Жив собі один мірошник, і був він дуже бідний. Млин його стояв казна-де, люди заїздили туди коли-неколи, частенько не було чого молоти, і мірошникові жилося зле.
Якось розділив він дітям останній окраєць хліба, собі не взяв і крихти, сів біля лотоків і замислився, що його робити. У цей час підійшов до нього незнайомий купець. То був переодягнений чорт, але мірошник, звісно, цього не знав.
— Чого ви такі смутні, панотче? — почав розмову купець.
— Як же мені не журитися,— мовив мірошник.— Я удівець, маю дев’ятеро дітей, а достатку ніякого. Не знаю, що вдіяти, і ви мені не допоможете, бо з вами я навіть не знайомий!
Тоді чорт відкрився мірошникові і каже:
— Дам я тобі добру раду: продай мені свого млина на триста років!
— Еге, добре сказати — продай! Хіба в тебе є гроші? — відповів мірошник.— Бо мені так гроші потрібні, що хоч ґвалт кричи!
— Та в мене грошиків вистачить,— засміявся чорт,— якби не мав, то й не торгувався б! Що ж ти правиш за свій млин?
— Не хочу себе кривдити,— мовив мірошник,— але не хочу й заправляти багацько. Тому скажу тобі просто в вічі: дай мені стільки талярів, скільки піднесеш за три рази, але заплатити зразу ж!
Чорт зареготав та й каже:
— Дурний ти! Якби заправив усі гроші, які е на світі, і тоді б я погодився!
— А я б стільки й не взяв, бо то було б нечесно,— мовив мірошник.— Але дав слово — кріпись! Сип одразу гроші, бо завтра мені розплачуватися за зерно!
Чорт зник і за мить повернувся з мішком талярів, а потім приніс ще два важкі мішки. Мірошник подивився на гроші і сказав:
— Млин твій, але я залишуся тут аж до смерті, бо ж не буду я на схилі віку шукати собі десь кутка! •
— А я тебе не виганяю,— мовив чорт,— але слухай і ти мене: я тобі заплатив, а на руках не маю паперу, що млин мій. Навіть свідка нема, що ми домовилися!
— Про це не турбуйся,— заспокоїв його мірошник.— Я напишу заповіт і звелю дітям після моєї смерті піти з млина!
Так і сталося, як сказав мірошник. Навесні наступного року він помер, діти вибралися звідти, і чорт мешкав у млині аж двісті років. За цей час люди забули про того мірошника, а млин обминали десятою дорогою, бо ходили чутки, що там нечисто.
Якось тим краєм ішов старий гусар. Повертався він з військової служби, і одна нога в нього була дерев’яна. Прийшов він у село, постукав до старости і попросився на обід. Староста сам був колись вояком, запросив він гусара до хати, добре почастував, і по обіді сіли вони погомоніти про те про се. Розпитався староста, що нового в світі, гусар розповів, хто з ким воює, а потім і сам запитав:
— А що у вас тут цікавого?
— Та що б у нас могло бути цікавого,— сказав староста.— Хіба те, либонь, що є у нас один млин, і чортяка лякає в ньому людей уже дві сотні років. Кажуть, що сидітиме там іще сто!
Гусар був уже напідпитку, засміявся він і мовив:
— Двісті років щось та важать! Хотів би я побачити, як виглядає старий чортяка! Дайте мені, старосто, хліба, кілька свічок, щоб поночі там не сидіти, і я на цей млин подивлюся. Тільки пошліть зі мною, будь ласка, провожатого, бо я сам туди не втраплю!
Дав староста гусарові в торбу буханець хліба, свічок і звелів молодому наймитові провести його до чортового млина. Дорогою наймит увесь час озирався на всі боки, а загледівши здалеку млин, показав на нього пальцем і мовив:
— Ондечки, пане вояче, і є той млин!
— Бачу,— відповів гусар,— тож ходімо, вже близько!
