Жило собі літнє подружжя. Достатку не мали, позаяк обоє були дуже ледачі.
Якось рубали вони в лісі дрова. Жінці така робота видалася важкою й нудною. Збираючи цурпалля, вона проклинала Єву й Адама:
— Через них наше життя сповнене всіляких турбот. Заради злощасного яблука вони порушили Божий наказ і втратили право на довічне щастя. Якби вони не вчинили цього, ми теж жили б у райському саду й горя не знали б.
— Ну, Єва ж там порядкувала. Вона була така жадібна, що не втерпіла й взяла заборонене яблуко, — сказав чоловік. — Одначе й Адам трохи завинив, що дав тій веселій дівці волю, а не тримав її в залізнім кулаці. От я б зумів приборкати Єву.
Цю розмову почув король, який проїздив лісом. Він підійшов до старих і сказав:
— Я бачу, ви працюєте тяжко й старанно. Певне, вам це вже й не під силу?
— Авжеж, — погодився старий, — через непристойну поведінку Адама та Єви стільки людей бідує.
— Бачу, що вам непереливки, — мовив король, — тому йдіть до мого палацу, я дам вам спокійніше й легше заняття, але за умови, що сповнятимете нескладні доручення і не порушуватимете моєї заборони.
Дід і баба залюбки зголосилися. Разом із королем почимчикували вони до палацу. Там відвели їм пишні хороми, дали нове вбрання і смачні страви. А для випробування їхньої слухняності король поставив на стіл срібну чашу з накривкою. Там сиділа крихітна мишка, яку правитель тримав задля втіхи. Він заздалегідь поклав у чашу всілякого корму і, полишаючи хороми, порадив старим:
— Тепер їжте, пийте усе, чого душа забажає. Але не зазирайте до срібної чаші, за непослух вижену вас геть.
— Так і буде, владико, не зазирнемо туди, — в один голос запевнили старі.
Ні першого, ні другого дня вони не порушили обіцянки. У них було що роздивлятися, тому срібна чаша їх мало цікавила.
Але третього дня їжа вже не смакувала бабі. Сиділа біля чоловіка й не зводила очей зі срібної чаші. Вона зітхнула:
— Таке все недобре. От у тій срібній чаші, певне, краща страва, якщо нам заборонено навіть дивитися на неї. Аби хоч потримати чашу та поглянути, що там за ласощі. Казна-що на стіл поставили, а не можна бодай зазирнути!
— Не чіпай її, — мовив чоловік, застерігаючи, — адже в нас їжі досхочу, та і як же дивитися, що в тій чаші, якщо король суворо заборонив!
— Король міг і поглузувати з нас, — настирливо мовила жінка.
Не послухалася вона чоловікової застороги, підняла кришку й побачила, що там немає нічого, окрім вгодованої миші, яка миттю вистрибнула із срібної посудини й шмигнула в шпарку. Від несподіванки стара так перелякалася, що впустила чашу з кришкою на підлогу.
Король почув брязкіт і відразу прийшов дізнатися, в чому річ. Побачивши чашу на підлозі, дорікнув жінці:
— Ви ще обурювалися нерозважливістю Адама та Єви, звинувачували їх, хоч самі витримали тільки два дні, щоб не зазирнути до срібної чаші. Ви мали удосталь всього, як Адам і Єва в раю. А тепер геть із мого палацу! Несила мені вас терпіти, бо ви порушили мій наказ, хоч я суворо застерігав.
Присоромлені дід та баба, не зронивши й слівця, почвалали до своєї убогої хатинки. Вони більше не звинувачували Адама та Єву в своїй бідності, а почали старанно працювати, обробляти ниву. Відтоді все в них пішло на лад.
Отут і казочці кінець.
