У одного бідного селянина не було дітей. Скільки разів він своїй дружині казав:
— Послав би нам бог дитинку, став би він мені на старості років розрадою, а моєму убогому господарству спадкоємцем!
І нарешті принесла йому дружина сина.
Виповнилося хлопчиську всього три дні, а мати його вже й прогодувати не може, скільки не дасть — все мало. Стала кашу варити, а син три миски з’їсть, ще просить. Що робити? Відрізала шмат хліба, відрізала інший, озирнутися не встигла, а хліба вже нема!
Почали тоді йому давати все, що самі їли, і став рости синок не по днях, а по годинах. Скільки батько з матір’ю з’їдять, стільки і він уминає. Прозвали його ненаситний, та так ім’я це назавжди до нього і пристало.
Росте син, як молодий дубок — день від дня сил набирається, а в засіках у селянина порожніє. Мати нічого іншого цілий день не робить, тільки біля печі стоїть та для Ненаситного куховарить. Зовсім зажурилися старі, а батько й каже:
— Нам його бог на кару послав. Коли ще трохи вдома поживе, ми з тобою по світу з торбою підемо.
— А чого його вдома тримати? Відправимо хлопчину на заробітки, силою його бог не скривдив, нехай збирається! — підтакнула мати.
Стукнуло Ненаситному дванадцять років, а на зріст він вже з батька вимахав. Вирвати із землі здоровенну ялину з коренем було для нього справжньою дрібницею.
Зібрали його старі в дорогу.
Пішов Ненаситний. Йде, шукає господарство багатше, де б годували краще. Бачить — млин стоїть, а на призьбі сам мірошник.
— Бувайте здорові, господарю, — привітався з ним Ненаситний.
— Дякую на доброму слові! Чого тобі, хлопче, треба? — запитує мельник сільського богатиря.
— Чи не потрібний вам працівник? Але скажу наперед — їм за сімох, а працюю за десятьох.
— Ну, їжі у нас, слава богу, вистачає, а якщо працюватимеш за десятьох, я скупитися не стану, — відповідає мельник.
Залишився Ненаситний у мірошника. Вранці велить господар новому працівникові коней запрягати та в ліс вирушати. А дружині наказує куховарити на сімох. Підійшов до воза, а там ні сокири, ні жердини, ніякого спорядження. Здивувався мірошник, а Ненаситний йому каже:
— А ви, господарю, не дивуйтеся, ваш інструмент для мене занадто легкий.
Не знає мірошник, що і думати, забрався у віз, і поїхали вони в ліс. Дивиться господар, диву дається: вхопився Ненаситний за дерево, висмикнув з корінням, гілки обламав і кинув на віз, ніби паличку. «За такого працівника триматися потрібно», — подумав мірошник.
Додому приїхали, Ненаситний дрова вивантажив і обідати пішов. Дивиться дружина мірошника:
— А де ж семеро працівників? — запитує вона чоловіка.
Розповів їй мірошник про свого працівника. Подала господиня на стіл. Ненаситний все миттю з’їв. Господар каже:
— Ну, як, ситий ти, чи ні?
—Трохи заморив черв’ячка, тепер і поїсти можна,— відповідає Ненаситний і на піч поглядає, де миска з коржиками стоїть і буханець хліба лежить.
— Ну, коли не наївся, бери коржі, господиня ще напече.
Не змусив Ненаситний себе двічі просити, схопив миску і через хвилину від коржів один дух залишився. І хліб із повидлом слідом відправив.
— Тепер ситий, дякую, — сказав Ненаситний.
Господиня тільки руками сплеснула, її б воля, вона б цього ненажеру негайно з двору прогнала. Але мірошник на своєму стоїть: працює, мовляв, Ненаситний за десятьох, за десятьох і їсти повинен. Був мірошник у хаті повновладним господарем, перечити собі не давав, і довелося дружині скоритися. Але незабаром господиня знову за своє взялася, та тільки обережніше.
