Колись давно дітям не треба було ходити до школи, та й шкіл тоді не було. Навчав дітей сільський староста, який умів так-сяк читати, писати й рахувати. І всі, хто хотів учитися, збиралися в його домі. Навчалися діти тільки взимку, бо ранньої весни починалась сівба — тут уже не до книжок. З весни дітям теж було що робити: одні, накинувши на плечі яку-небудь стареньку шматину, пасли на лузі череду, інші йшли до лісу хмиз збирати. А часом сходилися гуртом на галявині, розкладали багаття й веселилися аж до ранку.

За тих часів жив у селі пастушок. Звали його Венсаном, а прозивали Цвіркуном.

Якось підійшов він до батька та й каже:

— Мабуть, тату, я стану ясновидцем, щоб заробляти собі на хліб.

— Ясновидцем? Ти? — засміявся батько.— Вигадав таке, що й купи не держиться.

— Ось побачиш! — вигукнув Венсан і подався на луг розказати хлопцям про свій намір.

— Влаштуймо йому іспит! — вирішили хлопці.— Ти повинен відгадати три загадки,— сказали вони Венсанові.— Якщо відгадаєш, вважатимемо тебе ясновидцем, а ні — матимеш на горіхи!

Стали вони збоку, поклали щось в олов’яну тарілку, прикрили великим лопухом, а потім підійшли до Венсана:

— Кажи, що в тарілці.

Почухав Венсан за вухом і сказав:

— Ех, недаремно мені батько казав, що буду я липовим ясновидцем! Скинули хлопці лопух з тарілки, а в ній липове листя лежить.

— Молодець! — вигукнули вони.— А тепер — друга загадка. Написали вони щось на тарілці, склали тон папірець учетверо та й питають Венсана:

— Що тут написано?

Побачив Венсан, що не виплутатися йому, і, вже й сам не радий, що похвалився завчасно, сумно зітхнув:

— Ех, Венсан, Венсан!

Розгорнули хлопці папірець і показали написане на ньому слово. Це слово було «венсан», а означало воно за тих давніх часів «дві тисячі»[1].

— Знову вгадав! — захоплено вигукнули хлопці.— Тепер остання загадка. Почекай трохи!

Вони кудись пішли, а за кілька хвилин повернулися з коробкою в руках.

— Відгадай, що в ній!

Сушив, сушив голову Венсан і, вирішивши, що не минути йому прочуханки, крикнув:

— Піймався, Цвіркун!

Відкрили коробку, а в ній справжній цвіркун сидить…

Отоді-то визнали Венсана ясновидцем. Він навіть сам у це повірив і вирішив піти в далеку дорогу, щоб і світу побачити, і себе показати.

Ішов, ішов Венсан та й дійшов до великого міста. Якраз тоді був ярмарок, тож людей зібралося сила-силенна. Та не побоявся Венсан і на весь базар оголосив, що він — великий ясновидець і ладен показати свій хист усім, хто тільки захоче.

Аж раптом підбігла до нього якась жінка і, кинувши оком на його поношену одежину, недовірливо запитала:

— Це ви ясновидець?

— Так я, Венсан-Цвіркун, ясновидець.

— Тоді ходімо зі мною. У моєї господині вкрали коштовний перстень з діамантами. Якщо знайдете злодія — вона віддячить вам по-королівському.

Пішов Венсан за служницею в дім і там дізнався, що трапилося. Виявляється, коли господиня підрізала троянди в саду, то скинула з руки перстень і поклала його на край фонтана. Та й забула. Згодом похопилась, а там і місце холодне.

— Пані, я знайду злодія,— впевнено мовив Венсан.— Дайте мені на це три дні!

— О! Живіть у нас скільки завгодно! — сказала господиня.— Я накажу відвести для вас найкращу кімнату і подавати вам найсмачніші страви!

