Від міста Лінце, в Австрії, понад Дунаєм послалась на північ долина, немов величезна глибока борозна, виорана межи скелями. Посеред тієї долини — скалистий шпиль, а на нім уламки стін. Видко з того, що колись давно стояло тут місто, значне і добре збудоване. Назва йому була — Вільдберґ.
Трапилося це року 1394-го.
Спадав вечір паркого дня; на заході блідли останні проміні сонця; день згасав. Попід містом, шляхом по долині тяглася юрба озброєних десяцьких, які з голосними прокляттями гнали швидкою ходою дві кощаві корівки та двойко овець. Були то лінецькі здирці, що з наказу пана старшини того дня ходили до села, біля якого стояв млин, і там поцінували мірошникову худобу.
Були погані роки, і бідаха не міг власно заплатити належного з нього подушного,— отож і млин, і поле його взяли в заставу, а з господарства забрали все, що тільки було можна.
Безщасний, пожебрачений мірошник,— Ганс Гельмон на прізвище,— плентався тихою ходою за здирщиками, сумним оком позираючи на свої корівки та на нужденні вівці.
Що ж тепер? Ганс був удівець, мав лише одну доньку, що віддав своїм приятелям в Лінці на виховання. Млинок та деяке господарствичко його живили, але ж прийшло два посушливих літа, на третій — дощі та зливи, і Гансове нещастя було готово…
Тепер спинився він біля кам'яного хреста, що на царині, а коли десяцькі зникли з його добром в невеличкому гайку, що стояв по дорозі до міста,— то він в німій розпачі погрозив їм стиснутими кулаками. Потім сів на камінь над шляхом, схилив на руки голову й довго сидів нерухомо. Коли ж по довгім часі підвів голову — в долині вже споночіло. На заході піднімалася темна хмара; почався вітер. Гельмон підвівся, щоб іти,— але куди він піде — і сам не знав. Не було в нього пристановища.
І коли він так стояв замислений, зненацька долетів до його вуха гострий посвист; потім йому здалося, нібито здаля чути гавкання собак, але ж не від села,— а швидше виходило те з лісу; а потім вчулося йому, наче засурмили мисливські роги.
Гельмон наслухав, а в самого тремтіло в душі. «Дикий Ловець»! — раптом блиснула йому думка.
І згадалось йому, як ще за дитячих літ, в зимові холодні вечорі, коли на дворі скиглила завірюха й свистіла навколо хати, бабуся розповідала їм — дітям про те страховище! Мов живого він бачив ще й досі того страшного мисливця, що з цілою зграєю диких вижлят летить через гори, кущі, скелі; лісом, долиною женеться за оленем й на страшеннім скоку кидається на звіря, здіймаючи цілу хуртовину. Біда тому, на кого нападе той ловець! Можна й на власні очі углядіти його гонитву, можна здибатись й віч-на-віч з тим скаженим паном.
— Сьогодні гонить там, нагорі! — подумав Ганс.
По його шкурі пробіг мороз. Бо ж безперечно це чути викрики гоньби Дикого Ловця. Може бути, що він наскочить і сюди. Ну, так, а що з того? Хіба Гельмонові треба того лякатись? Після того, що спіткало, йому вже не страшна й сама смерть. Люди не мають до нього милосердя, то може, хоч Ловець швидше його пожаліє.
І напало на Ганса, чи не запродати своєї душі дияволу, щоб тільки знову окріпнути та щоб і людям, і панові-старшині доказати свого, мовляв, що неможна його — Гельмона легко знищити!..
Вітер збільшувався: на заході через короткі перерви сяяла огненна блискавка.
— Ех, піду й справді; знайду Дикого Ловця й покличу його собі на поміч! — скрикнув Ганс та й побіг в той бік, де між кущами повилася стежечка на гору, туди, на вершину, де були самі голі скелі. Там напевне він побачить дике полювання.
