Розповідають, що давним-давно жив у якомусь аулі юнак, за походженням селянин — син Шараджа. Посередині цього аулу був високий курган, а з сонячного боку біля підніжжя кургану лежав великий амбра-камінь. Ось на цьому амбра-камені й сидів син Шараджа — грівся на осонні.
Правив цим аулом сильний родовитий князь, неперевершений у своїй жорстокості, і мав він семеро дочок— одна від одної гарніша. Дочок своїх заміж князь не віддавав. Чекав, коли підросте наймолодша. І ось настав час, підросла вона, і князь розіслав гінців у всі кінці, хто хоче бути його зятем, хай приїжджає.
Який же джигіт міг утриматися, почувши таку звістку? Почали сватачі прибувати. І коли зібралися всі, князь звелів так:
— Чоловіків собі мої доньки вибиратимуть самі. В кого яка кине обручку, той буде її чоловіком!
Хіба це довго? Як сказав, так і зробили.
Зійшли князеві дочки на вершину кургану, а сватачі проходили повз них унизу. Найстарша кинула свою обручку молодому сусідському князеві. Слідом за нею вибрали собі чоловіків знатного роду ще п’ять дочок. Лише наймолодша і найгарніша не віддала нікому свого золотого персня.
— Ти що ж порушуєш батьківську волю! —розгнівався князь, — може, не думаєш заміж виходити?
— Вибач, батьку, — відповіла наймолодша, — я не кинула персня, бо не прийшов суджений, той, хто буде моїм чоловіком.
Звелів князь покликати від малого до старого всіх, хто носить на голові папаху. Всі вони пройшли перед наймолодшою дочкою. Але й цього разу вона не кинула персня.
Хто посмів не послухати мене?— запитав князь.— Хто не прийшов на мій виклик?
— Крім сина Шараджа, нікого не залишилося, — відповіли люди.
— Ведіть його! — закричав гнівно князь.— Тягніть його сюди!
Привели сина Шараджа у чому він був —у старій папасі, дірявому бешметі. І коли глянув він на наймолодшу князеву дочку, кинула вона йому свій золотий перстень. А як кинула вона свій перстень селянському синові, очі в князя наллялися кров’ю і прогнав він її від себе:
— Ти мені не дочка, і після смерті моєї не приходь оплакувати мене!
Але дівчина не злякалася батьківського гніву і вчинила по-своєму. Поселили її, за народним звичаєм, до шлюбу у почесних людей у тому ж таки аулі, а син Шараджа пішов до своїх друзів. У цей час зібралися старші люди й прийшли до нареченої.
— Ми вирішили спорудити для вас будинок, — сказали вони князевій дочці.— Покажи, на якому місці і який дім будувати?
— У мене є чоловік, — відповіла дівчина.— Не в мене питайте, а в нього.
Хіба це не приємно аулу? Так, дуже приємно!
Пішли запитувати у сина Шараджа.
— Дякую моїм землякам, — сказав він.— Якщо ви вирішили побудувати нам дім, то зробіть так, щоб біля його порога лежав амбра-камінь.
Вирішили — і зробили! Хіба довго звести будинок, якщо весь аул до діла взявся?! Ось побудували вони саклю біля амбра-каменя, принесли в неї хто що мав, може, скоїться лихо, нападе ворог на нашу землю… Але пам’ятай, доки я житиму, жодна людина не повинна знати про те, що ти бачила! Коли я помру, ти і мій син учините як забажаєте.
Так і домовилися. Дружина, як і колись, господарювала в саклі, а син Шараджа знову ж таки в старій папасі і дірявому бешметі сидів на амбра-камені.
А лихо було вже не за горами — стояло воно біля порога. Напав на черкеську землю чужоземний хан, привів із собою силу-силенну війська. Зруйнував він і той аул, в якому жив син Шараджа. Кого в бою вбили, кого скарали, а хто і живий лишився — весь свій маєток покинув, у ліс пішов.
Князя й княгиню та шестеро їхніх дочок з зятями чужоземний хан у полон узяв, наказав зв’язати і в обозі везти. Тільки сина Шараджа не зачіпали: кому такий потрібен? Сидить собі та й сидить на камені.
Відсунув син Шараджа амбра-камінь носком чув’яка. Вдягнув свій обладунок, осідлав свого альпа, шаблю взяв і поїхав з аулу. Наздогнав він військо чужоземного хана і вступив з ним у бій. Так багато ворогів син Шараджа зарубав, що від утоми шабля почала випадати в нього з руки. Побачила це стара княгиня, яка сиділа на арбі, хіба могло їй спасти на думку, що богатир — це і є її ненависний наймолодший зять? І коли син Шараджа був зовсім близько неї, княгиня кинула йому шовкову білу хустину.
— Загорни руків’я шаблі, джигіте, — сказала вона.
Загорнув син Шараджа руків’я шаблі і ще знищив стільки ворогів, що справжня стіна за ним виросла. Звільнив він бранців, розв’язав княгиню з усією ріднею, повернув народові відібране ворогами добро й поскакав геть. А коли стемніло, повернувся додому, а вранці, як і завжди, сів на свій амбра-камінь у старій папасі, в дірявому бешметі.
Почали люди в аул вертатися. Приїхав і князь з родиною. Побачили пихаті князівські зяті сина Шараджа і, хоч самі нічим у бою не відзначилися, стали насміхатися з нього:
— Цього обідранця навіть ворог не зачіпав. Бач, живий лишився.