Пиляла чоловіка, пиляла, поки свого не домоглася, плюнув мірошник і попросив Ненаситного піти з двору.
Подякував Ненаситний мірошника і пішов далі. Йде, засмучується, шкода йому з млином розлучатися, і каже він сам собі:
— Куди б мені податися, щоб досхочу наїдатися?
— Іди до мене, будеш ситий по горло, — чує він раптом голос за спиною.
Оглянувся, бачить — чорт!
— Ти хто такий будеш? — запитує Ненаситний з інтересом.
— Я — чорт! Коли ти мене не боїшся, іди до мене на службу, робота не важка,
а плата щедра.
— До тебе чи, до іншого, мені все одне. Роботи я не боюся, аби годували досхочу. Звалив його чорт до себе на спину, замайорів вгору, а потім в пекло опустився і провів Ненаситного у великий підвал, де три котли над вогнем киплять.
— Підкидай під котли поліна, щоб вогонь не згасав — ось і вся твоя робота, — сказав чорт. — Пробудеш у мене сім років — тоді проси, що захочеш. Але тільки в котли не заглядай!
— Не турбуйся, все в кращому вигляді зроблю, — відповів Ненаситний і взявся за справу.
Пішов чорт, а чортиці притягли повні миски їжі, та ще бутель доброго вина. «Ну, якщо кожен день такий харч буде, я звідси ні на крок», — вирішив Ненаситний.
І далі так само пішло. Їж — не хочу, пий — не можу, а роботи мало — не дивно, що в Ненаситного буйна сила заграла.
Багато часу пройшло, а скільки, не відомо. Жодного разу Ненаситному і в голову не прийшло порушити чортів наказ: подивитися, що в котлах є. Хоча, як почне він дрова у вогонь підкладати, доносяться з котлів стогони та тяжкі зітхання.
Приходить до нього якось чорт, а Ненаситний його запитує, чи довго йому ще в пеклі сурмити?
— Завтра рівно сім років стукне відтоді, як ти у мене працюєш: може, ще сім років пробудеш?
— Я б залишився, якби побільше роботи було або розім’ятися можна було б, а так без діла від доброї їжі і розлінитись недовго, а то й зовсім сказитися. Ні до чого мені це.
— Ну, тут я тобі нічим допомогти не можу, коли не подобається, іди назад на землю.
Сказав чорт і пішов.
А Ненаситний дрова підкидає і раптом чує — зітхає хтось в одному котлі, та так жалібно, що у нього серце похололо. Не втримався, підняв кришку, дивиться, хто це там зітхає? Чує слабкий голосок:
— Ах, випусти мене, Ненаситний, будь ласка, я тобі добром віддячу.
Відсунув ненаситний кришку, і випурхнула з котла біла голубка, сіла на його плече і каже:
— Я тобі добру пораду дам. Завтра, як почне тебе чорт питати, що ти за службу хочеш, відповідай: «Нічого, крім старого каптана з двома кишенями, що на цвяху висить». Він стане відмовляти, а ти не уступай.
— За пораду спасибі тобі. Але що, коли чорт у казан загляне, а тебе там нема? Дістанеться мені тоді на горіхи замість платні!
— Чорт при тобі в котел заглядати не стане, а як тільки ти звідси виберешся, так і скінчиться його влада над тобою. Не бійся! Прощавай!
— Почекай, голубко, — затримав її Ненаситний, — скажи мені, що в тих двох котлах?
— В одному нудяться злісні душі, а в іншому горді, — відповіла біла голубка й зникла.
На другий день прийшов чорт і питає, чи не заглядав Ненаситний в котли, але той не зізнався.
— Що, Ненаситний, за службу хочеш? — поцікавився чорт.
— Не треба мені, чорт, нічого, дай тільки той старий каптан, що на цвяху висить.
— На що тобі цей мотлох здався, нехай собі висить, я тобі краще купу грошей дам, — став його вмовляти чорт.
Але Ненаситний твердо стояв на своєму. Що тут чорту робити? Довелося віддати старий каптан з двома кишенями.
