Русалка

На березі моря жив рибалка із дружиною. Бідний собі чоловік, невдаха. Скільки він не рибалив — все даремно. Так і бідували день при дні.

Якось уранці вийшов рибалка на човні в море. Закинув сіті раз, витяг — жодної рибинки. Закинув удруге — знову нічого. Сів рибалка та й заплакав гірко:

— Якщо так і далі буде, помремо ми з голоду!

Зненацька крута хвиля викинула на його човен прекрасну русалку.

— Чого ти плачеш, чоловіче? — спитала русалка.— Яке лихо тебе спіткало?

— Як же мені не плакати, русалко! Ось уже не один місяць виходжу я рибалити, і хоч би щось тобі попалося.

— А віддаси мені свого сина, коли йому сповниться двадцять років? — спитала русалка.

— В мене немає дітей.

— Скажи, що віддаси,— і ти щодня витягатимеш рибу із моря.

— Добре,— подумавши, мовив рибалка,— хіба жалко того, чого не маєш? Віддам тобі сина, коли йому сповниться двадцять років.

Русалка подякувала і зникла у хвилях.

Знову закинув рибалка сіті, а назад уже ледве їх витяг — тільки було риби! Він одніс рибу на базар у місто і на вторговані грош купив харчів, одягу, взуття, сітей, вудок. Дружина дивом дивувалася й дуже раділа.

Другого дня повторилося те саме. Ввечері рибалка повернувя з повного торбою золота. І так щодня.

Рибалка найняв майстрів, які збудували йому новий дщ найняв служницю, купив великий човен з вітрилом. Скоро він уже виходив у море, і в його сіті попадало стільки риби, що рибалка навіть з помічником ледве її витягав.

Він швидко розбагатів.

Минув рік, і в рибалки народився хлопчик, маленький, повненький. Назвали його Ставраїтос. Жінка нетямилась від щастя, а чоловік засмутився.

— Що з тобою, чоловіче? — спитала жінка.— Чому ти такий невеселий?

Але рибалка не мовив ані слова — нащо і їй тужити?

Ставраїтос виріс і став гарним та розумним парубком. Всім він приносив радість.

Раз уранці він каже батькові:

— Батьку, можна я піду у гори на полювання?

— Йди, сину!

Ставраїтос повісив рушницю через плече, взяв і? собою собаку й пішов у гори. Але хоч би тобі де пташка пролетіла… Раптом бачить — орел сів на сосну.

— Ану ж бо прицілюся,— мовив парубок і вмить зняв з плеча рушницю.

Побачив орел, що парубок цілиться в нього, і крикнув:

— Не вбивай мене, парубче, в мене маленькі діти! Пожалій їх, благаю!

Опустив Ставраїтос рушницю:

— Гаразд, не буду тебе вбивати.

— За твою милість і я заплачу тобі добром. Візьми це перо і завжди май при собі. Коли захочеш мене бачити, дістань його — і я вмить опинюся біля тебе.

Ставраїтос сховав перо і пішов собі далі. Ішов та йшов — аж коли чує страшне ревіння. Неподалік лежав лев із зламаними передніми лапами.

— Я стрибнув ось із цієї скелі і зламав собі ноги. Добий мене, хлопче, щоб я не мучився! Все одно мені не жити…

— Не буду тебе вбивати,— каже хлопець,— я вилікую тебе. Все буде добре, от побачиш!

Ставраїтос виламав чотири палиці, прив’язав по дві очеретом до кожної лапи, дав левові хліба, що мав у торбині, приніс джерельної води і каже:

— Так і лежи, а я щоранку приноситиму тобі їсти й пити.

Щоранку Ставраїтос приносив левові їсти й пити, аж поки загоїлись лапи.

— За твою доброту,— мовив лев,— і я хочу віддячити добром. На ось трохи шерсті; заховай, а якщо потрібна буде моя допомога, дістань її — і я з’явлюся із усіма левами.

Ставраїтос заховав шерсть і пішов собі.

Так він мандрував довго, аж поки сповнилось йому двадцять років.

Раз рибалка вийшов у відкрите море. Коли бачить — на крутій хвилі сидить серед піни русалка.

— Настав час,— мовила вона до рибалки,— віддавай свого сина.

Що робити бідному рибалці?

Другого дня він питає сина:

— Може, підеш зі мною на рибалку?

— Піду, тату.

Вийшли вони в море, а батько плаче, й обнімає, і цілує свого сина.

— Чого ти плачеш? — спитав Ставраїтос.

Але рибалка не встиг мовити й слова. На човен накотилася велика хвиля, і русалка, що була на гребені, схопила хлопця й разом із ним зникла під водою.

Нещасний рибалка плачучи повернувся додому.

Він сказав жінці, що на морі знявся шторм і велика хвиля поглинула їхнього сина.

Вбравшися в чорний одяг, вони довго, плакали-тужили, побивалися за Ставраїтосом.

А Ставраїтос із русалкою опустилися на морське дно і ввійшли в кришталевий палац, прикрашений перлами. Русалки у віночках із водоростей посадовили їх за багатий стіл.