Знайомою стежкою біг він все вище, спотикаючись та шматуючи в кущах свою одежину, не зважаючи на колюче каміння. Нарешті вибіг на верховину, притулився до великого каменя, глянув перед себе: ой, лишечко! — біля скелі в сяйві блискавки побачив близесенько темну постать Ловця. Ставний, кремезний чоловік в темній киреї, з великим луком в руці стояв нерухомо. За ловецьким брилем у нього маяло довге перо.
Углядівши мірошника, Ловець засміявся коротким, сухим сміхом. Ганс закам'янів з жаху, здалося йому, що вся кров замерзла в жилах.
— Ге-ге! — гукнув Ловець,— дивовижна звірина біжить мені на постріл! Твоє щастя, що останню стрілу я послав за дикою кішкою. А мені й справді здалося, що якийсь звір жене до мене збоку. Що ж тебе сюди привело, розказуй?!
Ганс, переляканий появою Ловця, жахнувся свого намислу — увійти в згоду з чортом. Одвернув лице від чорної постаті; і не своїм голосом закричав:
— Ні, ні, Дикий Мисливче! Нізащо! Я швидше зостануся в біді до caміcінької смерті, ніж стану єднатися з нечистою силою.
Почувши ті слова, Ловець промовив до Гельмона:
— Ти маєш біду? Поміч можлива!
Потім пильно оглядівся, хутко відчинив шкуратяну торбиночку, що була в нього біля пасу,— витяг відтіль зложений вчетверо пергаментовий листочок, поклав здивованому бідоласі в руку й, нахилившись до нього, прошепотів:
— Мусиш виконати, що тобі поручаю. Іди до міста й чекай біля брами. А коли побачиш якогось лицаря, чи углядиш першого-ліпшого озброєного верхівця,— негайно віддай йому оцей листочок. Нагорода буде добра. Коли ж не схочеш так зробити,— моя помста знайде тебе скрізь. Тепер швидше ляж на землю й не ворушись…
Мисливець пригнув Ганса до землі, а той, скорчившись на моху, бачив, як до Дикого Ловця прискочили ще дві чорні постаті і як всі троє, голосно розмовляючи, подалися далі.
Що саме вони говорили,— Гельмон не розібрав, бо вітер односив слова. А потім чув гонитву псів, гучні посвисти, які все відходили далі й нарешті цілком ущухли. Тільки вив вітер, шуміли дерева та вдалині виблискувала раз-по-раз блискавиця.
Зо всього того у настрашеного Гельмона завертілась голова й непритомний він розтягся на моху. Навіть не чув, як ревла долиною буря.
Коли ж він прокинувся,— сонячне проміння на сході свідчило, що настав уже новий день. Вияснилося; небо було синє, у селі дзвонили на утреню.
Гельмон згадав про свою пригоду й йому видалося, що то все був тільки сон. Але ж біля нього, на моху лежав пергаментовий папірець, той самий, що вчора дав йому з наказом Дикий Ловець. Було на папірці кілька рядків та якийсь підпис. Але ж Гельмон не вмів прочитати.
Далі перша думка була, щоб тікати, а папірець закинути. Але ж помста?! Оцього вже було дійсно страшно Гельмонові. Через хвилину знову підняв папірець — йому здавалося, що він пече, як вогонь,— засунув за пазуху й пішов до Лінці.
Коли він наблизився до міста, саме одчиняли браму. Заскрипіли кладки, розвідний міст опустився, й до міста був вільний шлях. Сільські люди, що чекали біля мосту, йдучи на базар до міста,— подалися крізь браму, а через якийсь час з неї пастух почав виганяти панську худобу на пашу. Ще потім вийшло двоє людей, що поспішали на працю, а за ними виїхав цілий загін озброєних вершників. Гельмон попрямував просто до ватажка.
