Цеглина та віск

Лежали якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску. Цеглині там було місце — адже господиня щодня гострила об неї ножі. А чого віск потрапив на поличку, того й досі ніхто не знає. Певно, колись його хтось там поклав, от він і лежав собі без діла.

Якось віск і питає в цеглини:

— Скажи, сусідко, чого ти така тверда?

А цеглина відказує:

— Не завжди я була такою. Колись і я, і сестри мої були м’які, бо ми з глини. У ту глину налили води, довго місили, наробили цегли-сирцю, просушили, а тоді всунули в піч. Там на вогні ми й стали такі тверді та дзвінкі.

— Ой, як би й мені хотілося стати таким твердим, як ти! —заздрісно сказав віск.— Аж любо дивитись, коли об тебе гострять ніж. А я б так не зумів, не витримав би — з мене б тільки тирса полетіла. Ой, погано бути м’яким, страх погано!

Уранці господиня розтопила в печі. Полум’я так і лизало накладені дрова.

Побачив полум’я віск і враз пригадав, що цегла стала твердою, загнітившись на вогні. Підсунувся він на краєчок полички та бух ближче до вогню! Тут йому як припекло! Він увесь розм’як, а з-під споду почав топитися. Так би й розплився, якби саме тоді до кухні не зайшов господар. А був той чоловік лялькар. Ходив від двору до двору з своїми ляльками, зробленими з дерева й ганчір’я, і влаштовував цікаві вистави.

Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.

— От добре,— зрадів господар,— я з цього воску виліплю пречудову ляльку!

Так він і зробив — виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло.

Хлопчик вийшов такий кумедний, що хто тільки гляне на його тонкий задертий ніс, широкий рот і хитруваті оченята, так і засміється.

Під кінець вистави господар виносив із-за лаштунків Пульчінелло, що вклонявся на всі боки, а лялькар замість нього проказував тоненьким голоском:

— Шановні синьйори! Колись я заздрив цеглині тільки тому, що вона тверда. З цегли, випаленої в печі, можна поставити будинок, проте з неї не виліпиш Пульчінелло. З мене, звичайно, будинка не збудуєш, та й від вогню мене треба держати якнайдалі. Зате я веселий і звеселяю вас. Отож ви бачите, синьйори поважного віку і молоді, ба навіть маленькі синьйори, що кожен добрий на своєму місці.

Потім Пульчінелло ховався за лаштунки, а задоволені глядачі йшли додому.

А звідкіля все ж таки довідався лялькар, про що розмовляли між собою вночі на поличці віск і цегла? Дуже просто й зрозуміло: він сам придумав цю казку і розповів її мені. А я вже переповів її вам.

Той, що виходив тільки вночі

Колись у давню давнину жив собі убогий рибалка і мав три дочки на виданні.

Один парубок хотів посватати котрусь із них.

Але парубок цей виходив з хати тільки вночі, через те всі цуралися його. Коли він попросив руки найстаршої дочки, та відмовила йому; середульша навіть слухати про нього не схотіла; а наймолодша згодилася стати йому дружиною.

Весілля справили теж уночі. А коли молодята лишились удвох, чоловік сказав молодій дружині:

— Розповім я тобі свою велику таємницю: мене зачаровано. Тільки вночі я людина, а вдень плазую черепахою. Є лише один спосіб визволитися від чарів — зараз-таки розлучитися з тобою і вирушити в далекі мандри: удень черепахою, а вночі людиною. Якщо ти будеш мені вірною і заради нашого кохання перетерпиш усі злигодні, то лихі чари зникнуть, і я назавжди зостанусь людиною.

— Я все перетерплю,— відповіла його молода дружина.

— Гаразд,— сказав чоловік і надів їй на палець персня з діамантом.— Знай,— додав він на прощання,— що цей перстень в усьому допоможе тобі, якщо ти проситимеш допомоги для доброго діла.

Тільки-но почало сіріти, як чоловік став черепахою. Він повільно, як і кожна черепаха, рушив у важкі й далекі мандри. А молода його дружина подалась до міста шукати роботи.

Іде вона дорогою, а назустріч їй жінка з хлоп’ям, що плаче без угаву.

— Дайте ваше дитя мені на руки, і я вам його вгамую,— сказала молода дружина того, що виходив тільки вночі.

