Дідусь і пройдисвіти

Фінська казка

У густій діброві в непоказній хатині жив дідусь. Була в нього корова, яка вже так постаріла, що ні телилася, ні доїлася. Без молока старому було сутужно, і він подумав: «Відведу я її на ярмарок, продам різникові та куплю теличку, з якої виросте хороша дійна корівка».

Дід налигав худобину і повів лісовою стежкою. Потому простував битим шляхом і нарешті досягнув міста, де саме вирував ярмарок.

Біля міської митниці стояли двоє молодих шалапутів, які шукали слушної нагоди, аби піддурити когось. Коли дідусь наблизився зі своєю корівчиною, один з шахраїв зашепотів іншому:

— Оцей дід простакуватий, легко обведемо його навколо пальця.

Вони підійшли до старого й запитали:

— Куди це господар веде свою козу?

Дідусь не відповів на ці глузи, а тюпачив собі далі.

Шахраї сховалися за ріг будинку, трохи змінили свою зовнішність, ху­тенько оббігли квартал і з іншого боку перестріли старого й поцікави­лися:

— Господар веде свою козу на продаж? Скільки ж правитиме за неї?

Дідусь, почувши знову про козу, подумав: «Чи я вже геть очамрів од міської гуркотняви? Хто ж правий — я, господар цієї корови, чи оті люди, які вважають її козою?»

Пройдисвіти постали перед дідусем і втретє. Вони знову переодяглися, щоб той їх не впізнав, і сказали:

— Ти ба, як мекає ця коза! Продайте її, діду, нам!

Старий уже й сам подумав, що він веде козу, бо всі люди говорять про козу, і він згодився продати худобину.

Шахраї, звичайно, вельми дешево придбали корову — адже платили як за козу.

Спинився старий на розі вулиці, подзенькав монетами в долоні й побачив, що хлопці повели корівчину на базар. Дідусеві тоді й спало на думку: «А що як оці ярмарчанини — пройдисвіти й обвели мене навколо пальця?»

Старий почав спостерігати й побачив, що ті продали корову різникові й отримали, звісно, за неї чималі гроші. Розгнівався дід, що так легко дав себе ошукати, й став думати, як би відплатити шахраям.

І за мить вигадав, як йому схитрувати.

Біля базару дідусь зайшов до шинку, покликав шинкаря й попросив:

— Я хочу трохи пожартувати над своїми двома товаришами. Ось-ось завітаю сюди з ними. За харч і питво сповна заплачу зараз. Коли ми вдосталь наїмось-нап’ємось і зберемось іти, я обкрутну капелюха на пальці й запитаю: «Чи за все заплачено?» А ви відповісте: «Заплачено ще й з лишком!»

Старий віддав шинкареві гроші, і той пообіцяв зробити так, як він прохав.

Потому дідусь ще побував у двох корчмах і домовився так само.

Після цього він поспішив на базар і зустрів там, наче випадково, обох пройдисвітів. Вони глузливо запитали:

— Чи не поставить господар могорича за те, що так вигідно продав свою козу?

— А чого ж, ходімо, — погодився дідусь і привів шахраїв до першої корчми.

Всі троє наїлися-напилися досхочу. Коли настав час розраховуватися, старий підняв на вказівному пальці капелюха, крутнув і запитав корчмаря:

— Рахунок відомий. Чи все заплачено?

Той відповів:

— Усе заплачено, ще й з лишком!

Шахраї вельми здивувалися, бо вони не бачили, щоб старий щось пла­тив.

Вони вийшли з корчми і трохи прогулялися. На розі вулиці стояв другий шинок, і дідусь запропонував:

— Ну, ще помогоричимо? Ярмарок-бо лише раз на рік.

Пройдисвіти залюбки погодились і знову їли-пили, що тільки очі бачили на столі.

Коли настав час розраховуватись, старий крутнув капелюха на пальці, і знову виявилось, що вже заплачено.

І в третій корчмі хитрому дідусеві підіграли, як було домовлено. Шахраї ще більше здивувалися і стали розпитувати старого, що за чари в його капелюсі — будь-де можна їсти-пити й нічого не платити.

Дідусь лукаво усміхнувся й каже:

— Це все завдяки моєму капелюхові. У ньому прихована така чудодійна сила, що коли його трохи крутнути й запитати у позикодавця, чи все запла­чено, той відразу ж підтвердить, що все гаразд.

Крутії хитрувато перезирнулися, що означало: ми повинні мати капелюх, повинні, скільки б це не коштувало! Вони почали умовляти старого продати диво-капелюха, одначе дідусь вагався:

— Це — спадок мого дідуся, він дорожчий за всякі гроші.

Пройдисвіти набавили ціну й не відставали:

— Вам, шановний хазяїне, цей капелюх потрібен лише раз на рік. А нам він став би у пригоді щодня, мешкаємо-бо в місті.

