Принц Баяя

Чеські казки

Одного разу один молодий король розлучився з дружиною і пішов на війну. Минуло небагато часу і народила королева двійню — двох синів. Настала велика радість по всій землі і вирушили до короля з радісною звісткою гінці. Хлопчики були здорові і росли, як два молодих дубки. Той, що на кілька хвилин раніше на світ з’явився, був спритнішим за брата. Так воно й залишилося, коли брати підросли. Старший бігав по двору, стрибав, скакав на конячці, своїй ровесниці. А другий все більше на м’яких килимах ніжився та до матері лащився, з покоїв нікуди не виходив, все за мамину спідницю тримався. Недолюблювала королева старшого, молодший же був її улюбленцем. Братам по сім років виповнилося, коли король з війни повернувся і притиснув дружину з дітьми до серця.

— Який старший, який молодший? — запитав король у дружини.

І та, вважаючи, що чоловік хоче знати, якого спадкоємцем зробити, підсунула свого улюбленця. Король любив дітей однаково, але, коли вони вступили в юнацьку пору, почув раптом старший син, що молодшого пророкують на трон. І так йому стало прикро, що захотів він з дому піти. Став принц своїй улюбленій конячці тугу виливати.

І відповідає йому конячка людським голосом:

— Коли не милий тобі дім, іди бродити по білому світу, але без батьківського дозволу — ні кроку, та нікого з собою не бери, на іншого коня не сідай, сідлай мене — я тобі щастя принесу.

Здивувався принц, що конячка людським голосом розмовляє, став її розпитувати. Але конячка відповіла: «Нічого сказати не смію, але буду тобі захисницею та порадницею, коли станеш мене у всьому слухатися».

Пообіцяв принц. І пішов в замок у батька дозволу просити. Батько став сина відмовляти, проте мати поспішила погодитися.

Почали готувати принца в дорогу: слуг, коней, свиту. Але він від усього відмовився і мовив: «Ні до чого мені така свита, не потрібні мені ні коні, ні люди, я візьму трохи грошей та осідлаю свою конячку і поїду один по білому світу».

І знову довелося йому улюбленого батька прохати, поки той не погодився. Нарешті все було готове, конячка стояла під сідлом біля воріт, а принц прощався з батьками та братом. Всі гірко плакали, навіть злій матері стало шкода сина і вона наказала йому, або через рік додому повернутися, або дати про себе знати.

Незабаром принц був уже далеко від столиці. Маленька конячка бігла швидко, бо була вона не проста, а зачарована — шерсть оксамитова, ноги, як струни, жвава, як сарна.

Довго вони їхали, а принц і не знав, куди його несе вірний друг. Раптом бачить він перед собою вежі прекрасного міста. Звернула тут конячка з дороги і пострибала через поле до високого стрімчака, що стояв неподалік від красивого лісу. Під’їхали вони до скелі, вдарила конячка копитом, стрімчак розступився і принц з конячкою в’їхали в печеру.

— А тепер залиш мене тут, — сказала конячка принцу, — а сам іди в місто, до королівського двору і вдавай німого. Король прийме тебе на службу. А ти дивись, будь обережний, не смій заговорити. Якщо знадоблюсь, приходь сюди, тричі постукай і скеля відкриється.

Послухав принц. Взяв свою сукню і пішов до палацу. Побачив король, що юнак німий, пожалів його і залишив у себе на службі. А незабаром король зрозумів, що на молодця в усьому покластися можна, у всьому він розбирається, все бачить, про все турбується. У палаці юнака полюбили. Стали його називати Баяя, тому, що був він німим і на всі питання відповідав лише «баяя».

У короля було три дочки, одна іншої красивіша. Старшу звали Здобена, середню — Будинка, а наймолодшу — Славена. Дівчата цілі дні проводили з Баяя. Був він німим, обличчя темне, одне око зав’язане. Не боявся король, що котрійсь з принцес такий потворний сподобатися може. А принцеси його любили і всюди брали з собою. Він плів для них вінки, приносив букети, сукав золоту нитку, малював візерунки для вишивки. А наймолодшій служив охочіше за всіх і сестри над нею посміювалися. Але Славена була дівчина добра і на сестер не ображалася.

Одного разу приходить Баяя в королівські покої, бачить, сидить король в глибокій печалі. Став Баяя жестами питати, що, мовляв, королівську душу затьмарює?

Сумно подивився на нього король і каже:

— Милий хлопчик, хіба ти не знаєш, яка страшна біда нам загрожує?

