Жив собі один удівець, і була в нього дуже вродлива дочка. Він так любив її, що й не одружувався вдруге, аби не приводити в дім мачухи. А в сусідстві з ними жила вдова, котра мала двох дочок. Вдова мріяла вийти заміж за сусіда, але ніколи й словом не обмовилася про це. Вона все піддобрялася до його дочки: коли та проходила повз її дім, запрошувала до себе й частувала солодощами. Так вона здобула її прихильність.
Батько, бачачи, як сусідка жалує його дочку, вирішив, що кращої мачухи для неї не знайти, і запропонував удові одружитися з ним.
Вдова, яка тільки цього й чекала, одразу згодилась і присяглася сусідові, що любитиме його дочку дужче за своїх: така вже вона гарна та мила.
Побралися вони. Спочатку все йшло добре. Але падчерка була вродливіша й лагідніша за мачуху, і люди більше її любили. Це почало дратувати мачуху. І тоді дівчина перейшла жити до своєї тітки, що була чаклункою.
Якось зібрався батько на ярмарок, і дочка завітала до нього попрощатися.
Від’їжджаючи, батько й питає в мачушиних дочок:
— Що вам привезти з ярмарку?
— Мені хустку за вісім дуро[1],— відповіла одна.
— А мені шовкову сукню,— відказала друга.
— А тобі що? — звернувся батько до рідної дочки.
Та, навчена своєю тіткою, попрохала:
— Привези для мене сім’я лаванди.
— І більш нічого?
— Мені й цього досить.
— Гаразд,— згодився батько та й поїхав.
Повернувшись додому, він подарував хустку та сукню мачушиним дочкам, яких дуже втішили обнови. А рідна дочка взяла сім’я лаванди і посіяла у вазоні. Невдовзі виросла у неї лаванда, та така пишна, що заздрило все селище.
Опівночі брала дівчина свій вазон, ставила на підвіконня і примовляла:
— Принце, з’явись!
Квітка лаванди вже тягнеться ввись.
Тої ж миті прилітав дуже красивий птах, опускався на вазон і перекидався дивовижної вроди парубком. Заходив парубок до кімнати, сідав поруч дівчини і цілу ніч розмовляв із нею, а коли наставала хвилина прощання, ронив гаманець.
Розбагатіли тітка з дівчиною. Тітка купувала племінниці все, що заманеться, а та наряджалась, як жодна дівчина в селищі.
Мачуху з’їдала заздрість, і вона сказала старшій дочці:
— У домі твоєї сестри відбувається щось загадкове. її тітка не має великих достатків, але вдягає племінницю як паву. Піди до них і залишся на ніч — може, про щось дізнаєшся.
От пішла старша мачушина дочка надвечір у гості до зведеної сестри, хоч ніколи досі в неї не була.
За розмовою швидко збіг час, і гостя, вдавши, ніби боїться сама вертатись пізно додому, попросилася заночувати. Не гнати ж було її на вулицю: приготували їй постіль і поклали. Надворі вже споночіло, і старша мачушина дочка, яка змалку звикла лягати рано, заснула ще до півночі. Тому вона сказала матері, що нічого незвичайного не побачила.
— Ти, мабуть, прохропла цілу ніч і все прогавила,— здогадалася молодша сестра.— Сьогодні піду я і про все довідаюсь, от побачиш!
Пішла молодша мачушина дочка у гості і теж лишилася заночувати.
Увечері, як полягали спати, гостя не заснула, хоча й прикинулася, що спить.
Коли годинник пробив дванадцяту, дівчина підвелася, взяла свій вазон, поставила на підвіконня і промовила:
— Принце, з’явись!
Квітка лаванди вже тягнеться ввись.
Тільки вона це сказала, як прилетів птах і перекинувся парубком. Сів парубок біля дівчини й проговорив із нею всю ніч. А вдосвіта, перш ніж зникнути, зронив гаманець.
