Горобчиха звила гніздечко у верховітті. А лисиці заманулося зрубати саме це дерево. Горобчиха почала благати кумасю, щоб не руйнувала її оселі, а та мовила:
— Даси мені одне горобеня — сповню твою волю. А ні — зітну дерево. Що вдієш, дала горобчиха пташеня лисиці. Та побігла до лісу, з’їла його
і незабаром знову постала з сокирою. Горобчиха заблагала:
— Не рубай дерево, не нівеч моєї оселі.
А рудохвоста на це:
— Кинь мені ще одне горобеня, дам тобі спокій. А ні — зітну дерево. Віддала горобчиха ще одне своє пташатко лисиці. А та побігла до лісу і з’їла мале.
Полетіла горобчиха в село до великого пса й попрохала захистити. Собака сказав:
— Сьогодні минає третій день, як господаревої дружини немає вдома. За ці дні у мене й рісочки в роті не було — кишки марш грають, а ноги підкошуються — не зійду.
Горобчиха на це:
— Не біда — он іде інша господиня з казанком каші.
— Як би поживитися в неї… — аж облизнувся собака.
— Я пострибаю поперед неї, — зацвірінькала горобчиха, — а коли вона поставить казанок на землю і кинеться мене ловити, ти хутенько наминай кашу, аж поки денце блисне.
Так і сталося. Підкріпившись, собака пішов із горобчихою до пташиного гнізда. Там він витягся під деревом, от нібито здох.
Небавом і лисиця з’явилася по нові пташенята. Горобчиха сказала:
— Тут, під деревом, дохлий пес. Може, його покуштуєш?
— Ану подзьобай йому очі, — звеліла рудохвоста.
Горобчиха обережно поторкала дзьобиком біля очей собаки. А лисиця вже й повірила, що той неживий, і намірилася поласувати м’ясцем. Але пес підхопився і роздер руду нахабу.
Тут і казочці кінець.
