Були собі король з королевою, і мали вони дванадцятеро синів-молодців.

Якось король сказав своїй дружині:

— Якщо в нас народиться тринадцяте дитя і це буде дівчинка, тоді всі наші сини помруть, щоб усі багатства належали доньці й вона сама успадкувала державу.

Король про всяк випадок наказав зробити дванадцять трун із гарно вистру­ганих дощок, у кожну покласти саван; труни сховали за міцними замками в найвіддаленішій кімнаті палацу. Ключі король віддав дружині й звелів аніко­му жодним словом не прохопитися про ті домовини.

Король мав похмуру й чудернацьку вдачу, а втім, таких королів у світі завше було чимало.

Королева замкнулася в своїх покоях. Цілісінькі дні сиділа вона, потер­паючи, що може втратити всіх своїх синів. Материнську засмуту помітив най­менший син. Він пристав до неньки з розпитуваннями. Причепився так, що вона, зовсім утративши душевну рівновагу, взяла зі стіни ключі й повела сина до кімнати, де показала дванадцять домовин і пояснила, навіщо вони тут.

— Отакі-то справи, — зітхнула королева, — скоро ти матимеш нового бра­тика або сестричку. Поки що не знаю, хто саме буде. А відтепер ти разом зі своїми братами будеш жити в печері на Високій скелі. Звідти видно вежу нашого палацу. Один з вас завжди повинен бути на чатах і пильнувати за шпилем.

Якщо народиться хлопчик, там замайорить білий прапор. А коли замає червоний — вам усім треба негайно втікати з рідної домівки.

Королева запросила всіх синів до себе, благословила їх, і після цього вони перебралися до печери.

Хтось із братів повсякчас пильнував при вході й не зводив очей зі шпиля. Одного дня, коли чатував найменший брат, він побачив на вежі прапор — не білий, а червоний, наче кров, що сповіщав про загрозу смерті всім братам.

Почувши цю невтішну звістку, старші брати спересердя вигукнули:

— Та невже ми всі повинні вмерти через якесь нікчемне дівчисько? Кля­немося, що коли дорогою нам трапиться якась дівчина, по краплі виточимо кров із її серця!

Брати взяли козуби, зброю та й вирушили в далекий ліс. У нетрях на галяві знайшли хижку з колод серед старезних замшілих ялин. У хатинці хтось жив, бо піч була ще тепла, а під попелом тліли жарини. Але мешканців ніде не було видно, і вирішили брати оселитися в цій хатинці.

Погодилися, що найменший брат варитиме їжу, порядкуватиме у хижці й поратиме коло неї город. А старші брати взяли на себе турботу, щоб завше був харч на столі. Всі старанно виконували свої обов’язки. Удень брати бро­дили пралісом, полюючи птахів, зайців і козуль. Часом здобичі було навіть більше, ніж треба.

Минав час. Промайнули десять років, потому ще кілька… Брати жили у зла­годі, і їм навіть подобалось у пралісі, у вкритій мохом рубленій хатині.

А в королівському палаці зростала дівчина, сестра цих братів — чарівна, м’якосерда юнка. Вона була дуже гарна, золота зірочка сяяла на її чолі.

Одного разу, коли в палаці розпочали велике прання і весь одяг вивісили на провітрювання, королівна знайшла в шафі дванадцятеро хлопчачих сорочок. Вона понесли їх матері й запитала, чиї вони.

Важко зітхнувши, королева розповіла доньці:

— Було в тебе дванадцять братів, дванадцять дужих хлопців. Оце їхні со­рочки.

Сяйнисті очі королівни розширились, і вона спитала:

— Я ніколи не чула, що в мене є брати. Куди ж вони пішли, де вони зараз?

На це королева відповіла:

— Хто знає, де вони блукають по білому світу, якщо живі ще. Ходи, моя доню, я тобі щось покажу.

Мати привела її до наріжної кімнати, де ще стояли дванадцять домовин. Вона розповіла, чому зберігали труни, що сталося перед її появою на світ і як брати, побачивши над вежею червоний прапор, мусили тікати з рідних місць.

— Не плач, ненько, — втішила зоресяйна донька. — Завтра пораненьку я вирушу на пошуки братів і знайду їх, хоч би де вони були.