«Це теж непогано,— подумав Венсан.— Хоч три дні матиму м’яку постіль та смачну їжу. А далі видно буде».

Надвечір подав йому слуга в кімнату обід. Ніколи в житті не їв Венсан таких смачних страв. Наївся досхочу, вийшов з-за столу і, подумавши, що один з трьох обідів уже з’їдено, вигукнув:

— От уже один і позаду!

Почув ці слова слуга, що стояв позад Венсана, зблід і кинувся до кухні, де на нього нетерпляче чекали двоє інших слуг: це вони, змовившись, украли перстень.

— Він справжній ясновидець! — розпачливо крикнув слуга, увірвавшися в кухню. — Побачив мене та й каже: «От один уже й позаду!» Більше я нізащо до нього не піду.

А наш Венсан гарно виспався на м’якій постелі і вранці в сад вийшов. Помилувався квітами, подивився на фонтан і повернувся в кімнату.

Того дня приніс йому обід другий слуга. Наївся, напився Венсан, устав з-за столу і мовив:

— От і другий позаду!

Переказав другий слуга його слова своїм поплічникам, і тепер вони вже не на жарт полякалися.

На третій день подавав Венсанові обід третій слуга. Коли обід було з’їдено, почув слуга, як каже ясновидець:

— От і третій позаду! З цим таки треба кінчати!

Сказав так і пішов спати. Однак заснути не міг, а все думав, як би рано-вранці непомітно з дому ушитися.

Тим часом зібралися на кухні всі троє слуг і почали раду радити.

— Краще нам признатися,— вирішили вони нарешті,— бо як не признаємось, завтра нас кинуть до в’язниці. Тож зробимо так: повернемо перстень ясновидцю, умовимо його, щоб він нас не виказував, а за це віддамо йому всі наші гроші.

Прийшли вони всі троє до Венсана і впали перед ним навколішки:

— Пане ясновидець, ви відгадали: це ми вкрали злощасний перстень. Ось він. Тільки не виказуйте нас, бо запроторять нас до в’язниці. Скажіть пані, що знайшли перстень у саду, а ми віддамо вам усі наші гроші.

Подивився Венсан суворо на злодіїв та й каже:

— Підлі злодюжки! Плаче за вами шибениця! Та хай уже так і буде, не викажу вас… І грошей ваших не візьму.

Згодом, подумавши, спитав:

— Скажіть, чи немає в пташнику гусака?

— Аякже, аякже! У нашому пташнику п’ятнадцять гусок і великий білий гусак.

— Добре. Треба зробити так, щоб він проковтнув цей перстень.

Заліпили слуги перстень в шматочок солодкого тіста і підсунули білому гусакові. Схопив гусак дзьобом солодкий шматочок і миттю його проковтнув.

А вранці Венсан-Цвіркун зажадав побачитися з господинею.

— Пані,— поважно промовив він,— знайшов я винного: вашого персня проковтнув білий гусак. Звеліть його зарізати, і ви знайдете той перстень в гусаковому волі.

Господиня наказала куховарці зарізати білого гусака, і в його волі справді знайшовся перстень.

— Пане! — захоплено вигукнула господиня.— Ви таки великий ясновидець. Візьміть з моїх рук щедру винагороду!

І простягла Венсанові велику калитку, повну золотих монет.

Узяв Венсан гроші та й пішов додому. Купив він собі гарний дім, завів господарство й зажив щасливо та весело.

Минуло багато років, перш ніж стало відомо про Венсанову пригоду, та хай там як, а обійшла ця історія усю Францію. І тепер, коли поліцейський схопить злодюжку, або солдат візьме за петельки браконьєра, або ж хлопчик знайде товариша, що сховався від нього, всі — і поліцейський, і солдат, і хлопчик — завжди вигукують: «Піймався, цвіркун!»

[1] Гра слів: «Венсан» і «дві тисячі» колись вимовлялися по-французькому однаково, а писалися по-різному.