Баяя похитав головою. І повідав йому король:

— Кілька років тому прилетіли до нас в країну три дракони: у одного дев’ять голів, у другого вісімнадцять, а у третього двадцять сім голів. І настав в моєму місті страшний голод. Люди всі поховалися, за життя своє побоювалися. Вже й худоби майже не залишилося, всі ці страшні звірі зжерли їх. Не міг я більше з цим миритися і велів привести чарівницю, щоб дізнатися, як від драконів країну позбавити. І чарівниця сказала, що повинен я пообіцяти їм своїх дочок в дружини. Не відав я, як біди уникнути і погодився на таку нечувану жертву — пообіцяв. Королева з горя померла. Дракони зникли і всі ці роки не було про них ні слуху, ні духу. Але вчора ввечері прибіг пастух і кричить, що дракони знову біля міста оселилися. Завтра я повинен віддати свою старшу дочку, післязавтра — середню, а потім і молодшу, щоб врятувати свій народ.

Нещасний король заридав і став рвати на собі волосся.

Пішов Баяя до принцес. Бачить, сидять вони в чорних сукнях, обличчя біліші за мармур і жалібно плачуть. Став їх Баяя втішати. Але бідолахи не слухалися його і продовжували плакати. Горе і паніка охопили місто.

Вибрався Баяя з палацу, поспішив до стрімчака. Постукав три рази — стрімчак відчинився, і він увійшов всередину. Погладив блискучу гриву своєї конячки, поцілував білу лисинку на лобі і каже:

— Мила моя конячка! Прийшов я до тебе за порадою і допомогою.

— Знаю, — відповідала конячка — я тебе тому сюди і привезла, щоб ти принцесам і допоміг. Завтра вдосвіта я тобі скажу, що треба робити.

Радісний повернувся Баяя в замок. Цілий день він провів з нещасними принцесами, придумуючи, як би їх розвеселити, та так і не придумав.

Вранці Баяя був уже біля кручі. Привіталася з ним конячка і каже:

— Відсунь з під моєї колоди камінь і дістань те, що там лежить.

Баяя послухався. Дістав він з ями те, що під каменем приховувалося — велику скриню. Веліла йому конячка скриню відкрити і витяг звідти Баяя три лицарських сукні, меч і збрую. Одна сукня була червоною, вишита сріблом і брильянтами, а до неї був шолом білий з червоним султаном. Друга — біла, золотом вишита, обладунки і шолом з чистого золота, а султан білий. Третя сукня — блакитна, сріблом, діамантами і перлами вишита, а султан на шоломі — білий з синім. І був один меч — оздоблений дорогоцінним камінням і кінська збруя теж.

— Це тобі. Одягай зараз червону сукню.

Переодягнувся Баяя, накинув на себе меч, на конячку надів дорогоцінну збрую.

— Нікого не бійся, — мовила конячка, — з мене не зіскакуй. Рубай дракона, покладися на свій меч! — І вони поскакали до міста.

А в замку вже настали хвилини прощання і натовп народу проводжав нещасну Здобену з міста.

Неподалік від страшного місця принцеса злізла з коня і, побачивши драконячу скелю, без пам’яті впала на землю. Тут бачать всі — мчить маленька конячка, а на ній лицар з червоно-білим султаном. Під’їхав він і наказав натовпу потіснитися і принцесу відвести, а його залишити одного. Можете собі уявити, як всі зраділи! Принцеса ж піти не побажала. Хотіла бачити, чим справа закінчиться.

З гуркотом розступилася скеля і дев’ятиглавий дракон виліз назовні, свою жертву чекає. Але лицар вихопив меч і одним махом відрубав три голови. Дракон звивається, вивергає вогонь, отруйна слина так і летить на всі боки, але принц, не звертаючи уваги, все рубає з плеча. До тих пір рубав, поки не зніс всі дев’ять голів.

Дракон помер, а принц повернув свою конячку і зник з очей здивованої юрби. А Здобена з усією свитою помчала в замок.

Хто зможе описати батьківську радість і радість сестер, коли побачили вони її живою і неушкодженою!

Незабаром прибіг Баяя і став жестами показувати, що все обійдеться, все буде добре. Повеселішали принцеси.

Наступного дня повели середню сестру — Будинку. Тільки під’їхали до скелі, бачать — скаче лицар з білим султаном на шоломі. Почав він битися з драконом у якого вісімнадцять голів, рубав його, рубав, поки не вбив його. А потім повернувся і помчав геть. Повернулася принцеса в замок. Стали тут всі нарікати, що не можуть хороброго лицаря віддячити.