Та син Шараджа ні слова, ні півслова не мовив їм у відповідь. І пішло все по-старому. Потроху люди забули своє лихо, загоїли рани… Але ось захворів старий князь, та так тяжко, що ніхто не міг його вилікувати. Запрошували лікарів з усіх кінців черкеської землі, і зяті шукали для князя рідкісні ліки, а дочки проливали над ним сльози. А наймолодшу дочку, дружину сина Шараджа, навіть у двір не впустили, коли прийшла вона навістити батька. Не пустили і старого жебрака, що прийшов слідом за нею, прогнали його: не до тебе нам тепер! Але жебрав: стояв на своєму.
— Я знаю, як вилікувати хворого, — запевняв він.
Лише тоді провели його до покоїв князя.
— Нема від цієї хвороби інших ліків, крім молока білої лані та м’яса чорного зайця. Але дістати їх під силу лише справжньому герою, — так сказав жебрак.
Княгиня відпустила його з подарунком, а шестеро зятів одразу осідлали баских коней і поскакали на полювання.
Сім днів і сім ночей шукали вони дичину, та все даремно, бо дорога в ті ліси, де водяться білі лані і чорні зайці, дуже небезпечна і тяжка. А старий князь уже геть умирати зібрався. Почула про це наймолодша дочка, прийшла в сльозах до чоловіка і почала просити його про допомогу.
Спорядився син Шараджа, взяв зброю, сів на альпа та й поїхав на полювання. Дорогу, яку князівські зяті за сім днів і за сім ночей подолали, він подолав за півдня. А як прибув, зразу ж пішов по здобич і вполював чорного зайця. Здер із зайця шкуру, а м’ясо відклав убік. Спіймав білу лань і надоїв у глечик молока. І глечик із молоком теж убік відсунув, а сам спочивати ліг…
Тільки не думайте, це ще не головне! Найголовніше попереду! Невдовзі під’їжджають до нього шестеро вершників, це були князівські зяті. Хіба могли вони впізнати сина Шараджа? І син Шараджа удав з себе, ніби їх зовсім не знає. Запросив вершників відпочити, почастував дорожнім припасом. А коли понаїдалися гості й відпочили, запитав:
— Куди прямуєте? Чи не потрібна моя допомога? Розповіли князівські зяті сину Шараджа про все від самого початку і до кінця.
— Є в мене молоко білої лані й м’ясо чорного зайця,— каже син Шараджа.
— Візьми у нас усе, що бажаєш, тільки продай нам це молоко і м’ясо! —стали вмовляти князівські зяті.
— Продавати я не звик — я віддам вам і м’ясо, і молоко, але поставлю на спині кожного з вас позначку-тавро, що ставлю на мордах своїх баранів.
Князівські зяті і загрожували, і просили його, та син Шараджа твердо стояв на своєму. Що лишалося робити, не вертатися ж без ліків, і вони погодилися. Затаврував син Шараджа всіх чванливих зятів князя своїм тавром, а тоді поділився з ними м’ясом заячини та молоком лані. Поїхали вони своєю дорогою, а син Шараджа своєю.
Шлях, що князівським зятям треба подолати за сім днів і сім ночей, він подолав на своєму альпі всього за півдня і повернувся додому. Альпа-коня на місце поставив, зняв із себе обладунок, зброю і знову вмостився на своєму амбра-камені біля порога саклі. А заячину наказав дружині засмажити і віднести разом із молоком лані хворому батькові.
Зробила дружина так, як їй чоловік звелів, потім випрала білу шовкому хустину, що дала колись її мати у бою синові Шараджа, накрила цією хустиною глечик з молоком і смаженим зайцем та й понесла вмираючому батькові.
Та князеві так було погано, що він навіть не запитав, звідки взялися ліки. З’їв заячини, запив молоком лані і зразу видужав. І роте княгиня впізнала свою хустину, наказала покликати дочку і почала її розпитувати: як попала до неї хустина і відкіля добула вона м’ясо чорного зайця та молоко білої лані? Але дочка нічого не хотіла казати і торочила одне:
— Запитайте в мого чоловіка!
Хоч і не хотілося княгині, все ж таки послала вона по ненависного сина Шараджа.
— Прийду тоді, як повернуться з полювання зяті, — переказав син Шараджа.
Що лишалося робити княгині? Довелося їй чекати сім днів і сім ночей, доки прибули старші зяті. Ось вернулися вони і вигляд у них був такий бундючно-величний, ніби вони звершили бозна-яке геройство. А князеві, до речі, ліки не були вже потрібні, бо він цілком одужав і влаштував з радощів великий бенкет.
Покликав князь шістьох своїх зятів. А коли вони прийшли, княгиня наказала привести сина Шараджа, щоб розповів, відкіля у його дружини шовкова хустина і як він добув для князя ліки.
— Про хустину ти сама, княгине, згадай, кому ти її віддала, — так мовив син Шараджа, — а чорного зайця я вбив і молоко лані добув. У лісі я зустрівся з вашими зятями і половину заячини й молока лані їм віддав. А на згадку я залишив їм свою позначку. Хай вони покажуть спини.
Переконався увесь народ, хто справжній герой. І довелося жорстокому князю віддати свої володіння селянському сину, і доки той правив, жилося простому народу в аулі добре й легко. А згадкою про сина Шараджа залишилася ця чудова казка.