Після обіду русалка повела Ставраїтоса у кришталеву кімнату на верхньому поверсі палацу й замкнула його там.

Бідний хлопець не знав, що йому робити. Але не втрачав надії вибратися звідси.

Невдовзі до кімнати зайшла маленька русалка з наїдками та напитками.

— Скажи мені, русалочко,— спитав Ставраїтос,— нащо русалка замкнула мене тут?

— Щоб зробити тебе напіврибою, напівлюдиною. Вона хоче, щоб ти їй прислужував: приносив перли, черепашки, різну рибу на обід. І я була колись царівною. Русалка викрала мене з корабля мого батька.

Як і тебе, замкнула в цю кімнату. Щодня вона водила мене поплавати в морі, глянути на сонце, подихати повітрям. Але втекти звідси неможливо, бо береги дуже далеко. Так мої ноги поволі зрослися і стали хвостом. Я вже не пам’ятаю своїх батьків, і не дуже мені кортить повернутися до них.

Ставраїтос був у розпачі.

— А де зараз русалка? — спитав він.

— Пішла ще до однієї царівни, яку хоче зробити русалкою. Гарна царівна, не намилуєшся!..

— До якої царівни?

— До Хрісавгі. Якось вона каталася на човні, а її віднесло у відкрите море. А тут і русалка наспіла.

— Хрісавгі! — вигукнув Ставраїтос.— Це ж наша царівна. У палаці думають, що вона втопилася.

— Їж,— сказала русалочка,— бо скоро прийде хазяйка.

Ставраїтос наївся, напився і задумався. Аж тут приходить русалка.

— Ходімо трохи поплаваєш!

— Ходімо! — зрадів Ставраїтос.— Я дуже люблю море. Так мені хочеться стати рибою!

— Станеш,— засміялася русалка,— тільки навчись спочатку плавати, як риба.

— Русалко,— почав хлопець,— мені здалося, що в твоєму палаці живе Хрісавгі, наша царівна. Це правда?

— Суща правда.

— Чи не зробила б ти мені послугу?

— Яку?

— Відпусти її- поплавати зі мною, а я розкажу їй різні новини з землі.

— Хай плаває!

Вона невдовзі привела Хрісавгі і залишила їх самих, бо була певна, що нікуди вони не дінуться.

— Хрісавгі,— мовив Ставраїтос,— нумо мерщій на поверхню!

— Я вже не раз випливала, та навколо — ні тобі берега, ні корабля.

— Попливімо!

Тільки вони випливли на поверхню, Ставраїтос витяг орлине перо і промовив:

— Орле, рятуй нас!

Не встиг він доказати, як прилетів орел і каже:

— Сідайте на мене хутчій!

Ставраїтос і Хрісавгі сіли на орла, і той відніс їх на берег.

— Ходімо спочатку до нас,— запропонував хлопець,— тут близько. Я дізнаюся, як там мої батьки, а потім відведу тебе додому.

— Ходімо,— погодилась царівна.

Прийшли вони до батьків Ставраїтоса, а ті очам своїм не вірять — перед ними стояв живий і здоровий син.

Ставраїтос розказав про свої пригоди, а потім відвів до палацу царівну. Скільки було радості!

Зібрався хлопець додому, а царівна каже батькам:

— Якщо ваша ласка, видайте мене заміж за Ставраїтоса. Він — мій рятівник.

— Ми дуже вдячні Ставраїтосу, люба, але хочемо, щоб ти вийшла заміж за царевича, а не за сина рибалки. Тільки царевич — рівня тобі.

— За іншого я не піду!

Але батьки не погоджувалися.

Повернувся Ставраїтос додому, замкнувся в своїй кімнаті і ні до кого не виходив.

Так він сидів довго, не знаючи, що далі робити.

«Краще б вона залишилася русалкою, тоді ніхто не розлучив би нас»,— думав він.

Царівна відмовилася їсти й пити; вночі вона не спала, думаючи про Ставраїтоса.

Тим часом цар знайшов для доньки нареченого — царевича. Але царівна й слухати про нього не схотіла.

Час минав. Несподівано розійшлася чутка, що сусідній цар об’явив батькові Хрісавгі війну. Той зібрав військо і вийшов на поле бою, але не міг вистояти проти натиску ворога.

Цар не знав, як вийти зі скрути.

Коли це перед ним, мов з-під землі, виріс Ставраїтос.

— Царю,— мовив хлопець,— збери всіх своїх вояків, що лишилися, і виступай проти ворога. Решту я беру на себе.

Цар уже не вірив у перемогу, але зібрав вояків і знову вийшов на поле бою. Проти нього виступило грізне військо, в якому на місце одного вбитого ставало десять інших вояків. Цар розгубився. Але тут з’явився Ставраїтос верхи на левові.

— Виручай, леве,— мовив він.

За мить збіглося стільки левів, що вороги покидали зброю й побігли світ за очі.

Повернувся цар до палацу, підвів до Ставраїтоса свою царівну та й каже:

— Ти врятував нас од загибелі. Віддаю тобі улюблену доньку, бо інші її не варті.

Відгуляли весілля. Ставраїтос із Хрісавгі прожили щасливо в парі до глибокої старості.