Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія[1] у кюре була нікчемна, парафіяни — сама біднота. Але річ не в тому, одначе…
Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув — і добре… Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.
Собака слухався паламаря у всьому. Вдосвіта будив, щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.
Якось собака приніс додому величезного зайця. Паламар і кюре зготували чудове рагу. Сіли вони до столу та й ну його наминати. Однак і про собаку не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопив він кістку та й вдавився нею. Вдавився й одразу здох. Заридав паламар з горя, волосся рве на собі, в стіну головою б’ється, але що вже поробиш: лежить біля порога мертвий собака… Потужив паламар, потужив, та й утішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.
Рай-то рай, але тіло поховати треба. Де ж його поховати? Адже не простий це був собака — з усіх найкращий.
— Ох, пане кюре,— зітхнув паламар,— не хочеться мені навіки з моїм собакою розлучатись.
— Правда твоя,— притакнув кюре,— вірний був пес. Придумаймо щось!
Думали вони, думали і нарешті придумали. І знаєте що? Ніколи не здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.
Ось так і зайняв паламаревий собака почесне місце на цвинтарі.
Минув якийсь час, і звістка про нечуваний похорон долетіла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:
— Як! Поховати нікчемного собаку поруч з людьми! Це ж святотатство! Гей! Пошліть по цього богохульника.
Єпископ був людиною владною і ревно стежив за поведінкою своїх учнів та помічників. І не мав він ніяких вад, крім однієї-єдиної: був страшенно жадібний.
Примчав посланець єпископа до бідного кюре й наказує:
— Щоб уранці ви неодмінно були в пана єпископа!
— А не знаєте, чим я завинив? — спитав кюре і зблід з переляку.
— Напевне не знаю,— відповів посланець.— Подейкують, ніби ви поховали собаку в святому місці, де ховають тільки людей.
— О лихо мені! Адже й справді! — вжахнувся кюре.
Посланець поїхав, і аж тоді збагнув кюре, що він накоїв.
— От напасть! — вигукнув він.— Єпископ може кинути мене до в’язниці.
Весь день кюре молився, каявся, плакав…
А тим часом паламар спокійнісінько копався на цвинтарному городі неподалік собачої могили. Аж раптом… Яка несподіванка!
Наче вітер, влетів паламар, не постукавши навіть, до кімнати кюре.;
— Пане кюре! Пане кюре! — заволав він і простяг кюре стару, вкриту пліснявою скриньку, яку щойно вирив на капустяній грядці.— Погляньте, пане кюре, погляньте, що я знайшов у землі!
— Ну що там іще? — знехотя спитав кюре.
Відчинив він скриньку, та так і сів на стілець: у ній було повнісінько золотих екю. На мить забувши про всі свої лиха й гріхи, старий кюре усміхнувся і навіть очі заплющив від блаженства. Коли це чує голос паламаря.
— Пане кюре, все це золото належить вам.
— Ні, ні…— розплющив нарешті очі кюре.— Вони твої. Ти ж їх знайшов, а не я.
— Якщо так, то я вам їх дарую.
— Ні, друже мій, вони твої.
— Та навіщо вони мені? Самі подумайте.
— Гаразд. Поділимо їх порівну. *
Поділили вони золото порівну. А потім кюре розділив монети ще на дві купки: одну поклав до шафи, а другу в мішечок висипав.
Наступного дня ні світ ні зоря подався він у місто.
Єпископ уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в’язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа — його жадібність. І тому сказав смиренно:
— Пане єпископ, я винен. Я вчинив жахливо, але… але пробачте мені, грішному. Адже цей собака був найкращим з-поміж собак, і я вважав, що не буде великого гріха, якщо я поховаю його у святій землі. О пане єпископ, коли б ви знали його, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цього собаку ховати аби де не можна.
— Це ж чому? — здивувався єпископ.
— А тому, що перед смертю собака зробив заповіт.
— Що за нісенітниця! — знову розсердився єпископ.
— Це не нісенітниця, пане єпископ, а щира правда. Самі розважте: заповів він вам сто золотих екю. Ось вони!
І висипав кюре із мішечка сто блискучих золотих екю.
— Гм…— глибокодумно мовив єпископ.
Потім, повернувшись до кюре, милостиво сказав:
— Мабуть, правда ваша… Це був таки розумний собака. Що ж, нехай лежить там, де заритий.
Ось так і закінчилася дивовижна історія з собакою, який заповів єпископові сто золотих екю.
Правду кажучи, я теж шукав такого собаку, але так і не знайшов.
[1] Парафія — нижча церковна організація, що об’єднує віруючих, яких обслуговують служителі одного храму.
