Жив собі один швець із своєю жінкою, і такі убогі, що вже й не знали, як їм далі бути. Ходили вони по наймах, бо своєї нивки і клаптя не мали, а чобіт шити ніхто їм не ніс, так що пан швець не мав куди й шилом ткнути. Тільки й того, що дітей мали повну хату. От одного разу, коли й на зуб нічого не було, і не стало вже нічого з одежі, щоб тіло прикрити, і нізвідкіля було помочі чекати, бідний швець сам собі й сказав:
— Оце вже мені іншого не лишається, як померти або навчитися красти.
Та помирати йому все-таки не хотілось, тому що був чоловік і при силі, і при здоров’ї. Скільки ж то йому могло бути років? Десь біля чотирьох десятків. Покинути жінку й дітей — теж нелегко, отож і зважився він на таке шалапутство. Щоправда, на серці в шевця було неспокійно. Ну, та що вдієш: як не зміг жити правдою, доведеться спробувати кривдою.
Отож швець і почав вчитися красти.
В одного хазяїна на задвірку була велика купа землі, бо думав той чоловік насипати собі грядки. От узяв швець дома шмат шкури, пробрався потайки до тієї купи, нагріб землі і принишк. За хвилину устав, озирнувся на всі боки, вхопив шкуру та й потюпав з нею додому. Так учився бідолашний швець красти цілісінький день. Та коли думав він, що жодна жива душа його не побачить, то помилився. За муром у своєму саду стояв піп і все бачив, тільки не втямив, що то швець витворяє. Отож погукав він шевця: до себе в дім та й каже:
— Що це ти, шевче, робиш? Я зранку дивлюсь, як ти щоразу нагрібаєш землі з купи і чухраєш з нею до своєї хати. Видно, або чаклуєш, або чаруєш. Ану ж признавайся!
— Я не чарую і не чаклую, а вчуся красти, щоб разом із жінкою й дітьми не вмерти з голоду,— каже йому швець.
— Ну і як, навчився?
— Та думаю, що вже зміг би.
— Тоді знаєш що? Я тебе випробую! Ось тобі за дачка: якщо викрадеш у мене до ранку найкращу ялівку з хліва — буде вона тобі, ще й дам сотню срібняків на додачу. А як спіймаєшся — відпочинеш у буцегарні.
— Домовились! — вигукнув швець і подався додому, щоб швидше переказати жінці, про що води говорили з попом.
— Не сподівайся, що це тобі легко вдасться,— налякала його жінка.— Піп пильнуватиме телицю як ока в лобі. Та вже не журись, якось зробимо!
Мав швець мудру жінку. Пішла вона до корчмаря, купила пляшку спотикача, потім убралася, наче старчиха, узяла на спину кошик для картоплі і пішла ввечері до попової садиби проситись переночувати.
— Та в мене, мабуть, не можна,— пошкрябав собі піп потилицю. Звісно, що вигнати за двері бідну стару бабу він не міг так просто, бо якраз у неділю мав говорити казання про милосердні діла, а хто не знає, що приймати до хати подорожніх і є милосердне діло? — Тісно у мене вдома, та ще й бліх ви мені напустите, тож ідіть краще до хліва, де сплять наймити. Скажіть їм, що я послав, хай дадуть соломки, там і переспіть собі, — вирішив піп, аби відчепитися від старої.
Шевцева жінка пішла до хліва і просила наймитів так довго, аж поки вони сказали:
— Ну, добре, бабо, лягайте собі нишком отам на соломі. А нам цілу ніч заснути не вільно, бо ми чекаємо злодія!
Старчиха сіла на ослінчику, витягла чотки і почала молитися, але поміж молитвами видобула з торби пляшку.
— А що воно у вас таке, бабо? — зиркнули на неї наймити.
— А це в мене такі ліки від кашлю. Скуштуйте, якщо кортить.
Наймити ковтнули раз, ковтнули вдруге і прикладалися до плящини доти, поки видудлили всі ліки, після чого поснули, мов колоди. Тоді шевцева жінка встала, відв’язала телицю від ясел, і разом з чоловіком, який вже чекав надворі, відвели худобу до своєї хати.
А вранці, як тільки сонечко встало, піп схопився з ліжка і побіг швидше до хліва. Наймити ще спали, мов постріляні, а ялівки не було й сліду. Піп одразу ж впізнав, звідки вітер віє. Послав він по шевця, поплескав його по плечу і заплатив сотню срібних. Та хоч швець і зробив, що йому було загадано, але іспит для нього ще неї скінчився.
— Око за око, зуб за зуб,— мовив піп по-вченому.— Якщо ти вже поцупив у мене ялівку, то мусиш щось принести на заміну.
— А що б ви хотіли? — спитав швець.
— Якраз учора пропав наш півень, і треба нам іншого. От і вкради його десь. Тільки ж я хочу такого півня, щоб і не спав, і не їв нічого! Принесеш — дістанеш дві сотні срібняків, а ні — до криміналу відправлю!
— Домовились! — жваво вигукнув швець і подався додому.
Поки він ішов, хоробрість у нього розвіялась, дома він усе розповів жінці і знову зажурився. Проте жінка всміхнулась і сказала:
— Це зробити неважко. Такий півень в усьому селі тільки один, і сидить він на даху цвинтарної сторожки.