Як тільки благословилося на світ, дівчина зав’язала у вузлик дванадцять сорочок, попрощалася з матір’ю і попрямувала до пралісу. Вона йшла весь довгий день і лише надвечір дісталася чаклунської хатинки серед ялин. Юнка ввійшла й побачила, що біля печі порається юнак, з лиця схожий на неї.

Хлопець зачаровано дивився на дівочу вроду, королівське вбрання і золоту зірочку на чолі.

— Хто ти і звідкіля йдеш? — спромігся нарешті на слово юнак.

— Я — королівна, — відповіла юна красуня. — Я шукаю своїх двана­дцятьох братів і мандруватиму аж до небосхилу. Я повинна їх знайти.

Королівна показала незнайомцеві дванадцятеро хлопчачих сорочок, які прихопила з собою. Тоді юнак кинувся до неї, стиснув руку, поцілував у щоки, радісно заговорив:

— Милосердна доля направила тебе до мене, бо ти — моя люба сестра, а я — твій наймолодший брат.

Та коли перша хвиля радощів уляглася, брат спохмурнів:

— Нас може спіткати біда, тому що мої брати заприсяглися позбавити життя першу-ліпшу дівчину, яка їм стрінеться. До цього їх спонукало те, що з появою на світ сестри вони мусили відмовитися від королівського життя й утікати до пралісу.

Зореносна дівчина відповіла:

— Я залюбки піду з життя, якщо цим порятую моїх дванадцятеро братів. Хлопець мовив:

— Цю безвихідь треба здолати. Я краще віддам своє життя, ніж пошлю тебе в обійми смерті, моя люба сестро!

Брат звелів сестрі сховатися в діжці, що стояла в кутку. Вона так і вчинила.

З настанням темряви брати один за одним повернулися з полювання. На столі парувала гаряча страва. Потамувавши голод, вони спитали, чи немає часом якихось новин.

— Які в мене можуть бути новини, коли я постійно сиджу вдома, — побід­кався найменший. — Ви ж бо полюєте по всіх усюдах, то й новини мусите приносити.

— Не чули нічого особливого, — мовили старші брати.

— А в мене все ж є новина, яка вас просто ошелешить! — зронив наймен­ший.

— Чого ж ти мовчиш? Ану кажи хутчіш! — підступили до нього.

— Коли заприсягнете, що не позбавите життя першої дівчини, яка вам стрінеться, то розповім вам свою новину, — поставив умову найменший.

Старші брати, яким нетерпеливилось дізнатися про новину, пообіцяли до­тримати слова.

Тоді найменший брат допоміг сестрі вибратися з діжки і сказав:

— Ця зореносна дівчина — наша єдина сестра. Вона сама-самісінька пройшла весь праліс, щоб розшукати нас.

Спершу одинадцятеро братів так були вражені красою королівни, що геть остовпіли. І, звісно ж, ніхто з них і пальцем не торкнув своєї сестри.

І стала дівчина маленькою господинею в оселі братів. Найменший допома­гав їй поратися, а одинадцятеро, як і раніше, ходили на полювання. Злагода й доброзичливість панували у взаєминах між братами, які мешкали в темному пралісі.

Якось, коли сестра й менший брат приготували чудовий обід, дівчині захоті­лося прикрасити стіл квітами.

Перед хатиною був невеличкий квітник, посередині якого росли ніким не сіяні дванадцять вогнистих квіток.

Дівчина без усякого злого наміру зірвала ті квітки. І тієї ж миті почало дія­ти чаклунство. Чаклуни цього далекого пралісу вже давно заздрили щастю королевичів — мешканців хатини. Доки ніхто не чіпав квіток, непорушно квітло і їхнє щастя, а тепер, коли дівчина зірвала квіти, дванадцятеро братів обернулися на чорних воронів, які, каркаючи, злетіли в захмар’я і зникли за обрієм.

Пропали відразу замшіла хижка й город. Сестра залишилася однісінька посеред нетрів. Роззирнувшись, побачила згорблену бабусю з костуром. Та прошамкотіла беззубим ротом:

— Ось таке-то сталося, бо ти зламала квіти життя своїх братів. Тепера вони блукатимуть воронами у небесному безмежжі й залишаться ними на­завжди.

