось би мати його. Ось через те й журюся я.
— Якщо так, то я поїду по нього і без цапка не повернуся,— мовив золотий хлопець та й подався.
Перейшов він через шість гір і за сьомою горою побачив велику овечу отару без чабана, тільки попереду золотий цап ходить.
Помилувався золотий хлопець на нього, побавився з ним та й погнав цапа додому…
Через якийсь там час князь ізнову виїхав оглядати свої володіння. І знов застав на тій самій галявині золотого хлопця й золоту дівчину, а з ними — золотого цапа, який розважав танцями їх і варив їсти.
Князь здивувався ще дужче. А повернувшись додому, про все побачене розповів своїм дружинам.
— Та тебе знову шайтан обдурив! — сказали вони.
Вийшов князь з кімнати, а дружини його мерщій побігли до мулли радитися.
— Кажуть,— шепотіли вони,— що золотий хлопець і золота дівчина добре живуть: у них є золотий цап. Він їм їсти варить і розважає танцями.
— Я пошлю золотого хлопця в таке місце, звідки він живий не повернеться, а золота дівчина, плачучи за ним, помре. Але ж глядіть — не обмовтеся про це князеві,— попередив мулла.
І сам ізнов пішов на лісову галявину, побачив золоту дівчину, що тішилася, дивлячись, як танцює золотий цап, та й сказав їй:
— Гарно ти живеш, усе в тебе ніби є. Немає тільки одного. Десь за горами є диво-яблуня, на якій ростуть золоті яблука. Оце б тобі таку яблуню!
Після цих слів золота дівчина знову зажурилася — перед очима її стояла диво-яблуня з золотими яблуками.
Аж приходить брат та й питає:
— Чом ти зажурилася? Що сталося?
— Ой, братику мій,— каже сестра,— чула я, що десь за горами квітує диво-яблуня, на якій ростуть золоті яблука. Оце й уся причина моєї зажури.
Золотий хлопець і каже своїй сестрі:
— Ех, сестричко моя! Хтось хоче розлучити нас з тобою. Не знаю, чи й повернусь живий, але все-таки піду по диво-яблуню, бо ж тобі дуже її хочеться!
І пішов. Щойно встиг пройти хлопець одну гору, як перед ним став кінь.
— Стій, молодецький хлопче,— мовив кінь людським голосом,— Я бачу: далеко зібрався ти й на важку справу наважився. Сідай на мене — довезу тебе, куди треба, й назад привезу.
Сів золотий хлопець на того коня та й поїхав у путь-дорогу. От проїхали вони вже чималенько — кінь і питає:
— Хлопче, куди ми з тобою їдемо і по що?
— По диво-яблуню, — відповів золотий хлопець.
— Гай-гай! — вигукнув кінь.— Багато хто їздив по неї, та ніхто не повернувся. Всі загинули. Щоб дістати ту яблуню, нам треба повернутися назад, прихопити з собою шістдесят три вівці, шістдесят три курки та ще й шістдесят три повстяні килими.
Повернулися, взяли все це й знову подалися у путь-дорогу.
Коли вони проїхали три гори, кінь і каже хлопцеві:
— Ми незабаром доїдемо з тобою до однієї маленької річки. Біля річки ти злізь з мене, похвали річку, попий з неї води, подякуй і рушай далі. Бо якщо ця річка образиться на нас, то коли ми повертатимемося назад, вона стане морем і погубить нас з тобою.
Доїхали вони до тієї річки. Хлопець, як йому кінь радив, спішився, похвалив річку, попив з неї водички, подякував та й рушив далі.
Їдуть вони далі — аж кінь знову каже:
— Незабаром трапиться нам вовча зграя. Віддай вовкам усіх овець. Бо якщо не зробимо цього, вони розсердяться на нас і, коли ми повертатимемося назад, розірвуть нас на шмаття.
Аж ось трапилася їм вовча зграя. Хлопець, як йому кінь радив, віддав вовкам овець та й рушив далі.
Їхали вони, їхали — коли кінь знову каже:
— А тепер нам трапляться кабани. Вони лежатимуть на землі й спатимуть. Ти одразу кинь на них повстяні килими — бо, як цього не зробиш, вони розгніваються на нас і, коли ми вертатимемося назад, пожеруть нас.
Доїхали до кабанів — золотий хлопець накрив їх повстяними килимами, та й рушили вони далі.
Ще проїхали трохи — знову кінь каже:
— Незабаром трапляться нам ведмеді. Як тільки доїдемо до них, то кинь їм усіх курей, а то вони розлютуються і, коли ми їхатимемо назад, пороздирають нас обох.
Коли золотий хлопець побачив ведмедів, він кинув їм шістдесят три курки, та й рушив далі. Мчать вони дорогою, аж кінь ізнов людським голосом промовив:
— Скоро ми будемо біля диво-яблуні. Вона росте у золотій чаші з водою. Її стереже віслюк, який ніколи не лягає спати. Як тільки ми доїдемо до диво-яблуні, мерщій хапай її, удар мене нагайкою і лети чимдуж назад.
Золотий хлопець доїхав до диво-яблуні і, як кінь радив йому, схопив яблуню, огрів коня нагайкою і чимдуж помчав назад.
Віслюк кинувся за конем і так заревів, наче хотів розірвати небо й землю. Коли кінь із золотим хлопцем доскакали до ведмедів, віслюк їм гукнув:
— Не пропускайте цього хлопця, він диво-яблуню украв!