— Ох, аби ви його вгамували,— тяжко зітхнула мати.— Він у мене вдень і вночі плаче.

— Чарівна сило діаманта,— шепнула молода жінка,— зроби так, щоб хлоп’я сміялося, вистрибувало й пританцьовувало.

Вона ще й не доказала, а хлопчик уже засміявся і застрибав, пританцьовуючи.

Прийшла молода дружина того, що виходив тільки вночі, до міста, зайшла до пекарні, та й каже пекаревій жінці:

— Візьміть мене, будь ласка, на роботу,— буду вам доброю помічницею.

Пекарева жінка згодилася, і молода наймичка стала місити місто, примовляючи:

— Чарівна сило діаманта, зроби мою роботу легкою, і хай усі приходять купувати хліб тільки до цієї пекарні, поки я тут працюватиму!

Відтоді всі люди в місті купували хліб тільки в цих пекарів.

А одного разу прийшли до них три гарні юнаки. Як побачили вони красуню-наймичку, так і закохались у неї всі три.

— Даю тобі сто тисяч лір, тільки дозволь прийти поговорити з тобою,— сказав один парубок.

— А я даю двісті тисяч лір,— перехопив другий.

— А я — триста тисяч лір,— мовив третій.

— Гаразд, приходь завтра вранці,— сказала красуня третьому.— А грошей мені ваших не треба.

На другий день прибігає раненько парубок. Красуня впустила його до пекарні й каже:

— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.

— Залюбки,— радо згодився парубок.

Почав він місити, а тісто ніяк не вимішується. Настав уже день, надійшов вечір, упала ніч, а він ніяк не вирве рук з тіста. Аж як настав ранок, тісто замісилось. То чарівна сила діаманта не давала парубкові його замісити.

— Довгенько ж ти місив тісто,— сказала красуня.— Ні, таких робітників мені не треба,— і вигнала залицяльника геть.

Коли це приходить другий парубок. Вона й каже йому:

— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.

От парубок місив-місив… Уже день минає, минув вечір, настала ніч, а він усе місить. То чарівна сила діаманта не давала йому скінчити роботу. Аж на ранок другого дня тісто, нарешті, замісилося.

— Кепський з тебе робітник, що місив тісто цілу добу. Іди собі геть,— сказала красуня.

Та й вирядила його з пекарні.

Аж тут і третій парубок прийшов. Проситься, щоб красуня впустила його.

Вона й цьому:

— Як хочеш, щоб я переконалася, чи з тебе буде роботящий чоловік,— заміси оце тісто.

— Гаразд,— сказав парубок.— Я до цієї роботи звик.

Місив він, місив, місив-місив, а тісто все не замішується й рук не дає з себе вирвати. Вже й день минає, й ніч настала, а він місить. Аж уранці, врешті, замісив.

— Ну та й робітник із тебе,— присоромила його красуня.— Ні, з таким я знатися не хочу.

Та й випровадила парубка з пекарні.

Зійшлися посоромлені парубки й змовилися притягти красуню до суду,— за те, що вона з них, мовляв, насміялася.

А за тих часів стражниками були не тільки чоловіки, а й жінки. От і прийшли до пекарні аж чотири стражниці, щоб заарештувати красуню.

— Чарівна сило діаманта,— шепнула вона,— зроби так, щоб стражниці пересварились між собою і скублися цілий день і цілу ніч аж до ранку.

Стражниці як стій зчинили між собою сварку, а згодом дійшло й до бійки.

А суддя чекав-чекав своїх стражниць та й послав на другий день уранці стражників, щоб розшукали їх.

Тільки-но підійшли стражники до пекарні, а красуня й шепнула діамантові :

— Зроби так, щоб вони забули, куди й чого їх послали, і хай грають собі в довгої лози.

Вона ще й не доказала, а стражники понахилялися і ну стрибати один через одного, та все далі та далі від пекарні, а тоді вулицями через усе місто — поки їх не стало й видно.

Саме тоді до пекарні підповзла черепаха. Красуня виглянула у вікно. Тільки-но черепаха її вгляділа, як обернулася на молодого вродливого чоловіка.

Отак діждалася вірна дружина свого коханого, врятувавши його від лихих чарів. Відтоді він уже ніколи не обертався на черепаху, а довіку був доброю, чесною людиною, і добрі люди шанували й любили його.