В одному містечку жили собі чоловік та жінка із сином, якого звали Харіс.
Якось по місту поширилася сумна чутка, що царева дочка пішла із подругою на прогулянку і не повернулася. Хто тільки не шукав царівну — княжевичі, хоробрі лицарі,— нікому не вдавалося знайти її.
Харісу також було жаль царівни.
«А що, коли- я" спробую її знайти? — подумав він.— Хто його знає, може, мені пощастить!».
Удосвіта Харіс поклав у торбину хліба, сиру і сказав:
— Піду я шукати царівну!
— Куди ти підеш, сину? — стурбовано мовила мати.— Он які люди пробували, та марно, а ти сам хочеш знайти царівну. Боюсь, що ми тебе втратимо!
— Правду каже мати,— підтримав батько,— ти ще малий і світу не бачив. Сиди вдома і не берись за те, що тобі не під силу.
Але Харіс і слухати нічого не хотів. Довго він умовляв батьків, і вони дали згоду.
— Куди мені йти? — вийшовши за місто, мовив Харіс.— Прямо, назад, ліворуч чи праворуч?
Якраз зійшло сонце.
— Піду назустріч сонцеві! — вирішив хлопець.
Ішов він та йшов, аж поки опинився в лісі-пралісі, який затуляв собою навіть небо, і тільки видно було гілки дерев.
— Так і заблукати недовго,— мовив Харіс.— Хоча б надибати якусь хатину або спитати в когось, куди я прийшов…
Не встиг він доказати, як попереду блимнув вогник. Харіс пішов на нього, але вогник віддалявся і віддалявся.
Хлопець прискорив ходу, бо вже починало смеркати, і незабаром дійшов до великого замку. Він постукав. Браму відчинила бабуся.
— Що тобі тут треба, хлопче?
— Дозвольте переночувати. Вже пізно, куди я піду?
— Краще тікай звідси, хлопче, і забудь сюди дорогу. Я тобі тільки добра хочу.
— Чому?
— Не можу цього-сказати.
— Ні, я все-таки залишусь,— сказав Харіс і зайшов у замок.
А бабуся, глянувши жалібно на хлопця, взялася місити тісто. Вона була дуже стара — аж руки в неї трусилися.
Пожалів Харіс бабусю і взявся допомагати їй: замісив тісто, а потім посаджав хліб у піч.
Раптом знадвору долинув страшний гуркіт. Двері замку розчинилися з таким гуркотом, що Харіса охопив страх.
— Що це?
Не встигла бабуся й рота розкрити, як до кімнати влетів дракон.
— Ти ба! — вигукнув він.— А це хто такий?
— Мене звати Харіс.
— А що тобі тут треба?
— Зайшов переночувати.
Дракон так засміявся, що все заходило ходором.
— Переночуєш! — крикнув дракон і звернувся до бабусі: — Стара, ти вже спекла хліб?
— Спекла,— боязливо відповіла та.
— Тоді подавай вечерю! — наказав дракон.
Бабуся принесла їсти й пити. Коли вони повечеряли, дракон одвів Харіса в окрему кімнату, а сам пішов до себе, поверхом вище, і ліг спати.
Рано-вранці знову почувся гуркіт, від якого весь замок задвигтів. Харіс схопився з ліжка, швидко одягнувся і побіг до бабусі.
— Нема вже його вдома,— сказала бабуся,— з таким гуркотом він щодня вилітає із замку.
— А коли повертається?
— Увечері.
Увечері дракон знову попросив бабусю принести вечерю, а коли повечеряли, Харіс і каже:
— Драконе, спасибі тобі за хліб і сіль, за притулок, але мені пора вже йти.
— Не квапся, сідай!
— У мене справи.
— Які? Може, розкажеш? — спитав дракон.
— Я шукаю нашу царівну…— почав був хлопець.
Від драконового реготу все здригнулося навкруги.
— Хлопче, щоб ти не хвилювався, ось що я тобі скажу — побачиш ти свою царівну. Але для цього тобі не конче покидати мій замок!..
Другого дня Харіс знову прийшов до бабусі та й питає:
— Чому дракон не пускає мене звідси? І що він говорив про царівну? Я нічого не зрозумів.
Бабуся заплакала.
— Чого ти плачеш?
— Плачу, хлопче, бо тобі лишилося жити тільки один день. Увечері дракон ударить тебе тричі дубцем і оберне на камінь, як це він робив з усіма, хто сюди потрапляв.
— І багато людей він обернув на камінь?
— Тридцять дев’ять. Він завалив ними всю кімнату, а ключ тримає в себе. Отже, я тобі нічим не можу допомогти.
Харіс замислився. Потім спитав:
— Чи немає у вас товстої вірьовки?
— Чого ж немає? Є,— каже бабуся.
Харіс наробив петель і розклав їх біля дверей.
«Може, дракон попадеться у пастку»,— думав він.
Коли стемніло, знову почувся страшний гуркіт. Двері відчинилися, і з’явився дракон. Та тільки він ступив крок — усі петлі зашморгнулися, і дракон упав як підкошений.
Харіс забрав у дракона ключі та дубця.-
— Скажи мені, як звільнити від чарів людей, що ти обернув їх на камінь? — спитав він.— А то оберну на камінь тебе самого.
— Скажу! — простогнав дракон.— Тільки не чіпай мене. Вдар оцим дубцем по скам’янілих людях, і вони стануть знову самі собою.
Харіс вбіг до кімнати, де були скам’янілі люди, і звільнив їх од чарів. Серед них була і царівна.
— Ідіть собі по домівках,— мовив Харіс,— а царівну я сам відведу.
Пішли вони вдвох до дракона. Харіс поламав дубець і кинув у вогонь.
— Тепер ти не будеш чинити людям зла! І нехай я тільки почую про тебе щось погане, я знайду тебе під землею. А тепер прощавайте!
— Ходи здоровий, хлопче,— відповіла бабуся.
Харіс із царівною залишили замок дракона — і прямо до царя.
— Ось ваша донька,— мовив Харіс.
Цар обняв хлопця і сказав:
— Хочеш бути моїм зятем і спадкоємцем? Кращого за- тебе моя донька не знайде!
Незабаром відгуляли весілля. В царський палац перебралися батьки Харіса. Жили вони дружно, а ми ще краще.
