Лікар-хлоста лікує спроста

Іспанська казка

Жив собі на світі один селянин — хоча і заможний, але дріб’язковий і дуже скупий. Тільки й знав у житті, що орати двома старими віслюками з одною думкою: як набити тугіше калитку. Звали його Очкуром, і був він не жонатий. Жив у тому ж селі підстаркуватий лицар-кабальєро з красунею-дочкою на ймення Луза. Не мав батько грошей, щоб у посаг їй дати, тому ходила вона у дівках.

От доброзичливі сусіди й почали намовляти Очкура:

— Ти такий грошовитий, що міг би залюбки одружитися з красунею Лузою, найвродливішою дівчиною в селі.

І таки переконали його. Очкур посватався до Лузи і незабаром оженився на ній. Весілля гуляли скромно, бо заможний селянин не захотів витрачатися.

А вже другого дня скнара запряг віслюків та й вирушив у поле. Не хотів, бачте, жодної хвилини гаяти, щоб, бува, якоїсь копійки не змарнувати. Але перед тим, як вирушити, він подумав так:

«Це ж коли жінка зостанеться сама, то піде до сусідок балакати, а вони скажуть, який я скупий, що не захотів витрачатися на весілля. Як же мені цього уникнути? О, придумав! Дам я жінці хлости, так, щоб не сильно, але вона розсердиться і не схоче йти плакати до сусідів. От вона не піде теревені правити, а я повернуся з поля, перепрошу її, і все закінчиться миром».

Подає жінка Очкурові снідати, а він їй:

— Ах ти, така-сяка! Чом не посолила як слід! От я тобі всиплю! — І дав їй хлости.

А як Луза зосталася сама, то сказала собі:

— Підманув мене батько! Казав мені: як піду за багатого, то заживемо щасливо. Дурна я, дурна, що погодилася.

От увечері скупій перепросив її гарненько, а вона не зраділа, навіть не всміхнулася. Очкур і думає: «Діло пройшло добре. Даватиму їй хлости щоранку, і Луза нікому про це не розповідатиме, щоб не сміялися з неї».

Так воно й сталося. Наступного дня знов кричить Очкур:

— Ах ти, така-сяка! Чом пересолила все?! От я тобі всиплю!

І дав їй хлости.

Певно, що ввечері він знову перепросив її, обіцяв більше не бити. Але не втримався і побив її другого дня. І так повторювалося щоранку.

От якось зосталася Луза сама та й думає:

«Якби Очкур дістав хлости сам, то не став би так чинити зі мною. Це вже напевне».

Не встигла вона так подумати, як біля її обійстя показалося двоє гвардійців на білих конях. Виглянула Луза надвір, а вони й питають:

— Сеньйоро, це дорога до столиці сусіднього королівства?

Вона відповіла, що ця. От вони попросили води напитися, а поки пили, один і каже:

— Ми їдемо по лікаря, славетне світило, бо принцеса Ельвіра, дочка нашого короля, десятий день не їсть і не п’є. Подавилася риб’ячою кісткою.

— То чому ж так далеко? — знайшлася що сказати Луза.— Тут у нас є лікар, то от уже світило над світилами. Звуть його лікар Очкур, і принцесу він вилікує напевно. От тільки з нервами у нього негаразд і вдача чудернацька. Він не може лікувати, перш ніж не дістане доброї хлости.

— Ну, за цим діло не стане. А де ж він, цей лікар Очкур? — питають гвардійці.

— Он у полі оре. Він тікає туди, щоб не докучали хворі.

От узяли посланці добрі кийки, приострожили коней і, під’їхавши до того місця, де орав скупій, кажуть:

— Просить тебе король, щоб ти показав усе своє вміння. Нам відомо, який ти неперевершений лікар, і тому ти потрібен у королівському палаці.

А Очкур на те:

— Та я ж зовсім не тямлюся на лікуванні!

Гвардійці позлазили з коней і киями — один по спині, а другий нижче — так його змолотили, що відплатили за всю Лузину наругу, яку вона терпіла за два місяці заміжжя.