— Ні! — відповіли ведмеді.— Ми не зачепимо його. Цей хлопець зробив для нас таке добро, якого ти нам ніколи не робив. Ми ліпше сидітимемо та їстимемо курей, ніж дурно ганятимемося!
Тоді віслюк здійняв тривогу серед кабанів, але ті відповіли:
— Ми майже вмирали від спеки, сонце пекло нас немилосердно, а цей хлопець накинув на нас повстяні килими, і тепер ми лежимо в затінку і нам дуже добре. Ти нам такого добра ніколи не робив, тож і допомоги від нас не чекай.
Віслюк загукав до вовків, але вовки відповіли:
— Нам страшенно хотілося їсти. А цей хлопчак віддав нам своїх овець. Отже, ми не чинитимемо йому зла, а навпаки, якщо йому потрібна поміч, допоможемо.
Тоді віслюк побіг до маленької річечки й попросив її:
— Скоріше стань морем і втопи золотого хлопця, бо він украв диво-яблуню!
Та маленька річка відповіла:
— Я нізащо не втоплю його: ніхто так не хвалив мене й не дякував мені, як він. Навпаки, якщо йому потрібна поміч, я допоможу йому.
Так подолав хлопець усі перепони й щасливо повернувся додому…
Минуло кілька тижнів — і ось князь ізнову виїхав оглянути свої володіння. Їде він лісом, аж бачить: стоїть на галяві диво-яблуня з золотими яблуками, під нею танцює золотий цап, а золотий хлопець та золота дівчина тішаться, дивлячись на все це…
Князь постояв, помилувався на дітей та яблуньку і, не мовивши й слова, поїхав додому. Прибувши в палац, сказав своїм дружинам:
— Диво дивнеє! Бачив я золотого хлопця й золоту дівчину, сидять вони під золотою яблунею, а золотий цап розважає їх танцями.
Дружини йому відповіли:
— Ти з глузду з’їхав! Тобі все це тільки ввижається. Хіба таке буває?!
Вийшов князь із кімнати, а дружини чимдуж побігли до мулли й розповіли йому, що почули від чоловіка:
— Золотий хлопець та золота дівчина сидять під золотою яблунею, а золотий цап розважає їх.
— Гаразд,— сказав мулла. —
Тільки мовчіть, нікому не розказуйте. Я пошлю його тепер, востаннє, в таке місце, звідки він уже ніколи не повернеться.
Пішов мулла до куреня і побачив під диво-яблунькою з золотими яблуками золоту дівчину, яку тішив танцями золотий цап.
От і каже мулла дівчині:
— Гарно ти живеш, найкраще за всіх. Усе, що маєш, ти одержала завдяки моїм порадам. Ти маєш золотого цапа й золоту яблуню. Аби ще твій брат одружився з Малха-Азані, яка живе за дев’ятьма горами, то ти була б найщасливіша у світі.
Почувши ці слова, дівчина зажурилася — ще дужче, ніж раніш. Тим часом повернувся з ловів її брат та й питає:
— Чом ти зажурилася? Що сталося?
— Ой, братику мій,— каже сестра,— чула я, що за дев’ятьма горами живе дівчина-красуня, а звуть її Малха-Азані. Якщо ти не одружишся із нею, то мені й жити на світі не схочеться.
Зітхнув хлопець та й каже дівчині:
— Ех, сестричко моя, хтось дуже хоче розлучити нас з тобою і тому навчає тебе всього цього. Я поїду туди, оскільки ти цього забажала, та хтозна чи повернуся звідти живим…
Так мовив він та й подався у далеку дорогу.
— Куди їдемо і в якій справі? — запитав кінь.
— їдемо до Малха-Азані, моєї майбутньої дружини,— відповів золотий хлопець.
— Кепські твої справи, — відповів кінь. — Багатьох людей занапастила Малха-Азані, обернувши на каміння всіх, хто домагався її руки… Але слухай: коли ми під’їдемо до цієї красуні, ти тричі привітай її. Якщо вона не відповість на твої привітання, ми станемо каменюками. Але ти не квапся і привітання промовляй не одразу, а з якомога більшими перервами.
Коли вони під’їхали, золотий хлопець привітав Малха-Азані, та вона не відповіла, й вони з конем по коліна вгрузли в землю. Почекав золотий хлопець і знову привітав Малха-Азані. Вона й на цей раз не відповіла. Хлопець та його кінь уже наполовину вгрузли в землю. Золотий хлопець ще почекав, а тоді привітав красуню втретє. На цей раз вона відповіла — і кінь з золотим вершником одразу вибралися з землі.
Красуня Малха-Азані сіла на коня попереду золотого хлопця та й поїхала з ним.
Дорогою Малха-Азані показувала рукою на степи й казала:
— Бачиш ці каменюки, схожі на людей? Усе це — закам’янілі люди. Колись вони прагнули одружитися зі мною, і я обернула їх на каміння.
— Навіщо ти так чинила? — запитав золотий хлопець.
— Я на тебе чекала…
— Якщо ти не оживиш їх, то я не одружуся з тобою. Адже вони теж хотіли жити, як ось і ми з тобою хочемо.
Тоді Малха-Азані вийняла з кишені люстерко, і, як тільки сонячний зайчик сягнув каміння,— все воно обернулося на людей…
Після цього золотий хлопець одружився з Малха-Азані, а тоді разом з сестрою розшукав свою матір. Забрали до себе й бідних діда-бабу, які їх виростили,— та й усі стали щасливо жити.