— Цей каптан не простий. Скільки разів в кишені залізеш, завжди правий буде повний талерів, а лівий — дукатів. Це тобі нагорода за сім років вірної служби.
— Ось, значить, за що я, дурень, на чортів сім років сурмив, — сказав Ненаситний, надів каптан, обхопив чорта за шию, і приніс його рогатий на те саме місце, де вони колись зустрілися.
Чорт зник, а ненаситний покрокував прямо до рідного дому.
Старенькі були ще живі і все ще бідували. Засмучувалися, куди ж це їх син Ненаситний запропастився, де він бродить, чи не пропав з голоду. А тут його чорт і приніс. Був Ненаситний чорним, зарослим, з штанів виріс, чоботи драні, каптан латаний-перелатаний. Насилу впізнали.
— З’явився! — Привітав його батько. — То ти зі служби повертаєшся? Та на тебе дивитися страшно! Іди геть з моїх очей!
— Ти не ображайся, тату, вода з милом все виправлять, а грошики життя налагодять, — сказав Ненаситний, заліз у праву кишеню і почав жменями талери на стіл кидати, аж дзвін пішов. У батька очі на лоб полізли.
Нужда та біда з дому геть подалися, щастя та радість оселилися.
На другий же день велів ненаситний стару хату зламати та на її місці поставити новий прекрасний замок. Потім оголосив, щоб з усіх кінців до нього йшли незаможні ремісники, землероби і жебраки, хоче він усім допомогти. Скільки народу прийшло, самі уявляєте!
Кажуть, ніби в ті часи було на землі мало міст і сіл, а дрімучі ліси стояли стіною, по всій країні розкинулися пасовища і луки, і можна було їх під родючі поля розорювати. Так Ненаситний і зробив. Кожному хліборобові дав грошей, щоб він господарством обзавівся і місце для оранки відвів. А ремісникам велів селитися ближче до свого замку. Бідним жебракам, що працювати не могли, побудував гарний будинок.
Для великого будівництва було потрібно багато робочого люду, і для всіх неприкаяних справа знайшлася. А Ненаситний їв та пив, а наївшись, ліз у кишені свого каптана і роздавав нужденним гроші. Тепер він і мився і причісувався, але, на жаль, залишався як і раніше потворним. Але всі його любили. Один лише батько головою хитав та нарікав:
— Ох, сину, мій сину, не пройде тобі це даром, якщо про все король дізнається, погано нам доведеться!
— Ще чого! Король радіти повинен, що я йому допомагаю там, де він сам не додивився. Нехай дізнається! Я його не боюся!
Не встиг Ненаситний оком моргнути, як його замок веселі будиночки обліпили. Здалеку було видно садиби і чисто оброблені поля. Весело співаючи, скотарі гнали череди на огрядні пасовища. Радісно було на душі у Ненаситного і звелів він називати цей благодатний край Платня — тому, що виник він на його платню.
Чого батько боявся, то й сталося. Провідав про Ненаситного і його справи король та дуже розгнівався. Як посмів його підданий без королівського дозволу землю роздавати! Адже вона королю належить! І послав на Ненаситного полк солдатів. Дізнався про це Ненаситний, велів дорогі страви для офіцерів куховарити, а сам відправився їм назустріч, до себе в гості кликати. Солдатам дав по талеру кожному, поки у нього стояти будуть, а хліба і вина, скільки влізе. Сподобався такий прийом солдатам, у короля вони куди скромніше жили. З радістю прийняли вони щедру пропозицію і обійшлися з Ненаситним по-дружньому. На просторих луках розбили табір, і цілими днями чулися там музика і спів. А королівські офіцери пили за здоров’я господаря і знаходили кожен день під тарілкою по дукату.
