Заприятелювали якось лисиця й журавель. Разом жили, разом їжу добували. У лисиці було двоє лисенят, а в журавля — двійко журавлят.
От якось пішов журавель на полювання, а лисиця лишилася вдома. Недовго думаючи, вона з’їла обох журавлят, а коли побачила, що журавель іде із здобиччю, почала ніби у відчаї кидатися вусібіч. Бачить журавель, що лисиця якась дивна, та й питає:
— Що сталося?
— Ой,— вигукнула лисиця,— діти зникли!
— А які — довгошиї чи короткошиї? — поцікавився журавель.
— Та хіба не все одно які, адже вони — всі наші! — заскавуліла лисиця, вдаючи відчай.
Нічого не сказав журавель, він зрозумів усе. І вирішив помститися підступній лисиці.
От якось він і каже їй:
— Послухай-но, лиско, я бачив на небі здохлу коняку! Ходімо з’їмо її!
— Так я ж на небо не видряпаюся!
— А ти сідай на мене!
Всілася лисиця журавлеві на крила — і ось вони піднялися в небо. І тоді журавель ударом крила скинув лисицю з себе — і полетіла вона вниз. Летить лиска, перевертається, а журавель кружляє довкола й питає:
— Ну, як ти себе почуваєш, лиско?
— Дізнався б ти, як я себе почуваю, якби мені було об що обіпертися ногами,— люто відповіла лисиця…
Може б, іще щось сказала, та не встигла…
Ось так журавель віддячив лисиці за її підступність.
