Жив собі колись князь, і було в нього троє синів. Батько дуже пишався ними, бо вдалися вони вродливі хлопці, і бажав тільки, щоб росли вони порядними людьми і навчилися в житті чогось путнього. Коли сини підросли, послав їх князь побачити світу й людей. Кожному дав він доброго коня й повний гаманець, і троє княжичів весело рушили в мандри. Дорогою познайомилися вони з легковажними людьми, навчилися витрачати гроші без ліку, і незабаром у них ледве лишилося на зворотну дорогу.
Коли молодики повернулися додому, батько розпитав, де вони були і що бачили, але швидко зрозумів, що сини його тільки тинялися по корчмах і марно розтринькували гроші.
Зажурився він, наказав синам сидіти вдома, загадував їм різну працю і добре пильнував за ними, та це мало помагало, бо хлопці вже звикли до лінощів, до марнотратства і весь час тільки й думали, де б дістати грошей і погуляти.
Якось загуляли вони аж до ночі, а вранці вийшли у ліс і проспали там майже цілий день. Надвечір, коли сонечко сіло, поверталися хлопці додому, ноги в них заболіли, і всі троє полягали спочити на моріжку понад дорогою. У цей час верталися з поля люди і балакали між собою.
— Ой біда, біда, коли хто старий і не має сили робити, — побивався дідусь, який плентався позаду.
Княжичі почули це, і один брат спитав у другого, що воно таке біда. Ніхто з них цього не знав, і вони надумали попрохати батька, щоб він пустив їх ще раз у білий світ, — мовляв, кортить їм побачити біду. Повернулися додому і зразу ж пішли до князя просити дозволу на мандрівку. Старий замислився і сказав:
— Ви, хлопці, самі не знаєте, чого хочете, але йдіть, може, наберетеся розуму! Тільки бережіться, адже біда злюща!
Дав він їм знову добрих коней, доволі грошей, і княжичі рушили в дорогу. Поки гаманці були у них повні, жилося їм легко, їздили вони з міста у місто, бенкетували і розважалися. Та одного разу сіли вони грати у карти з якимись пройдисвітами і всі грошики програли. Корчмар накинувся на них, щоб вони негайно заплатили за все, що їли й пили, а як не було у них чим — забрав їхніх коней, і наші любі княжичі почимчикували з корчми пішки.
Стали вони раду радити, як швидше дістатися додому, і найстарший сказав:
— Не варто йти битим шляхом, ходімо ліпше манівцями, то й вкоротимо собі дорогу!
Пішли вони полем, але невдовзі заблукали і потрапили у таку глушину, де ні близько ні далеко не було людської оселі. Жодної живої душі не стріли княжичі, опівдні з’їли останній окраєць, а ліс, яким вони йшли, дедалі густішав. Незабаром спустилася темрява, і хлопці, хочеш не хочеш, мусили шукати собі десь нічліг.
Довго вони блукали лісом, аж поки знайшли дуплясте дерево, понаносили туди моху й сухого листя і вже сподівалися відпочити в дуплі. Та ледве вони вмостилися, як навколо заревіли дикі звірі, і княжичі зрозуміли, що поночі їм не оборонитися. Вилізли вони на старий дуб і пересиділи на гілках цілу ніч.
Боячись упасти, до ранку не склепили вони очей, було їм голодно й холодно, і хлопці ледве дочекалися світанку. Як тільки розвиднилось, злізли вони з дуба, позбирали трохи лісових ягід і знову блукали лісом цілий день. Другу ніч теж перебули на дереві і тільки на третій день вибралися з лісу. Але тут спіткав їх новий клопіт. На узліссі стояв страшнючий велетень і, ледве помітивши їх, заревів:
— Ану повзіть сюди, хробачки!
Княжичі збагнули, що їм не втекти від велетня, і підійшли до нього. Велетень обдивився їх з усіх боків і цмокнув язиком.