Гостя, яка не стулила очей, повернувшись додому, дорікнула сестрі:
— Сплюха ти! Якби пильнувала, ми б давно про все знали.
І розповіла матері про те, що побачила.
— Он як! — вигукнула мати.— Я ж казала, тут щось не чисте. Бо звідки така пишнота, коли тітка не багачка? Та нічого, скоро скінчаться їхні розкоші.
Вона зайшла в дім, але швидко повернулася й мовила до молодшої дочки:
— Візьми ці ножиці, повернися до зведеної сестри і непомітно встроми їх тупим кінцем у вазон.
Взяла та ножиці, повернулася до зведеної сестри й сказала:
— Я, здається, забула в тебе сережку, бо вдома її немає.
Сестра відповіла, що не бачила сережки, однак запропонувала пошукати разом.
Почали вони шукати ту сережку, і мачушина дочка непомітно встромила ножиці у вазон, а тоді дістала сережку, яку заздалегідь сховала, і вигукнула:
— Ось вона!
Потім повернулася додому й розповіла про все матері.
Настала ніч, годинник пробив дванадцяту, взяла дівчина свій вазон, поставила на підвіконня й промовила:
— Принце, з’явись!
Квітка лаванди вже тягнеться ввись.
Прилетів птах, хотів опуститися на вазон, та раптом скрикнув:
— Ой леле, ти мене вбила!
Дівчина заплакала, бо не зрозуміла, що все це означає. А лаванда одразу почала в’янути, листя обсипалося, і стало видно скривавлені ножиці, які встромила зведена сестра. Тоді дівчина збагнула, чому закричав птах.
— Не плач,— мовила тітка.— Переодягнися лікарем, візьми цю пляшечку і йди, куди я скажу. Коли дістанешся до палацу, попроси, щоб тобі дозволили оглянути хворого принца. Проведеш змащеною цим бальзамом пір’їнкою по його рані, а коли він одужає, повернешся додому. Тільки не викажи себе та не бери ніякої винагороди.
Дівчина так і зробила. Вбралася в одіж, яку дала їй тітка, щоб скидатися на лікаря, та й пішла з селища. Довго йшла, аж поки нарешті дісталася до королівського палацу.
— Я знаю про хворобу твого сина і спробую вилікувати його з допомогою цілющого бальзаму,— сказала вона королю.
Її впустили до покоїв, і дівчина одразу впізнала принца й засмутилася, бо все його тіло було порізане.
Обмила вона рани, а потім провела по них змащеною в бальзамі пір’їнкою, і принцеві одразу стало краще. А за кілька днів він зовсім одужав.
Почала дівчина збиратися додому. Але ні принц, ні король із королевою не хотіли відпускати її. Та дівчина не схотіла в них лишитися, і тоді вони вирішили щедро обдарувати її. Однак вона відмовилася від подарунків і лише сказала принцеві на прощання:
— Пам’ятай, хто тебе врятував!
Повернулася дівчина додому і побачила, що лаванда її знову розцвіла й зробилася пишною, як колись. Розповіла вона тітці про все, що з нею сталося, а опівночі взяла вазон, поставила на підвіконня й мовила:
— Принце, з'явись!
Квітка лаванди вже тягнеться ввись.
Тільки-но вона це сказала, як перед нею з’явився принц — він убіг до кімнати з шпагою в руці й вигукнув:
— Облуднице, зараз я тебе вб’ю!
Він уже хотів простромити її шпагою, але дівчина скрикнула:
— Пам’ятай, хто тебе врятував!
Тоді принц упізнав свою рятівницю, відкинув шпагу і, обійнявши дівчину, запитав, хто встромив ножиці у вазон.
Вона повідала йому все по щирості, і звільнений від чарів принц, дізнавшись, що дівчина ні в чому не винна, забрав її до палацу й одружився з нею. І зажили вони так щасливо, як ніхто в світі.
[1] Дуро — іспанська монета.