Дізнався про це король, ще більше розгнівався і послав до замку Ненаситного ще два полки. Та хто стане з привітним господарем битися? Що робити? Довелося королю самому до Ненаситного йти. Наказав Ненаситний ще багатші столи накривати, виїхав королю назустріч і чемно запросив до себе. Зрозумів тут король, що Ненаситний і сильний, і багатий, коли може стільки грошей витрачати. І ще побачив, що всі його люблять: солдати, хлібороби, ремісники. І вирішив запропонувати Ненаситному свою дочку в дружини.
Як задумав, так і зробив. Запропонував Ненаситному принцесу і пообіцяв згодом королем зробити. Сподобалась Ненаситному така пропозиція, поїхав він з королем на наречену подивитись. А військо додому покрокувало. Ненаситний в своєму латаному-перелатаному кожусі всівся в королівську карету і поїхав до столиці.
Принцеса Міліна була гарна собою, як троянда по весні. Чи погодиться вона за такого потвору йти? Але Міліна була доброю дочкою і всім серцем любила батька. Почула, яка йому біда загрожує, і своє слово дала. На очах сльози, рука тремтить, але слово своє тримає міцно, від заміжжя не відмовляється.
Ненаситному дівиця сподобалась, але розумів він, що з його зовнішністю до принцеси нема чого потикатися, і серце у нього заболіло. На другий день попрощався він з нареченою і з королем. І в глибокій печалі повернувся до дому.
— Ну, як тобі наречена? — запитали батьки.
— Що й казати, прекрасна, немов квітка, та я їй не пара.
— Тобі, що не говори, — бурчала мати, — все без толку, скільки разів я тобі повторювала — скинь свій злиденний каптан та одягнися як належить.
— Каптан моїй красі не перешкода, — відповів Ненаситний.
— Не журися, синку, стерпиться-злюбиться, — втішав його батько.
Похитав Ненаситний головою і зовсім засумував, навіть від їжі відмовився.
— Не подобається мені щось наш Ненаситний, — скаржилася перелякана мати чоловікові.
— Залиш його, — втішав її розважливий батько, — одружиться — переміниться, знову повеселішає.
Сидить Ненаситний біля вікна, ніщо його не цікавить. Всі думи тільки про Міліну. Запала красуня в серце, запаморочила голову. Все б віддав, нічого не пошкодував, навіть чарівний каптан, аби стати хоч трохи пригожим.
І раптом хтось клюнув його в руку. Дивиться — а це біла голубка. І каже вона йому:
— Я та сама душа, яку ти з пекельного вогню визволив. За те, що ти стільки добра бідним людям зробив, будеш ти з цієї хвилини собою гарний і стрункий!
Сказала голубка й пропала.
Зрадів Ненаситний, схопився, глянув на себе в дзеркало — і справді він став гарним і струнким. Затанцював він на радощах, заспівав на повний голос.
Почули батьки шум, вирішили, що син з глузду з’їхав, зі страху трясуться, наверх біжать, прибігли, а сина не впізнати.
На другий день велів Ненаситний десять кованих скринь виготовити. Поставив їх у своїй світлиці, замкнув двері і давай обома руками з кишень талери та дукати гребти. До тих пір вигрібав із кишень, поки всі десять скринь не наповнилися. Потім відчинив вікно, стягнув із себе каптан, викинув його і кричить:
— Гей, чорте, забирай свій подарунок — мені він тепер без потреби!
Схопив чорт каптан, голову у вікно всунув і на хлопця накинувся:
— Бережись, Ненаситний, потрапиш до нас у лапи, ми тобі покажемо, як грошики виманювати! Більше ніколи такого шахрая в працівники не візьмемо!
Засміявся Ненаситний і велів чорту під три чорти котитися. А потім занурив скрині на вози, накупив для нареченої дорогоцінних прикрас, а собі красивий одяг, вбрався і разом з батьками відправився на весілля.
Куди поділась печаль принцеси, коли обійняв її красень-наречений!
Король-батько був зятем задоволений і посадив замість себе на королівський трон.
Ненаситний і раніше людям робив добро, а тепер і того більше.
А чорт ні з чим залишився.