— Що вам треба в моєму лісі? — спитав він.
Хлопці призналися, що поїхали у світ шукати біди.
— Біди? — зареготав велетень.— То вам пощастило, у мене ви її знайдете. Ну ж бо, гайда за мною!
Прив’язав він їх на довгий мотуз, ніби трьох цуциків, і повів у ліс. Швидко дійшли вони до печери, велетень відчепив мотузку і наказав:
— Ану лізьте мерщій!
Княжичам не хотілося лізти у темну печеру, та велетень схопив одного, потім другого, третього і, наче цурки, покидав їх усередину, мало вони собі в’язи не поскручували. Трохи огледівшись, побачили хлопці, що в глибині печери збилося в купу із сотню овечок, а збоку біля вогнища темніє лігво велетня. Не встигли вони усе роздивитись, як велетень уже стояв у печері і ревів на них, щоб розпалили вогонь.
За хвилину покликав він хлопців до свого лігва, обмацав при вогні, наче різник телята, і спитав, хто з них найстарший. Потім схопив старшого княжича, а за ним середульшого і з’їв.
Тоді випив велетень бочку вина, звалився на свою постіль і голосно захропів. Наймолодший княжич довго стояв ніби стовп, але потім отямився і почав роздивлятися на всі боки, міркуючи, як би йому втекти. Побачив він, що печера має тільки один вихід і крізь нього не вилізеш, бо велетень затулив його здоровенною кам’яною брилою. Тихенько обійшов княжич усю печеру, та коли зрозумів, що марно тиняється, вихопив свого меча, підкрався до лігва і виколов велетневі обидва ока!
Велетень заревів, аж земля задвигтіла, скочив на ноги, розставив руки і почав бігати по печері, та княжич спритно втікав від нього і зрештою сховався поміж вівці. Велетень шукав його і там, проте княжич щоразу від нього вислизав, аж поки велетень розлючено заревів:
— Все одно не втечеш від мене, вранці я тебе спіймаю — і буде тобі біда!
На світанку велетень відтулив брилу при вході, загнав овець у куток, брав одну по одній, обмацував і викидав із печери.
Княжич нагледів собі великого барана, заліз під нього, вхопився за його густу вовну, і велетень викинув його разом із бараном надвір. Княжич був радий, що втік від смерті, і загукав до велетня:
— Ага! Уже ти мене не спіймаєш!
— Від смерті ти втік! — закричав велетень у відповідь.— Якщо ти такий хитрий, ось тобі від мене пам’ятка!
І на цих словах викинув він з печери дорогоцінний перстень. Тільки княжич настромив його на палець, як велетень гукнув:
— Перстеньочку, де ти?
— Я тут! — закричав перстень гучним голосом.
Велетень вискочив і погнався на голос за юнаком. Княжич тікав щодуху, але у велетня були довгі ноги, незабаром він гупав уже в нього за спиною, а перстень без угаву кричав:
— Я тут, я тут!
Княжич побачив, що від велетня йому не втекти, хотів стягти перстень, але той ніби приріс до пальця. Витяг він тоді ножа, відрізав палець і кинув разом із перснем, а сам побіг далі.
— Я тут, я тут! — кричав перстень.
Велетень побіг туди, помацав у траві і знайшов палець.
Княжич був уже далеко, але велетень усе ревів, і голос його лунав по всьому лісі:
— Ну як, побачив біду? Якщо додому дістанешся — можеш усім розповісти!
Княжич утікав, скільки духу йому ставало. А коли щасливо вибрався з лісу, то не спинявся і мчав усе далі, аж поки напівживий не добіг до якогось села. Там він спочив, зав’язав собі рану на руці і геть знеможений повернувся додому. Розповів батькові, чого йому довелося зазнати в мандрах, і благав простити його, що раніше поводився так легковажно. Лишився він вдома, чесно працював і ніколи не забував, як ходив по світу шукати біди.