Дівчина зайшлася плачем і запитала:

— Чи не знаєте ви засобу, як знову обернути моїх братів на людей?

— Є один-єдиний засіб, — сказала стара. — Але він такий важкий, що ти не зможеш з його допомогою порятувати братів.

— Усе одно скажіть мені, який це спосіб? — попрохала юнка.

— Засіб такий, — стала пояснювати бабуся. — Тобі доведеться сім років бути німою. Ти не повинна ні розмовляти, ні усміхатися. Коли хоч слівцем прохопишся навіть за годину до кінця семирічного мовчання, всі твої на­магання підуть прахом. Єдине слово може кинути твоїх братів у пащу смерті.

Тоді сестра подумала:

«Якщо в такий спосіб можна порятувати братів, то сім років не розмовляти­му і навіть не сміятимуся. Я мушу це витримати».

А щоб не сталося нічого, що спонукало б її заговорити або засміятися, юнка вирішила триматися подалі від людей. І стала вона жити самотою в печері, в лісі збирала ягоди й ставила пастки на птаство й звірину.

Та якось у ці місця вирушив на полювання король. Його мисливські соба­ки натрапили на замаскований вхід до печери. Вони вчепилися зубами в оде­жу дівчини й витягли її звідти.

Король, звісно, порятував юнку від хортів. Він підняв дівчину, допоміг по­лагодити розірване вбрання. І яким же був подив короля, коли він, пильно придивившись до неї, побачив, що в похмурій печері живе така вродливиця з сяйнистою зірочкою на чолі.

Король не був одружений. Кохання спалахнуло в його серці незгасним вог­нем. Він тут же запитав дівчину, чи хотіла б вона стати йому за дружину.

На це юнка не відповіла нічого, тільки ледь-ледь кивнула головою.

Володар держави сприйняв це за безумовну згоду. Мовчання ж дівчини пояснив тим, що вона оніміла з переляку, коли на неї напали собаки. Він поса­довив суджену перед собою на сідло й поспішив до королівського палацу.

Там справили весілля, веселе й бучне, де всі розмовляли, сміялися й жарту­вали досхочу. Лише наречена сиділа німа й задумлива.

Кілька років щасливо жив король зі своєю зореносною дружиною. Та ось його мати, сварлива й зла, почала лаяти молоду королеву.

Вона дорікнула синові:

— Щось занадто ти підніс оцю жебрачку! Хто відає, якими лихими чарами вона володіє? Якщо не може заговорити, то хоч би всміхнулася коли-небудь. Якщо не сміється, це свідчить про нечисте сумління.

Спершу син пропускав повз вуха материне бурчання. Та вона з дня в день торочила свої вигадки, і синові зрештою це остобісіло. І задумав він спалити свою дружину на вогнищі як чаклунку.

На подвір’ї перед королівським палацом розіклали величезне багаття, на якому мала згоріти молода королева як зла відьма. Її прив’язали до стовпа й підтягли його до вогнища. Омахи вогню вже сягали вбрання королеви, од­наче ніхто не почув од неї ані слова з проханням змилостивитися.

Саме тієї миті минув час семирічного мовчання. У повітрі почулося лопо­тання крил, і з-за хмар вигулькнули дванадцять чорних як смола воронів. Ледь вони торкнулися землі, як обернулися на юнаків — братів королеви, які позбулися злих чарів.

Брати кинулися рятувати сестру. Вони розкидали палаючі дровиняки й до­помогли любій сестрі звільнитися од пут.

Звільнена королева не сердилася на свого чоловіка, хоч він і наказав розі­класти вогнище. Нарешті, позбувшись тягаря мовчання, сестра розповіла, чому стільки років не могла ні заговорити, ні засміятися.

А тепер, коли все пішло на добре, молода королева розмовляла й сміялася від щирого серця, мовби хотіла надолужити сім років німоти.

Радісно й щасливо жили всі до кінця своїх днів. А злій матері короля при­судили таке: жити самотою в тій самій печері, де колись її син, полюючи, зна­йшов собі зореносну дівчину.