А, відлупцювавши його, посадили на одного із своїх білих коней, повернулися до палацу і розповіли все королю. Король звелів покликати принцесу.

А Очкур:

— Та я ж не тямлюся на лікуванні!

— Все-таки він дивак, цей світило! — каже король.— Що ж, усипте йому доброї хлости! Без цього, мабуть, ніяк не обійтися.

Гвардійці ну його чесати, аж поки Очкур закричав:

— Ведіть, ведіть принцесу! Я її миттю вилікую!

Та от прийшла Ельвіра, побачив він і перелякався: іншої ради, як признатися королю, нема.

— Ваша величносте! Я й справді не знаю, як за це братися…

А король на те:

— Всипте йому ще раз! Мені сказали, що кращого лікаря за нього на всій землі не знайти.

Ті знов лупцювати його, а принцеса Ельвіра дивиться на розправу, і серце її кров’ю обливається — через неї карають так людину. Вона крикнула, щоб припинили, та так голосно, що кістка, яка застряла у неї в горлі вискочила і впала на підлогу.

Очкур нагнувся, підняв її, підійшов до короля та й каже:

— Ваша величносте, принцеса здорова. Ось кістка.

А король:

— Ти врятував мене, як ніхто в житті! Проси, що хочеш.

А Очкур:

— Ваша величносте, я хочу тільки одного — повернутися додому.

Скупій боявся, як би не дістати нової хлости.

— О ні, я не відпущу тебе! Тепер ти мій друг і будеш придворним лікарем.

Як не опинався Очкур, його киями змусили залишитися.

Про нього розійшлися чутки повсюди, і невдовзі пороги палацу почали оббивати найтяжчі з усього королівства хворі. Всі благали короля, щоб їх зцілив лікар Очкур.

— Тут прийшли на прийом сто хворих,— сказав якось король.— Усе це мої піддані, лікуй.

А селянин на те:

— А як саме? Я ж зовсім не можу лікувати.

Але як побачив шістьох двораків із киями, наче рушницями, на плечах, зрозумів, що так просто тут не відбудешся. Треба щось придумати.

От він і велить:

— Поставте тут лаву і залиште з сотнею хворих мене самого.

Так і зробили. Залишившись сам на сам із хворими, Очкур сказав:

— Сеньйори! Зцілення — штука нелегка. Доведеться вам потерпіти. Кожен ляже на лаву, і я виганятиму хворобу кийком. Через три дні будете здорові.

Хворі тільки стояли й злякано дивилися на лікаря. А він підійшов до крайнього, зазирнув у вічі, оглянув язик та й каже:

— Ось ти дуже блідий і сумний. Такий вигляд мають тяжкохворі.

А хворий на те:

— Та ні, сеньйоре лікарю! Я, признаюся вам, почуваю себе здоровим, як ніколи!

— Тоді чого ж ти сюди прийшов? Забирайся геть, якщо ти здоровий!

Той пішов, а король у передпокої і питає його:

— Тебе що, вже вилікував лікар?

А той:

— Та я тепер здоровіший за свіже рум’яне яблучко. У вас чудовий лікар, ваша величносте.

Таким чином повиходили всі хворі, бо, як тільки Очкур брався за кий, кожен твердив, що вже одужав.

От урадуваний король і каже Очкурові:

— О, ти великий лікар! Це ж справжнє чудо, як ти вилікував сто найтяжчих у моєму королівстві хворих. А тепер, коли твоя допомога стала непотрібна, можеш вертатися додому каретою, запряженою шестериком. Я дарую його тобі, так само як і повну скриню суконь для твоєї дружини.

Тут король обняв його і відпустив. Так Очкур вернувся додому, а вернувшись, сказав Лузі:

— Обіцяю, жінко, що вже ніколи не даватиму тобі хлости. І щоб ти простила мене, дарую тобі карету, яку дав мені король у нагороду за службу. Зрештою, ти сама її чесно заробила.

Жінка так ніколи й не призналася, що це завдяки їй він став лікарем-хлостою. Чоловік обняв її, незважаючи на біль у потовчених ребрах, і відтоді зажили вони щасливо, а з киями вони мали діло тільки вві сні.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up