Чоловік і жінка мали сина на ім’я Барвінок. Жили вони в старенькій хатині. Чоловік щодня брав сокиру і ходив до лісу.
Якось Барвінок каже матері:
— Я збудую великий білий дім з терасою. Будете з батьком звідти милуватись морем, горами.
Мати ледве стримала сльози. Не вірила вона синовим словам.
— Барвінку,— звернулася вона до сина,— полагодь мені сито, бо нічим сіяти борошно.
Барвінок покрутив сито в руках і шпурнув його через вікно.
— Що ти наробив! — скрикнула мати.
— Викинув!
— Нащо?
— Мамо, я дістану вам срібне сито!
— Ну, що мені робити з таким сином! — скрушно зітхнула мати.
Згодом повернувся додому батько.
— Поклади, сину, сокиру на місце,— попросив він.
Барвінок схопив сокиру і закинув її хтозна-куди.
— Що ти наробив? — розсердився батько.
— Викинув!
— Чого?
— Нащо вам, старому чоловікові, спину гнути на багатих? Дістану вам золоту люльку, і будете собі покурювати на терасі.
— На якій терасі, чийого дому? — здивувався батько.
— Нашого! — відповів Барвінок.
Сіли обідати. Чоловік і жінка засмучені. А Барвінок регочеться:
— Побачите, чи брешу, чи ні!
Всі навколишні землі належали одному цареві. Раз на тиждень він обходив свої володіння. Він завжди був задоволений своїми слугами. Але цього разу робота стояла. І як цар дізнався — уже не перший день. Вночі занадилися сюди три лисиці. Вони викрадали упряж, і не було чим запрягати волів. Поки діставали нову упряж, минав не один день.
Як зарадити лихові? Слуги не раз робили засаду на лисиць, але ті були невловимі.
Тоді цар послав окличника з таким наказом: «Хто спіймає трьох лисиць, тому буде подаровано найкраще поле із царських земель!»
— От на царському полі і збудують вам дім,— сказав Барвінок батькам, коли вони почули про це.— А біля будинку сад великий посадимо!
— Отакої! — засміялася мати.— А де ти будеш жити?
— У місті!
— Що ж ти там робитимеш?
— Буду візиром! — відповів Барвінок.
Батьки лише плечима знизали і тяжко зітхнули.
Наступного дня Барвінок, раненько вийшовши з хати, вигукнув:
— Вперед, на лисиць!
Він довго йшов лісом і опинився біля високої гори. Там заходився шукати лисиць. А лисячих нір біля цієї гори — не злічити! Але, видно, в них давно вони не жили. Довкруг аж земля потріскалася від спеки.
Раптом Барвінок натрапив на нору під оливковим деревом. На піску виднілися сліди лисиць.
— Тут їхнє кубло! — вигукнув Барвінок.
Не гаючись, він пішов додому.
— Дайте попоїсти, бо я дуже поспішаю,— попросив матір.
— Куди це ти, сину?
— Піду шукати майстрів, щоб будували нам дім. Хочу домовитися з ними заздалегідь.
Мати нічого не відповіла. Поставила на стіл, що було. Попоївши, Барвінок пішов до кожум’яки.
— Скажи мені, чоловіче, є у тебе шкура з осла?
— Є,— відповів той.
— Позич мені до завтра, я тобі за це дам золотий.
— Візьми,— відповів кожум’яка.
Барвінок зі шкурою повернувся додому. Батьків саме не було.
— От добре, що їх немає вдома! — зрадів Барвінок.
Він зайшов у хлів, надів на себе шкуру, набив вільні місця сіном, позашивав усе — і невдовзі з хліва вийшов справжній осел.
Цей «осел» дістався гори, де жили лисиці, і впав неподалік від нори, вдаючи із себе мертвого. Так він довго лежав.
Тільки розвиднилось, одна лисиця вилізла з нори подивитися, яка погода. Побачивши осла, вона гукнула:
— Сестриці мої, ідіть подивіться! Мертвий осел!
Дві інші лисиці не забарилися.
— Справді мертвий: давай затягнемо його в нору,— запропонувала одна.
— Давайте,— відповіла друга.— Але як ми його дотягнемо?
— Послухайте мене,— перебила третя,— у нас є царська упряж. Обв’яжемо осла, самі запряжемося — так і втягнемо.
— Оце правильно! — зраділи лисиці.— Гарно придумала! — і швидко побігли в нору по упряж.
— Вся упряж царських волів буде нашою! — реготалися лисиці.
— Радійте! Радійте! — посміхнувся Барвінок,— Скоро побачимо, як ви будете сміятися!
Лисиці міцно обв’язали осла і спробували тягти. Зненацька осел скочив і потяг лисиць до себе.
— Ой-ой-ой! — завищали лисиці.
Вони на хвилину завмерли від переляку, вирячивши очі, а потім спробували бігти. Але де там — не могли і з місця зрушити.
— Сестриці, нарешті я вас упіймав! А тепер ідіть за мною!
Барвінок силою потяг за собою лисиць.
Дістався він поля, де сиділи без діла цареві слуги, а біля них — сам цар, який лаявся:
— Ледарі! Дармоїди! Он скільки вас, а не можете впіймати якихось лисиць! Сором, та й годі! Зараз же пошліть когось у місто до кожум’яки, хай зробить нову упряж.
Раптом почувся голос:
— Не посилайте, царю, по нову упряж, ось візьміть вашу!
Цар і слуги переглянулися. Барвінок тим часом зняв з себе ослячу шкуру й засміявся:
— Я привів вам злодійок! Вони крали вашу упряж.
Цар остовпів. Тільки згодом, прийшовши до пам’яті, мовив:
— Замкніть цих злодюг у підземелля, потім я вирішу, що з ними робити.
А потім звернувся до Барвінка:
— Дякую тобі, парубче, ти врятував нас від цієї нечисті! Дарую тобі ось це поле, найкраще в моєму царстві. А тепер їдьмо в місто!
Барвінок сів на доброго коня та й поїхав поруч з царем до палацу.
— А розкажи мені, парубче,— попрохав цар Барвінка, коли вони відпочивали в розкішній кімнаті,— як ти впіймав лисиць? Адже мої слуги навіть вистежити їх не могли!
Барвінок усе розповів, а цар засміявся й сказав:
— Дарую тобі коня й торбину золота. А коли хочеш, живи у мене. Будеш моїм візиром. Ти розумний хлопчина!
Подякував Барвінок царю та й поїхав на базар. Зайшов до золотаря.
— У вас є срібне сито? — спитав він.
— Немає,— відповів золотар,— але я можу зробити.
— Будь ласка, зробіть срібне сито! Це для моєї матері.
Потім Барвінок купив золоту люльку — батькові, найняв майстрів, щоб збудувати дім із терасою на подарованому царем полі, а тоді сів на коня та й поїхав додому.
Зайшов у хату. Батько й мати саме обідали. Барвінок привітався.
— Де це ти був, сину? — спитали батьки.— Сідай обідати!
— Ось вам, мамо, срібне сито, а вам, тату, золота люлька. А ось і торбина золота — заплатите майстрам, як вибудують дім із терасою. Найміть людей, щоб сад посадили біля нової оселі. Влітку будете жити там, а взимку забиратиму вас у місто. ~
Дивилися на сина батько й мати і очам та вухам своїм не вірили. Таке щастя впало на них!..
Барвінок пообідав і сказав:
— Тим часом бувайте, мої любі!
— Куди ти, сину?
— У місто. Буду в царя візиром!
