Одного разу чоловік віз із міста рибу. Раптом обіч шляху бачить — лежить непорушно лисиця. Гадаючи, що вона нежива, кинув її на воза. Але руда просто прикинулася: тільки рушили далі, розірвала мішок і заходилася викидати рибу на дорогу, а тоді й сама нишком зіслизнула. Позбирала здобич, принесла до лісу та й сіла під кущем обідати.
Тут і надибав на неї ведмідь.
— Де це ти, кумасю, добула риби? — питає.
— Наловила в річці.
— А чи не могла б показати, як це зробити?
— Звичайно, покажу, — згодилася рудо хвоста. — У зоряну морозну ніч опустиш хвоста в ополонку, от і начіпляється на нього риби.
Дочекалися потрібної погоди й рушили на риболовлю. Прорубали ополонку, і ведмідь опустив у крижану воду хвоста. А лисиця походжає навколо й співає:
дай ведмедю рибки,
скільки йому треба!
Через певний час ведмідь спробував вийняти хвоста, одначе той був ще легкий, тож занурив глибше.
— Хай побуде, — порадила кумася, — поки начіпляється багато риби.
Ведмідь терпляче тримав хвоста в ополонці, аж поки та замерзла. Як не намагався вивільнитися — марно. Тоді хитруха порадила:
— Почекай, я збігаю до села по допомогу.
І лиш рудим хвостом майнула. Собаки побачили її в селі — та за нею кинулися, до самої річки гнали. Тут лисиця, пробігши повз ведмедя, щодуху помчала до лісу. А собаки обпали клишоногого, шматували його, аж вовна летіла. Насилу вирвав із ополонки оцупок хвоста і втік.
Відтоді ведмідь куцохвостий.
