Жив у Гренаді дуже вбогий муляр.
І мав велику сім’ю. Був він дуже набожний і цілими днями молився у церкві. Помітив це священик, прийшов якось до нього додому та й каже:
— От що, сину мій, ти чоловік набожний, але бідний. Я хочу дати тобі заробити.
А муляр йому:
— Спасибі, отче, а чи добре ви мені заплатите?
— Не пошкодуєш,— запевнив його священик.— Тільки робитимеш усе з зав’язаними очима. Така моя умова.
Муляр не заперечував.
От священик зав’язав йому очі і повів вузькими вулицями. Довго йшли вони, аж поки зупинилися перед ворітьми будинку.
Священик відімкнув важкі двері і знову замкнув їх, тільки-но увійшли в дім. А далі повів муляра через широку залу.
Коли зняли пов’язку, муляр побачив, що опинився у напівтемному внутрішньому дворику. Посередині був фонтан із басейном, під яким священик звелів викопати яму й викласти її цеглою.
Працював муляр цілу ніч, але роботи не закінчив.
На світанку священик дав йому золоту монету і, зав’язавши очі, відвів додому.
— Ти згоден,— спитав він на прощання,— повернутися і закінчити роботу?
— Згоден, отче.
— Тоді опівночі я знову прийду по тебе.
От закінчив муляр яму, і вони із священиком опустили туди три великі скрині.
Скрині були страшенно важкі — не інакше, як із золотом. Потім муляр настелив зверху цеглу, та так акуратно, що зроду-віку ніхто не міг подумати, що під нею яма.
Зав’язав священик муляреві очі, провів завулками якнайдалі від будинку, поклав у долоню дві золоті монети й каже:
— Зачекай тут, аж поки дзвонитимуть до заутрені. І не скидай пов’язки, бо буде лихо.
І пішов геть.
Дочекався муляр, коли почали благовістити до заутрені, зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на березі річки. Тоді — мерщій додому.
П’ятнадцять днів годував він сім’ю на ті гроші, що заробив за дві ночі, а потім знову став таким же бідним, як і раніше.
Якось сидів він на порозі свого будинку, аж раптом підходить до нього дідусь.
Став, подивився на муляра з-під густих брів та й каже:
— Я бачу, ти дуже бідний.
— Авжеж, сеньйоре.
— Тоді зроби одне діло, тільки недорого.
— Залюбки, сеньйоре, і навіть дешевше, ніж будь-який муляр у Гренаді.
— От і добре,— задоволено мовив старий.— Мені треба підремонтувати дім.
І він повів муляра в порожній будинок, який, здавалося, от-от завалиться.
Коли вони проминули кілька кімнат і вийшли у внутрішній дворик, муляр побачив фонтан, і в душі у нього ворухнувся спогад.
— Хто тут жив до вас? — спитав він у старого.
— Якийсь літній священик. Казали, він був дуже багатий і скупий. Родичів не мав і все своє багатство збирався залишити церкві. Коли він помер, священики й ченці прибігли, щоб заволодіти його багатством, але знайшли лише кілька дукатів у шкіряній сумці. Люди кажуть, що ночами у тій кімнаті, де спав священик, чути дзвін монет, а іноді крики й стогін у внутрішньому дворику. Тому в цьому будинку ніхто не хоче оселитися.
— Я тут оселюся і відремонтую будинок,— рішуче сказав муляр, нарешті чітко пригадавши, як він у дворі мурував під фонтаном яму.
Господар згодився, і муляр переїхав.
Минув час, і відремонтований дім стояв як новий, проте ніхто не хотів у ньому селитися.
А муляр жив і жив. Він уже майже не працював, але сім’я ставала дедалі заможнішою. Невдовзі її почали шанувати у всій Гренаді.
Звісно ж, тут не обійшлося без тих скарбів, які були закопані під фонтаном.