Ватажка він пізнав: то був гетьман[1] війська воєводи Альбрехта Австрійського. Цей ласкавий пан частенько спинявся, їдучи по дорозі до міста, біля Гельмонового млина випити скляночку й не раз розмовляв з мельником. Коли ж тепер так спозаранку побачив мірошника в пошматаній одежі, умазаного, з оспалим обличчям,— він дуже здивувався. Швиденько вхопив пергамент — і яке ж було здивовання Гельмона, коли пан гетьман, переглянувши цидулку, хутко зіскочив з коня й поспішно почав його розпитувати, звідкіль він добув того листа. Гельмон розповів про Ловця, якого бачив на горі межи скель. Говорив, а сам злякано тремтів. Отже розповів і про те, що йому мисливець обіцяв поміч в його біді, тільки примовчав, що перед тим хотів був накладати з дияволом, а далі того зрікся.
Пан гетьман нетерпляче слухав Гельмонову мову, нарешті ще раз докладно розпитав про місцину, де саме мірошник здибався з Диким Ловцем, потім витяг важкий кисет з червінцями й кинув його Гельмонові. Поки мельник очумався,— гетьман вже вскочив у сідло, щось сказав своїм людям, повернув коня і скоком всі помчали назад до міста.
Гельмон тепер мав гроші. Спочатку не хтів своїм очам вірити, як пересипав на долоні дукати. Але коли переконався, що не спить, що все те — справжня дійсність,— зрушив з місця й так само подався до брами. Пішов просто до пана старшини заплатити свій борг. Виплатив і за млин, і за поле, викупив і худобу.
Несподівано вирятувавшись з біди, Гельмон став багатіти: збільшив худоби, прикупив шматок поля й з бідака одразу став заможним мірошником, а добро його щодалі, все більш зростало. Донька господарювала в обійсті, була як рожева квітка, добра й весела,— а батько на її посаг складав у скриню дукат до дукату. Але ж свати не йшли. Мало того, люди, опріч мелева, взагалі не хотіли знатися з млинарем. Всі бо знали, в яких раніш пробував злиднях і як раптом, дивно й таємничо, він збагатів. Всі скоса поглядали на Гельмона, наче на того, що продав душу чортові.
Гельмон все помічав, його те гнітило, й часто спадало на думку, чи немає часом і досі над ним якоїсь лихої влади. Ходив мовчазний, похмурий, тільки увесь час бачив в своїй уяві Дикого Ловця, чув його сміх.
Минув рік. Якось одного вечора у мірошникові ворота постукав зморений подорожній. Був то старий чернець в подертій шапчині; він зігнувся до землі й ледве волочив ноги. Просив Бога-ради пустити переночувати, а коли млинар завів його до хати,— то чернець по вечері розповів, що мандрує він до Праги, а має на мислі побувати при гробі святого Войтеха. Припав до серця мельникові той побожний чернець й, коли зосталися вони тільки вдвох у хаті, розкрив Ганс все своє серце, признався, який чавить його тягар й просив поради, що чинити.
Чернець чимало здивувався мірошниковій пригоді, але й сам не знав, що йому про все оте думати.
— Знаєш, що, мельнику? — промовив він,— коли тебе тяжить свідомість, що вчинив ти щось недобре,— ходімо вкупі зо мною до Праги. Підемо в гурті, з молитвою та святими думками; не помітимо, як і опинимось у Празі. А там, при гробі святого Войтеха, зложиш офіру від свого майна й попрохаєш Бога, щоб по заступництву угодника свого зняв з тебе провину, коли якась є на твоїй душі.
І от, ранком другого дня Ганс Гельмон вкупі з ченцем вибрались в дорогу до Праги. Йшов млинар босий й з непокритою головою, в кишені мав гаман з червінцями, які хотів офірувати на добре діло.
Перейшли чеську границю й стежечкою понад Влтавою-річкою подалися на північ, на Прагу. Надвечір шостого дня в імлі угляділи в далечині вежі королівського міста, а на ніч входили до Праги маленькою хвірточкою при брамі, куди пропустили їх вартові, переглянувши подорожній чернечий лист.