— Ну, хай буде по-вашому. Платіть за капелюха триста талярів і за­бирайте.

На той час це була величезна сума, за яку можна б і дім придбати. Одначе бажання крутіїв мати чудодійного капелюха затьмарило все, і вони дали старому триста срібних монет.

На цьому й розійшлися. Дідусь попростував додому, а пройдисвіти зі своїм дивовижним капелюхом поспішили ще до одної корчми. Вони замовили щедрий стіл, їли-пили од пуза. Коли настав час платити, один із махлярів начепив капелюха на палець, крутнув і спитав у шинкаря:

— Чи все там заплачено?

— Ні, хто це за вас платив? — здивувався той.

— Дай-но капелюха мені, — кинув другий шахрай.

Він крутнув капелюха, наче дзиґу, пристукнув зверху й поцікавився:

— Чи за все заплачено?

Але ніякого дива не сталося й цього разу. Заплатили хлопці чималі гроші й присоромлені пішли геть із корчми, на всі заставки проклинаючи свою дурість:

— Отой дідок не такий уже й простакуватий, як видалося спочатку. Свою корову він продав мов козу, а тепера ми спіймали облизня, та ще й якого!

— Ми повинні покарати його за підступну витівку! — вигукнув другий махляр, і вони кинулися навздогін за дідусем.

Ошуканці щодуху помчали в тому напрямку, куди направився старий. Перехожі підтвердили: щойно він тут прочалапав.

Надвечір зупинилися біля заїжджого двору, де запитали про діда.

— Там у кімнаті справді лежить старий, схожий на того, що ви розшуку­єте, але він дуже хворий, — пояснила господиня.

— Ага, занедужав пройдисвіт! — скрикнули обурені хлопці. — Вдруге не вдасться нас ошукати.

Махлярі зайшли до кімнати й побачили старого, який лежав на постелі й жалібно стогнав.

— Що з вами? Може, шкодуєте, що корову продали мов козу? — запитав другий шахрай.

Дідусь удав, наче й не почув запитання, лише стогнав. Перегодом озвався:

— Усі кісточки ниють. Дорогою напали на мене розбійники, забрали всі гроші й немилосердно побили.

— Ще й ми додамо! — вигукнув хлопець, схопив палицю, що стояла в кутку, і ну молотити нею старого.

Дідусь миттю перестав стогнати, бадьоро підхопився з постелі й почав дякувати тому, хто його бив:

— Як добре вчинив ти, любий друже, що відлупцював мене! Ця чарівна палиця й мертвого підніме.

І закортіло ошуканцям придбати в дідуся оцю паличку. Вдосталь наспере­чавшись, нарешті вирішили віддати йому останні гроші й купити диво-палицю.

А коли вже вдарили по руках, один із пройдисвітів запитав:

— Чи можна вам вірити? Як ми взнаємо, що не одурите нас?

— Спробуйте силу палиці, — порадив старий. — Там у хазяїв у кутку ле­жить хвора служниця. Підіть і відгамсельте її, то побачите, допоможе чи ні.

Хлопці опинилися біля хворої й побили її палицею. Вона кілька разів скрикнула, а тоді простягла ноги і стихла. Здалося, що бідолашна жінка й не дихає.

Крутіїв охопив жах. Вони кинулися до старого й заблагали:

— Ой лишенько! Що ж нас очікує? Адже служниця померла! Поліціянти негайно розшукають нас і закують у кайдани! Заховайте нас якнадійніше. До речі, у вашої палиці нема ніякої цілющої сили.

Дідусь одповів:

— Палиця чудова, але ви перестаралися — били нею занадто. Ви боїтеся поліції? Так, шкода, дуже шкода буде, коли такі хлопці-молодці опиняться за ґратами. Це я, старий оцупок, можу безтурботно валятися в тюрмі. Як ви подивитеся на те, якщо я візьму провину на себе?

— Візьміть, візьміть, добродію! — стали благати шахраї.

— Але таке діло, звісно, задарма не робиться, — зауважив дідусь.

— У нас немає й гроша за душею, все віддали вам, — заскиглили пройди­світи.

— У кишеньках ваших жилетів є гарні годинники, от і віддайте мені як плату, — схитрував старий.

Нічого не вдієш, довелося крутіям віддавати свої годинники. Украй при­гнічені, вони щодуху помчали із заїжджого двору до міста.

Коли за хлопцями вляглася курява, дідусь пішов поглянути на хвору. Вона ж бо, звичайно, не вмерла, а просто знепритомніла з переляку. Старий приклав їй до лоба змочений у холодній воді рушник, і служниця небавом отямилась і підвелася.

Коли наступного дня дідусь повернувся до рідної оселі, у нього в торбі було напхом грошей і два коштовні годинники. Він почережно глянув на них і мовив:

— Ну й перепало ж вам, міські пройдисвіти! Тепера помізкуєте, перш ніж купувати корову мов козу!


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up