Той, хто виріс у діжці

Фінська казка

В одного подружжя народився син. Коли хлопчик почав ходити, батьки стали радитись, як ростити єдине дитя, щоб із нього виросла порядна людина.

— Давай посадимо сина в діжку й годуватимемо через ріг, — запропо­нував батько.

— Як саме? — здивувалася мати.

— Бач, коли він зростатиме в діжці, його обмине всіляке зло.

І матері ця думка видалася мудрою. Отже, хлопця опустили у велику діжку й годували через ріг. Минуло кілька років, і хлопцева голова вже упиралася в покришку — так він виріс. Тоді батько розламав діжку й до­поміг синові вибратися на світ Божий. Зросту син був високого, довгий, мов голобля, але блідий і хирлявий. Він отетеріло дивився на світ широко відкритими очима, й від здивування у нього одвисала щелепа.

— Ми вдосталь тебе годували й доглядали, сину, — сказав батько. — Тепер будь опорою своїм батькам. Іди-но до міста й продай масла.

Мати дала синові козубець із маслом і порадила:

— Продавай панам, вони дорожче заплатять. Впізнаєш їх по пишному вбранню і зверхньому погляду.

Хлопець поплентався до міста. Обіч він побачив верстового стовпа: чер­воний, із білою головою і дивиться, як здалося підліткові, серйозно й пи­хато.

«От, бач, це і є заможний пан», — подумав хлопець. Він уклонився низенько й запитав:

— Чи не зволить пан купити масла?

Стовп ані слова не відповів юнакові, лише позирав на нього некліпно.

— Напевне, бідолашний пан німий! — поспівчував хлопець. — Але ж він таки масла хоче!

Юнак знайшов тріску і нею напхав масла в щілину збоку стовпа. Тоді з легким серцем повернувся додому й розповів, як продав масло першому- ліпшому панові.

— А де ж гроші? — поцікавилася мати.

— Про це забув спитати, але він, може, заплатить завтра, — мовив син.

Як тільки стало займатися на день, хлопець закинув клунка на спину, під пахву узяв замашного кия та й вирушив по борг.

Підійшовши до верстового стовпа, він сказав:

— Ану плати за масло, яке ти вчора отримав!

А стовп ніби взагалі не чує хлопця.

Той уже сердито вигукнув:

— Коли не розумієш слів, заберу силоміць!

Та й почав гамселити стовпа києм, а згодом розхитав його і штурнув. Стовп із тріскотом упав, а під ним — о диво! — заблищав скарб. Юнак набив свого клунка золотими й срібними монетами. Повернувшись додому, кинув дзеленькучий вузол на стіл і похвалився:

— Це пан виплатив за масло. Щоправда, довелося притиснути…

Через кілька днів мати послала сина, який зріс у діжці, до міста продавати м’ясо.

— Кладу до твого клумака добрячий кусень смаженини. Коли прибудеш до міста, то побачиш, що там усі пани походжають у пишному вбранні. Та не в кожного з них є навіть дрібняки в кишені. От священики надійніші й грошовитіші. Продай м’ясо комусь із них. Пастора впізнаєш по чорному каптану й білому комірцю, — повчала мати.

І от хлопчина прибув до міста. Від навколишньої метушні й гамору голова в нього пішла обертом. Нарешті він уздрів пастора: весь у чорному, лиш комірець білів на шиї. Схожий на того, що мати казала. Тільки язик висо­лоплений.

— Чи не бажає пан пастор купити м’яса? — чемно запитав хлопчина.

— Гав-гав! — обізвався собака й заметляв хвостом.

«Від проповідей, певне, охрип так, що не може до пуття розмовляти», — подумав юнак і віддав собаці м’ясо. Про плату, звісно ж, забув навіть зро­нити слово.

Повернувшись додому, сказав матері:

— Смаженину продав пасторові.

— А гроші де?

— Ох, як прикро! — схаменувся хлопець. — Знову забув спитати, одначе завтра піду й заберу.

Наступного дня горе-продавець подався до міста й на базарі відшукав того самого пса, якому віддав м’ясо. Собака впізнав його, радо обнюхав ноги, сподіваючись на ласий шмат.

Проте хлопець суворо мовив:

— Плати за м’ясо, яке з’їв учора! І негайно!

Пес тільки заметляв хвостом і простягнув йому лапу.

— Е ні, тут підлещуванням не обійдешся! — вів своєї хлопець. — До­ведеться тебе відвести на суд до короля.

— Куди це ти тягнеш Жучка? — поцікавилися перекупки, уздрівши, як парубок силоміць тягне пса.

— На суд до короля, — пояснив юнак. — Він купив у мене м’ясо, а грошей не заплатив.

Почувши це, люди вибухнули реготом:

— Та що це ти, добродію, надумав такого боржника волокти до короля? От насмішиш високий суд!

Собака став надто опинатися перед сходами королівського палацу. Хлоп­чина схопив його, закинув на плече й відчинив двері тронного залу.

Біля короля сиділа донька — єдина, але смертельно хвора дитина. Вона була сумна й мовчазна, як могила. Скільки пробували розсмішити її, але все марно. Володар пообіцяв неабияку винагороду тому, хто змусить доньку всміхнутися або хоч зронити слово. До яких тільки витівок не вдавалися, принцесині уста й не зворухнулися.

І от хлопець, який зріс у діжці, ступив до тронного залу. Король сидів на троні, придворні дами й пани тихо перемовлялися. Королівна, як зав­жди, була німотна й смутна.

Усі вмить звернули погляди на незнайомця.

Хлопець опустив собаку на підлогу й промовив:

— Оцей пастор ошукав мене — купив м’ясо, але не заплатив, тож я привів його до короля на суд.

Це було настільки смішно, що весь дворовий люд зайшовся неймовірним реготом. І сталося дивовижне: лице смертельно хворої принцеси осяяла усмішка, і вона вигукнула:

— Це найсмішніше, що я будь-коли бачила!

— Королівна сміється! — закричали придворні пани.

— Принцеса розмовляє! — здивувалися дами.

— Хлопець заслуговує неабиякої винагороди! — ухвалив король. Королівський скарбник приніс юнакові калитку, туго набиту злотом. Хлопчина відпустив пса, прийшов додому і сказав неньці:

— Пастор заплатив сповна — те м’ясо було варте остільки золота!


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up