Коли ж увійшли до празьких вулиць, чернець хотів шукати нічлігу десь у монастирі, та мірошник умовив його, що не варт вночі турбувати монастиря, а ліпше переспати вже у якійсь корчмі, яка буде найближче. Чернець погодився, й вони пішли до корчми. Було там майже порожньо, тільки десь в кутку, близько біля поставця сиділо двоє людей й тихенько розмовляли з шинкарем.
Млинар з ченцем сіли до столу навпроти дверей,— шинкар поставив їм вина та деякої страви, щоб трохи підживитись,— і знову стало в хаті тихо.
Недовго так було, коли це в сінях озвалося собаче коротке гавкання, а потім гарчання. Якийсь чоловічий голос крикнув на пса. Коли ж Гельмон вчув той голос, то йому здалося, ніби то його хтось вхопив за горло. Стурбовано вдивлявся він на двері. Аж це вони одчинилися, й у них станув Дикий Ловець з Лінецької долини.
Кивнув він шинкареві, який миттю кинувся до поставця, потім оглянув світлицю й попрямував просто до столу прочан. Гельмон сидів напівживий, лице йому посиніло, очі витріщились, а зуби торохтіли.
Ловець, за яким йшов величезний пес,— став біля столу, подивився в обличчя млинареві й вигукнув:
— Нарешті я таки тебе знайшов!
Того було досить, щоби мірошник перелякався на смерть. Хотів був тікати, та тільки-ж у нього одеревеніли ноги. А тим часом Дикий Ловець підставив стільчика до млинаря, сів біля його й, узявши його обома руками за плечі, весело заговорив:
— То ти й справді гадаєш, що тебе оце держить страховище? Та не бійся-ж, брате! Я тільки радію, що здибав того, кого так довго шукав.
І тепер Ловець розповів свою пригоду.
Був то не хто інший, як король Вацлав, якого чеські пани на чолі з маркграфом Йоштем, року 1394, по дорозі з міста Жебрака, під час обіду в монастирі в Берувні вхопили й відвезли в полон. Повезли його спочатку в Прагу, де його закинули до Білої Вежі, а потім одвезли до пана Індржиха Рожемберського, до двору Пржибениці, власне — до Крумлова, а відтіль нарешті перевезли до Австрії на Вільдберґ, де й доручили пильнувати в'язня панові Стагрембергському.
Там йому було дозволено ходити й на полювання, однак тільки з дозорцями, які ні на крок від нього не відступалися. Тої пам’ятної ночі, коли млинар гадав, що здибався з Диким Ловцем,— дозорці через хуртовину трохи відстали від короля й тому пощастило віддати Гансові свою цидулочку. Гетьман, якому Гельмон віддав тую записку, зразу розповів усе воєводі Альбрехтові. А воєвода та деяка інша шляхта були іншої думки в справі Вацлавовій. Янові Згорелецькому пощастило примусити тих панів до згоди. Нарешті Вацлава було увільнено й він повернувся до Праги, Варто зазначити, що папір про те замирення між шляхтою, виданий в Піску 25 серпня року 1394-го, є першою королівською грамотою, що була писана мовою чеською.
Коли все те Гельмон почув безпосередньо від самого короля,— спав йому з серця камінь. Король Вацлав дякував нагоді, що привела його сьогодні до корчми. По своєму звичаю він щовечора, переодягнений в просте вбрання, ходив по Празі, щоб на власні очі пересвідчитись, як живе його люд.
Гельмонові ж ще розповів, що він його вже давно шукав, розпитував про нього всіх, але ніхто йому нічого не міг сказати, хто був той, кому король віддав листочок. Гетьман з вояками пішов на війну, а інші про млинаря не чували.
Оттак нарешті Гельмон розвеселився. На другий день король покликав мірошника до себе, частував його щиро й так його нагородив, що мельник з Австрії до смерті вдячно згадував чеського короля, якому допоміг визволитись з полону й про якого спочатку гадав, що то «Дикий Ловець»…
[1] По-чеському гетьман — військовий старшина в чині осавула.
