Була собі бідна жінка. Одного ранку послала вона сина з маслинами на базар, бо в хаті не було й шматочка хліба.
Вторгувавши два золотих, він повертався додому. Коли бачить — хлопчаки знущаються над гадюкою.
— Продайте мені гадючку за один золотий,— попросив парубок.
Вони погодилися. Прийшов парубок додому та й розказує все матері.
— Я послала тебе, щоб ти вторгував на хліб, а ти приніс у дім гадюку! — розгнівалася вона.
— Нехай, на хазяйстві знадобиться,— тільки й відповів син.
Другого дня парубок знову пішов на базар продавати маслини. А по дорозі додому він побачив, як хлопчаки били собаку.
— Нате вам золотий, віддайте його мені,— звернувся парубок до гурту.
Вдома він усе розказав матері. Вона знову заходилася лаяти сина. Що йому робити? Пішов іще раз на базар з маслинами.
Повертаючись додому, він побачив, що хлопчаки ганяються за котом.
— Не бийте його,— попрохав парубок,— ось вам золотий, і віддайте кота мені.
Побачила мати у синових руках кота і почала кричати:
— Я посилала тебе вторгувати якусь копійчину на хліб, а ти наносив у хату собак, котів і гадюк!
— Це й буде наша худоба,— відповів парубок.
Минав час. Якось гадючка просить:
— Відведи мене, парубче, додому!
По дорозі до гадюччиного дому вона й каже:
— Мій батько — цар над усіма гадюками. Коли прийдемо, багато гадюк накинуться на тебе, але ти не лякайся. Я їх віджену від тебе. За те, що мене врятував, мій батько дасть тобі золота й срібла. Але ти не бери. Проси тільки перстень, що лежить у нього під язичком.
Прийшли вони до лісу. Гадючка засвистіла — і враз злізлося стільки гадюк, що й світу білого не стало видно. Вони кинулися до парубка, але гадючин голос їх зупинив.
Гадючка сказала батькові, царю гадюк:
— Цей парубок урятував мене від смерті. Віддяч йому тим же — добром.
— Що ж ти хочеш, парубче? — спитав цар гадюк.— Золото, срібло?
— Не треба мені ні золота, ані срібла,— відповів парубок.— Дайте мені перстень, що у вас під язичком.
— Дорогу річ у мене просиш. Але я віддам тобі перстень.
Пішов парубок із перснем додому. Незабаром схотілося йому їсти. І він мовив з досадою:
— Пропонував мені цар гадюк золото й срібло, а я відмовився. Взяв лише перстень. А навіщо він мені? Це ж не гроші, харчу на нього не купиш… Тепер хоч з голоду конай!.. Телепень я, телепень!
Спересердя парубок викинув перстень.
Раптом звідкись узявся арапчик.
— Що накажете, володарю? — спитав він.
— Я їсти хочу!
Мить — і арапчик поставив перед парубком стіл, а там і страви, і вино — все, чого душа бажає.
Попоїв парубок, а потім знову вирушив у путь. Незабаром дістався до свого дому.
Якось він попросив матір:
— Підіть до царя. Скажіть йому, що я хочу одружитися з його донькою.
— Дитино моя, ми бідні людиі Хіба цар погодиться віддати за тебе царівну?
— Ідіть, та й годі! — стояв на своєму син.
Прийшла мати до царя та й просить:
— Віддайте свою доньку за мого сина заміж!
— Якщо твій син,— відказує цар,— нагодує моє військо, що стоїть на майдані, то він стане моїм зятем. Дай йому сорок днів. Не виконаєш мого наказу — зніму голову з плечей.
Повернулася мати додому й плачучи розповіла все синові.
Минуло кілька днів, а парубкові хоч би що, ніби йому байдуже до царевого веління. Коли збігло тридцять дев’ять днів, цар нагадав, що завтра вже минає сорок днів.
— Передайте цареві,— сказав парубок,— щоб він не дуже турбувався. Я пам’ятаю!
Наступного дня парубок пішов на майдан, де стояло цареве військо. Кинув перстень на землю, і з’явився арапчик.
— Що накажете?
— Зроби так, щоб можна було нагодувати все царське військо.
Вмить на майдані з’явилися величезні столи, що аж угиналися від страв. Усе військо наїлося.
Цар викликав парубкову матір і сказав:
— Якщо твій син вимостить за сорок днів золоту дорогу від свого дому до мого палацу, тоді я віддам за нього доньку.
