Жив колись в одному краю птах-воловічок, і була в нього така велика родина, що він насилу кінці з кінцями зводив. Аж ось настав день, коли й зовсім ні харчів, ні грошей не лишилося. Пішов воловічок до сусідки своєї чаплі й позичив у неї грошей. Позичив не так-то й багато і, звісно ж, пообіцяв за рік віддати.
Тим часом минув рік, а воловічок і гадки не має віддавати. Прийшла до нього чапля, а там у хаті стукотнява й грюкіт — усією родиною, старі й малі, овес молотять. І хто ж їх розрізнить, коли вони всі одне на одного схожі. Спробувала чапля щось там розпитати, але вони знай тільки молотять. Уваги на неї ніякої. Довелося чаплі забирати ся, облизня вхопивши. І це вона дорогою, а назустріч їй лисиця.
— Чого так зажурилася, чапле? — питає лисиця
Розповіла про своє горе чапля, мало не плаче.
— А ти ось як зроби,— поради та лисиця.— Вернися-но до воловічка,— вони ж, певне, й досі овес молотять,— підійди ближче й скажи: «Справжній господар як махоне ціпом, то його зразу знати!» Так і побачиш, хто з них господар.
Побігла чапля назад до хати воловічка. Побачили її молотники давай ще дужче ціпами вимахувати.
— Хто справжній господар — того зразу знати по розмаху! — вигукнула чапля.
Старий воловічок гордовито випнув груди й промовив:
— Е, замолоду з мене ще й не такий молотник був!
— А, так це ти і є тут найголовніший! — зраділа чапля.— Ану лишень вертай мені борг!
Побачив воловічок, що зловився, та було вже пізно: мусив діставати гроші на віддачу.
Вертається чапля додому, радіє, аж назустріч їй знову лисиця.
— То як справи? — питає.
— Дякую тобі, лиско. За твоїм словом і вийшло.
— Е, чи ж тільки на цьому я знаюся! — самовдоволено посміхнулась лисиця.— Бачиш, ген на полі працюють люди. Побіжи до них і скажи, що загубила в ставку гаманець з грішми. А далі вже сама побачиш, що станеться.
«Що ж, може, й справді, щось цікаве з цього вийде»,— подумала чапля. Сховала вона гроші під крило чим глибше, а сама гайнула до людей і стала ще здалеку і укати:
— Люди добрі! Таке лихо зі мною скоїлося, таке лихо! Загубила гаманець з грішми у ставку! А в гаманці аж двадцять золотих монет!
Що тут учинилося! Покидали люди свою роботу й один перед одним мотнулися до ставка: ану ж комусь пощастить той гаманець знайти! Стали люди канаву копати, щоб швидше спустити воду. За яку годину й викопали, і побігла-завирувала вода. Дно оголилося, й побачила там чапля, очам власним не вірячи, тисячі найсмачніших вугрів. Цілий тиждень вона тягала їх до себе додому, насолила й нав’ялила на всю зиму.
Вирішила вона з радощів лисицю в гості запросити й сметаною почастувати. А лисиця, звісно, велика ласунка на сметану, того-таки вечора и у гості прибігла.
— Дякую тобі, господине, що смачно готуєш,— промовляє лисиця, дохрумуючи курячу лапку.— А де ж обіцяна сметанка?
Принесла чапля горня щонайкращої сметани, і за хвилину її вже й не стало, а лисиця тільки сидить, та облизується, та питає:
— А чи немає ще сметанки?
Принесла чапля й друге горня, і його лисиця швиденько ум’яла. Коли ж ішла чапля по третє, то трохи не заплакала з жалю: «Що це я таку ненажеру в гості запросила? Вона ж мені всю сметану з’їсть, ні з чим і на базар буде йти!»
І поклала собі чапля відплатитись лисиці. Невдовзі й нагода така випала. Перестріла якось чапля отару овець і пастуха при отарі. Чапля й каже йому:
— Послухай, пастуше, чи нема у тебе в отарі чорного ягняти?
— Є,— відповідає той.— А що?
— Та це я до того, що лисиця давно за ним полює. Тож ти сьогодні вночі добре стережи те ягня.
— Дякую тобі, чапле,— каже пастух.— Я добре стріну ту злодійку, вона в мене довіку затямить мою науку!
Зраділа чапля й побігла до лисиці.
— Ой, що я бачила, лиско! Такий гарний чорний баранець в отарі, що аж-аж! І пастух на ніч у село піде, тож підходь до отари й тільки хапай!
Лисиця, хоч і дуже охоча була до ягнят, знала, однак, що задарма вони не даються. Тим-то і повірила чаплі, і не повірила, але все-таки прикинулася, ніби рада.
— Може, й справді пастуха не буде,— сказала лисиця.— Та про всяк випадок ми так зробімо: ти підлетиш до отари і почнеш голосно лопотіти крильми, щоб вівці перелякалися й побігли хто куди. А я тоді вискочу й схоплю того чорного баранця. І поділимось по-сестринському: половина — твоя.
— Згода,— відказала чапля, а сама нишком подумала: «Полечу, наче й справді лякати овець, щоб хитрунка нічого не помітила».
Коли настала ніч, лисиця й чапля вийшли в поле, де отара овець. Знялася чапля й підлетіла ближче до отари.
— А я поки що тут собі посиджу,— тихенько сказала лисиця, вибігла на пагорбок і дивиться, що далі буде.
Чапля давай кружляти над отарою. А собаки, що отару охороняють, уже на сторожі. Пастух бачить — щось сіре серед отари маячить, спустив собак, а сам доброго дрючка вхопив і за ними. Чапля над вівцями літає та все оглядається: де ж це лисиця? Хвіст чийсь унизу миготить, але хіба поночі, та ще й зоддалеки розрізниш, чий він?
Спустилася чапля нижче. Раптом хтось як гаркне, як гавкне та як ухопить чаплю за ногу! Вона сюди-туди смик, шарп,— аж на превелику силу вирвалася з собачих зубів. Не інакше, як дивом якимось врятувалася. Кинулась чапля навтіки додому, над пагорком пролітає, а знизу сміх чує:
— То як, любонько? Пастух ще не вернувся з села?
Відтоді й скінчилося приятелювання лисиці з чаплею. Та от що в тім найдивнішого: чапля відтоді, як стоїть, усе під себе ногу підбирає — то одну, то другу,— чи не собак остерігається?