— Я думаю, сестриці, — сказала Славена, — що ви погано лицаря просили. Ось я неодмінно кинуся перед ним на коліна і так буду благати, щоб йшов зі мною, що він погодиться.

— Ти чого смієшся, Баяя? — запитала Здобена, побачивши усміхнене обличчя німого. Але Баяя тільки стрибав по кімнаті, даючи зрозуміти, що радіє майбутній зустрічі з прекрасним лицарем.

— Дурненький, його ще тут немає, — зітхнула Здобена.

На третій день повезли до дракона Славену. З нею поїхав і сам король. Серце бідолашної принцеси тремтіло від страху. Але раптом пролунав радісний вигук: «Лицар їде!».

Переміг хоробрий лицар і третього дракона. Жорстока ця сутичка була! Лицар і його кінь хиталися від втоми. Підбігли до нього король і Славена і стали лицаря благати, щоб їхав з ними в замок. Славена впала перед ним на коліна і, вхопившись за край одягу, молила так зворушливо, так наполегливо, що у принца здригнулося серце. Але тут конячка рвонула і лицар зник з очей здивованої юрби.

Не довго радів король і принцеси, незабаром знову прийшла біда. Сусідній король оголосив нашому війну. Налякався король, знаючи, що сусід набагато сильніший. Помчали в усі сторони королівські гінці кликати князів і дворян до двору. Повідав їм король про свою біду, допомоги просить, а в нагороду доньок у дружини віддавав. Хто від такої нагороди відмовиться? Пообіцяли князі та дворяни дати королю в підмогу свої війська. Стали до бою готуватися, а король побажав сам війська на поле брані вести. Перед походом зібрали велике застілля, а потім король попрощався з дочками та наказав, щоб Баяя за господарством наглядав і під звуки фанфар повів полки на війну.

Баяя виконував наказ короля, за господарством дивився, але сама велика його турбота була, щоб принцесам в розвагах не було відмови, та щоб вони не засмучувалися. І раптом став він на здоров’я скаржитися і відправився шукати цілющі трави, корінці. Але насправді не за корінцями пішов наш Баяя, адже тільки прекрасні очі Славени могли зцілити його від недуги, а відправився він до своєї конячки радитися, чи потрібна королю на війні допомога. Зраділа йому конячка, веліла біле плаття надіти, оперезатися мечем і негайно вирушати в бій. Розцілував Баяя вірного свого друга і помчали вони швидше вітру.

Багато днів б’ється король, військо його рідшає, слабшає, не в силах здолати супротивника. Призначили вирішальний бій. Цілу ніч не спав король, а вранці спорядив гінців до дочок з наказом і заповітом: що їм робити, якщо він загине. Вишикував король свої полки. Заграли труби, задзвеніла зброя, засвистіли стріли, піднявся над чистим полем шум і скрегіт. Раптом в гущу ворога врізався юнак у білому одязі і золотому шоломі з білим султаном. Він сидів верхи на маленькій конячці, тримав у руках величезний меч і таврував ворога направо і наліво. Пішло у наступ королівське військо, встали солдати поруч з відважним героєм і ворог почав відступати. Кинулися його вояки в різні боки, немов стадо без пастуха.

Білий лицар був поранений в ногу і кров заливала його одяг. Побачив король, зіскочив з коня, розірвав плащ і, перев’язавши його криваву рану, став запрошувати в королівський намет. Але лицар подякував, пришпорив коня і зник. Король від досади мало не плакав. Вчетверте шляхетний лицар від нього ховається!

Повернувся король додому з перемогою. Радісно зустріла його столиця і в замку був даний величезний бенкет.

— Ну, мій керуючий! — звернувся король до Баяя, — як вів ти дім наш, поки я воював?

Баяя мовчки кивнув головою, «добре», мовляв, але принцеси пирснули зі сміху, а Славена сказала: «Я тобі поскаржуся, батьку, на твого керуючого, він був неслухняний: прихворів! Лікар хотів йому дати ліки, але він відправився за якимсь корінцями і повернувся тільки через два дні кульгавий і ще більш недужий».

Подивився король на Баяя, але той лише посміхнувся і став на одній нозі пританцьовувати, показуючи, що нічого у нього більше не болить.