Минуло сорок днів. Знову парубок кинув на землю перстень і загадав арапчикові вимостити золоту дорогу від дому до царського палацу.
Рано-вранці цар відчинив вікно — і очам своїм не вірить! Перед ним — золота дорога, яка сягала далеко за обрій.
Цар знову викликав парубкову матір.
— Ще одне завдання маю для твого сина,— сказав він.— Я хочу, щоб він збудував палац, кращий від мого. Даю йому на це сорок днів. Якщо не збудує — не бачити йому своєї голови.
Парубок зачекав, поки мине сорок днів. Потім кинув на землю перстень, і з’явився арапчик. Він за хвилину збудував палац, кращий від царського.
Вранці цар виглянув у вікно — і очам своїм не вірить! Недалеко від його палацу височів величезний палац із щирого золота.
Знову прийшла до царя парубкова мати та й каже:
— Мій син усе зробив, що ви звеліли.
— Іди, жінко, додому,— відповів цар,— і готуйся до весілля.
Радісну новину почув парубок од матері. А незабаром відгуляли весілля. Цар дав молодому подружжю арапа, щоб той прислужував їм.
А той арап був хитрющий чоловік. Якось він попросив царівну, щоб вона випитала в чоловіка все про перстень. Парубок усе розповів, а царівна виказала таємницю арапові.
— Візьміть у нього перстень, я хоч гляну, який він! — став благати арап.
Коли парубок спав, царівна зняла з нього перстень і принесла арапові. Той кинув перстень на землю, і з’явився арапчик.
— Що накажете?
— Віднеси цього парубка, що спить, подалі звідси, зруйнуй цей палац, а новий збудуй на самому морі і віднеси мене з царівною туди.
Арапчик виконав усе, що йому було наказано. Парубка відніс далеко в поле, арапа з царівною — в новий палац, що його збудував на морі.
Прокинувся вранці парубок — а він посеред поля! Ні тобі дружини, ні персня!..
Дістався він до царського палацу аж на третій день. Повідав царю про своє горе та й пішов додому. Біля воріт його зустрів кіт. Покрутився біля ніг, а потім замуркотів і спитав:
— Що трапилося, пане?
— Вночі арап обікрав мене,— відповів парубок.— Забрав дружину, перстень — і тільки його й бачили!
— Не журися,— сказав кіт,— я тобі допоможу. Дозволь тільки взяти з собою собаку; він буде мені за коня.
Сів кіт верхи на собаку і поплив по морю.
Допливли до палацу. Кіт поліз на горище — а там миші справляють весілля.
Кіт викрав наречену. Забідкались миші, запищали жалібно, а потім кажуть котові:
— Поверни нашу наречену, а ми тобі що схочеш віддамо!
— Викрадіть в арапа мій перстень, тоді поверну наречену. Перстень у арапа під язиком.
— Ми викрадемо перстень! Присягаємось!
Одна миша намастила собі хвоста медом, посипала його перцем і під повзла до арапа. Помахала в нього перед носом хвостом — арап чхнув. Раз, другий, третій, десятий… Перстень випав у нього з рота.
Миша схопила перстень, віднесла котові, і той повернув наречену.
Кіт повернувся до собаки, скочив на нього, і вони попливли назад. Уже наближалися до берега, коли собака каже:
— Дай, котику, хоч подивлюся на перстень.
Кіт не хотів давати, але собака пригрозив, що скине його в море. Злякався кіт, простяг перстень собаці, а той ненароком упустив його в воду.
— Що ти наробив! — заверещав кіт.— Як тепер повернуся без персня до парубка?
Вийшли вони на берег, а парубок і питає:
— Ну, що, принесли перстень?
Тоді кіт розповів, як усе сталося: як вони викрадали перстень, як упустили його в воду. А собака мовчить, не знає, як виправдуватись.
Зажурився парубок. А кіт побачив неподалік рибалок, що тягли невід, і побіг до них. Став біля води, нявкає. Пожаліли рибалки кота та й кинули йому кілька рибин. Кіт їсть, облизується. Коли бачить — перстень їхнього парубка!
Парубок дуже зрадів знахідці. Пішов до царя.
— Хочете, я поверну назад арапа і вашу доньку?
— А ти хіба зможеш? — здивувався цар.
Парубок кинув на землю перстень, і з’явився арапчик.
— Що накажете?
— Принеси сюди замок з моря.
Арапчик так і зробив.
Цар розправився із злим, підступним арапом-слугою, а парубок з царівною зажили щасливо, а з ними жили кіт і собака.
