Якось до сільського ткача завітав незнайомець. Приніс йому великий моток прядива на полотно.
— Я прийду забрати полотно через тиждень. Заплачу тобі дев’ять екю за роботу. Та коли не впораєшся — нарікай на себе.
Ткач старанно взявся до роботи, працював ночами, але не встиг виткати й чверті замовленого шматка полотна.
— О лихо! — сказав він собі.— Мені треба принаймні місяць, щоб закінчити роботу. Чого б тільки не дав я тому, хто допоміг би мені!
Аж тут відчинилися двері, і до кімнати прошмигнув маленький зелений чоловічок.
— Я виручу тебе з біди! Я почув твоє прохання — і ось я тут. Миттю зітчу твоє полотно. Але за цю послугу я заберу твою душу, якщо за три дні ти не відгадаєш моє ім’я. Можеш назвати три імені — одне з них має бути моїм. Прощавай!
Маленький зелений чоловічок стрибнув у піч і зник.
Озирнувшися, ткач побачив, що на лаві замість прядива лежить готове полотно — хоч зараз віддавай замовникові! Але бідному ткачеві не стало від цього легше. Як же відгадати ім’я чорта, бо то, ясне діло, був таки чорт?! Мабуть, це неможливо.
Наступного дня прийшов замовник, забрав полотно і замість обіцяних дев’яти екю дав дванадцять.
У сусідньому селі жила ткачева хрещена мати. Вона зналася на чарах. Отож ткач і вирішив звернутися до неї за порадою.
— Піди завтра до лісу, сховайся в кущах і запам’ятай усе, що там почуєш,— сказала ткачеві хрещена.
Рано-вранці пішов ткач до лісу. Просидів у кущах до вечора, але так нічого й не почув. Уже втратив був і надію.
Раптом над головою в нього тріснула гілка. Величезний чорний чортисько стрибнув звідкись згори і опинився біля самісіньких ніг ткача. Той з переляку закляк на місці. А чорт виліз на дерево і заверещав:
Дік-Дон, Дік-Дон —
Так мене звати!
Та нікому цього не вгадати!
Він довго повторював ці слова—щоразу голосніше й голосніше. Нарешті зник. Та ще довго чув ткач слова, які йшли луною:
Дік-Дон, Дік-Дон —
Так мене звати!
Та нікому цього не вгадати!
Пішов ткач до хрещеної матері. Вона його і питає:
— Ну, що ти почув від чорта?
— «Дік-Дон, Дік-Дон — так мене звати! Та нікому цього не вгадати!»
— Отепер він твій: ти знаєш його ім’я. Йди додому, він скоро прийде. Ткач пішов додому. Сів біля печі, чекаючи чорта. Невдовзі в комині загуркотіло, і маленький зелений чоловічок, розбризкуючи навколо себе іскри, вискочив з вогню. Сів навпроти ткача, засміявся глузливо й питає:
— Ну що, відгадав моє ім’я? Побачимо, який ти кмітливий.
— Мабуть, відгадав. Тебе звати Жан?
— Ні,— відповів чорт, радісно потираючи руки.
— Тебе звати П’єр?
— Ні!
— Тебе звати… Ой, як же тебе звати?! Тебе звати… Чи не Дік-Дон? Чорт закричав не своїм голосом і кинувся туди, звідки прийшов. Ткачева хата наповнилася димом і смородом.
Відтоді ткач ніколи більше не чув про чорта на ймення Дік-Дон.