Почули принцеси, що їх лицар-визволитель і батькові в бою теж допоміг, і не захотіли за князів заміж іти, вважаючи, що за однією з них неодмінно відважний лицар з’явиться.

Задумався король, кого з князів і дворян нагородити? Адже всі йому допомагали і воювали хоробро. Думав, думав і надумав, вийшов до князів і каже: «Дорогі друзі! Пообіцяв я вам дочок у дружини віддати. Всі ви мені вірно служили і я поступлю справедливо, нікого не ображу. Встаньте в ряд, а принцеси скинуть з балкона по золотому яблучку — до кого яблучко підкотиться за того принцеса і заміж вийде. Чи задоволені ви моїм рішенням?». Всі були згодні.

Вбралися принцеси в дорогі сукні, взяли по золотому яблуку і вийшли на балкон, а внизу вже князі вишикувалися. Біля женихів серед роззяв і Баяя прилаштувався. Першою кинула яблуко Здобена — котилося воно, котилося і біля ніг німого встало. Але Баяя відсунувся і яблуко покотилося до князя-красеня, той з радістю підняв його і виступив з рядів. Потім Будинка яблуко кинула і знову покотилося воно до ніг Баяя, але німий відскочив і молодий дворянин, піднявши яблучко, з любов’ю подивився на балкон. Третьою кинула золоте яблучко Славена. Баяя від нього цуратися не став, а підняв і побіг наверх, кинувся перед Славеною на коліна, руку цілує. Але та руку вирвала і, гірко ридаючи, закрилася у своїх покоях. Яка вже тут радість, заміж за німого йти! Король хмуриться, князі нарікають, але, коли слово дано, його вже не зміниш. Влаштували в замку веселе застілля, а потім лицарський турнір. Сидить Славена за столом горем убита, слова не вимовить, а наречений її, Баяя, кудись зник. Вирішив король, що він образився і втік. Всі шкодували Славену — бідолаху і, щоб хоч трохи розвеселити, попросили вручати призи лицарям — переможцям.

Погодилася Славена. Розсілися глядачі уздовж бар’єрів, вже суперники тіснять один одного, як раптом глашатай сповіщає, що лицар на маленькій конячці просить дозволу брати участь у турнірі. Король хусткою махнув — дозвіл дав. Тут на площу виїжджає лицар у синьому зі сріблом вбрані, в срібному шоломі — білий з синім султан розвівається. Принцеси мало не скрикнули, побачивши свого відважного визволителя! Вклонився лицар на всі сторони і став з князями битися, всіх здолав і залишився переможцем. Славена із золотою стрічкою в руках спустилася до нього. Лицар став на коліна і вона наділа йому стрічку на шию. Руки тремтять, щоки розчервонілися: чи то сонце палить, чи то вогненний погляд прекрасного лицаря.

І раптом чує вона, як лицар каже:

— Наречена моя прекрасна, скоро станеш ти моєю дружиною! Поцілував їй ручки і поскакав геть. Бенкет тривав, і лише Славена сиділа одна в своїх покоях і не хотіла йти до гостей.

Біля кручі Баяя зіскочив з конячки, поцілував її, і вона назавжди зникла.

Замислившись, сидить сумна Славена, як раптом відчиняються двері і служниця каже, що Баяя хоче бачити принцесу. Не відповіла Славена, лише ще нижче голову опустила. Але тут хтось бере її за руку, бачить вона — стоїть перед нею її лицар-визволитель.

— Ти сердишся на свого нареченого і ховаєшся від нього? — запитує він.

— Мій наречений — німий Баяя, — зі сльозами відповідає принцеса.

— Я і є Баяя, твій наречений. Не гнівайся, я не смів тобі раніше відкритися.

А що Славена не розсердилася — ви й самі здогадалися.

Відчинилися двері бенкетних залів і в них з’явилася Славена з лицарем Баяя — у білому вбранні і золотому шоломі. Батько радів, гості дивувалися, а сестри поглядали скоса.

Після весілля поїхав Баяя зі своєю Славеною відвідати батьків. Під’їжджають до міста, бачать, весь він обтягнутий чорним крепом. Запитав Баяя, що трапилося, і дізнався, що помер його брат — молодий король. Поспішив Баяя в замок, щоб батьків втішити, а ті і його вже поховати встигли, давно звісток не мали.

Тут знову повернулася радість в замок. Замість чорного крепу натягнули червоний шовк. І став Баяя королем у своєму королівстві і зажив разом з дружиною. Жили вони довго і щасливо.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up