У шевця в ту ж мить спав камінь із серця. Цього разу він уже не боявся, а коли звечоріло, пішов на кладовище, видерся на дах сторожки і зірвав з нього бляшаного півня. Потім почимчикував до попового двору і там запхав півня в курник.
Вранці хотіла куховарка випустити курей, а вони не можуть вийти. Зазирнула вона в курник і бачить, що дорогу затуляє шмат бляхи. Витягла вона його, але одразу ж випустила з рук, мов розпечене залізо, і загаласувала з переляку, бо впізнала півня з кладовища. Побігла куховарка до попа, але той засміявся і послав по шевця. Дав йому дві сотні, поплескав по плечу й каже:
— Ну ти ж і дурисвіт! Тепер дам я тобі найважче завдання. Якщо й цього разу тобі пощастить, дістанеш таку нагороду, що зможеш ні про що більш не дбати, а як ні — чекає на тебе холодна. Найбільше дошкуляють мені мої помічники — капелан, кантор і паламар. Вони щодня пиячать, мене не слухаються, і якщо ти їх вкрадеш, зроблю тебе самого паламарем, і минуться всі твої злидні та клопоти.
— Гаразд! — вигукнув швець і гайнув додому.
Там сміливість його покинула, розповів він жінці, що має зробити, і вдарився руками об поли:
— Ой лишенько, цього вже я ніяк зробити не зможу, і залишимось ми навіки-віків старцями!
— Та ти не побивайся,— втішила його жінка.— Разом ми й не таке подужаємо! Аби мені спало щось на думку. А поки що облиш мене і нічого не бійся!
Пішла вона на річку і наловила повен кошик раків. У крамаря купила копу тонесеньких свічечок, які світять по церквах, дома прихопила три порожні мішки, і, коли під вечір паламар пішов дзвонити, вони удвох з чоловіком прошмигнули в костьол і причаїлися, щоб їх там замкнули. У темряві повитягали раків з кошика, застромили кожному в клешні по свічці і, коли дзиґарі на вежі відбили північ, запалили всі свічки та й пустили раків по костьолу. Самі ж піднялися на хори, жінка заходилась роздувати міхи, а швець сів за орган і почав грати. Нічний сторож це почув, побачив, що в костьолі світяться вікна, і побіг прямісінько до корчми, де ще сиділи капелан з кантором і паламарем, пили-гуляли і грали в карти.
Попа якраз не було вдома, кудись поїхав на ніч, тож мусив капелан встати від столу, взяти ключі і піти подивитися. А що совість в нього була нечиста, то й прихопив він із собою кантора й паламаря. Усі троє підійшли до костьолу і, коли піднялися на паперть, побачили, як у вікнах блимають вогники, немов усередині ходить натовп людей із свічками, як грає орган і хтось співає:
А хто у райські хоче простори,
Хай усі гроші бере із собою.
— Хай йому лихо! — мовив капелан.— А ми хіба не хочемо? Гайда всі додому по гроші та й пожертвуємо їх, а то гірше нам буде.
Послухалися вони його, побігли по гроші, потім відімкнули костьол і побачили, що скрізь повно вогників, які наче плавають по храму. Капелан одразу ж крикнув:
— Це душі з чистилища, вони за нами прийшли!
І всі троє затрусилися з переляку, як листя на осиці.
А швець, який сидів за органом, набрався духу і заспівав під музику низьким голосом, немов із того світу:
— Хай грішні люди гроші забирають і у мішки мерщій залізають!
В ту ж мить лантухи злетіли вниз, і капелан, кантор та паламар так очманіли, що один поперед одним позалазили в них. Тоді швець вискочив з-за органа, міцно зав’язав лантухи і повитягав їх надвір. А жінка його тим часом побігла швиденько додому по візок.
То звісно, що було трьом горілчаним приятелям непереливки, коли швець тягнув їх через поріг, а потім по приступках і далі від костьолу, співаючи:
До неба дорога тверда й кам’яниста,
Трохи потерпиш — душа буде чиста!
Отож ті троє чули його слова і мовчали, радіючи, що незабаром потраплять на небо. Швець поскладав мішки на візок, жінка спереду тягла за мотузку, він штовхав ззаду, і так вони хутко привезли їх додому і поскладали в гусячому хлівці.
На світанку почали гуси гелготати, і аж тепер капелан подав голос:
— Оце вже скоро кінець нашим мукам! Я чую, як співають ангели.
Тоді вже й півні почали кукурікати.
— І я чую,— зрадів кантор.
— І я, я теж чую,— озвався з лантуха паламар, коли занявкали коти. Такі були всі троє задурені, що навіть не впізнали звірячих голосів.
Вранці зібралися люди перед костьолом і чекали, коли ж це відімкнуть двері. В цей час біжить паламариха і бідкається, що в неї пропав чоловік. За нею канторова жінка ламає руки. А там куховарка з попового будинку подає голос, що капелан теж кудись подівся. Тут прийшов піп у ризах.
— А де це наш паламар? Чого це костьол не відімкнутий? — питає.
Тієї миті згадав він про шевця і каже, наче нічого не знає:
— А чи не покрав їх хто часом? Треба пошукати,— та й повів людей просто до шевцевої хати. Той уже здалеку реготав, коли їх побачив, відімкнув хлівець і розв’язав лантухи. Ото було сміху! Всі троє одразу подалися в інші краї,— такого сорому набралися.