— Е ні, хоч убийте мене, далі я не піду! — сказав наймит, міркуючи, як йому швидше дременути звідсіль.
— Еге-ге, небоже, якщо в тебе заяче серце, то біжи додому,— розгнівався вояк.— Тепер я і сам знайду дорогу!
І за хвилину він був уже біля млина.
Млинове колесо крутилося упорожні, ніде ані живої душі, навіть собака не гавкне. Зайшов гусар до ванькирчика у млині, поклав на стіл торбу, запалив свічку і повечеряв. Коли наївся, набив люльку і запалив. Так просидів він сам один аж до глупої ночі.
Раптом хтось закалатав у двері. Гусар гукнув із-за столу:
— Якщо ти чорт тутешній, заходь до хати, бо у мене, сам знаєш, одна нога дерев’яна, вставати не хочеться!
Чорт зайшов, а гусар глянув на нього та й каже:
— Люди балакають, що ти поганющий, але я бачу, одежина в тебе гарна, наче у панського мисливця. Скільки заплатив?
— Вона у мене тільки другий тиждень, а віддав я за неї сто срібних! — відповів чорт.
— Чого ж ти не сидиш у млині, а коїш по світу шкоду? — запитав вояк.
— А що мені тут робити? — засміявся чорт.— Помольців нема, кожне обходить млин стороною! Посиджу тут іще сто років, а тоді візьму до себе трьох приятелів, щоб не так нудно було!
— Ну, це ми ще побачимо,— сказав гусар.— Сьогодні нема в мене охоти теревенити з тобою, тому біжи куди очі дивляться, а я побуду сам!
— Ану не задавайся! — розсердився чорт.— Бо я тобі покажу, почім напуша лиха!
— Голубчику, я ж тебе не боюся,— зареготав гусар.— Давно вже мені кортіло побачити такого старого чортяку, як ти!
— Забирай своє манаття і геть звідсіля! — заревів чорт.— Та не гніви мене, бо горе тобі буде! Знаєш, яка в мене сила?
— Я добре знаю, що ти чорт! Але ж я — гусар і кажу тобі по-добро: му: лети звідси і більше сюди не потикайся!
Чорт кинувся на гусара, та вояк — людина бувала, вигукнув він закляття, яке взнав у одного пустельника, і приморозив чорта на місці. Потім зав’язав його личаною мотузкою, завдав собі на плечі, пішов до жорен і почав молоти чорта, аж поки йому півспини не змолов. Чорт репетував від болю і просився:
— Ой пане гусаре! Змилуйся! Годі вже! Поки світ стоятиме, я сюди не поткнуся! І людей більше не лякатиму!
— От бачиш, ти вже іншої заспівав,— сміявся гусар.— Але так легко я тебе не відпущу! Насип мені в оцю торбу дукатів та ще принеси мішок самоцвітів, а то буду молоти, поки з тебе самі копита зостануться! А як гроші й самоцвіти принесеш, то щоб твого тут і духу не було — ані в млині, ані в цьому краї!
Коли чорт присягнувся, що все так і зробить, гусар його відпустив. Майнув чорт, за хвилину повернувся з дукатами, насипав їх гусарові в торбу і поставив на землю мішок самоцвітів. Гусар зазирнув у мішок, і серце в нього звеселилося, коли побачив таке багатство. Після цього чорт зник з очей, і тільки сморід залишився після нього.
Переночував гусар у млині, а другого дня повернувся до старости. Той зрадів, що вояк прийшов живий і здоровий, і сказав йому:
— Слухай, приятелю, поживи у нашому селі ще чотири тижні. Якщо чорт не повернеться — буде млин твій!
Та чорт так і не потикався до цього краю. Гусар розвалив старий млин і побудував собі новий. Потім узяв до себе сестру, бідну вдову з шістьма дітьми, та й мірошникували вони разом аж до смерті.
