В одного короля була дочка, яка славилася не тільки красою, а й своїм гострим язиком. Коли вона виросла, король оголосив по всій країні, що за того, хто її переговорить, віддасть свою дочку заміж, ще й половину королівства йому вділить.
Почув це один парубок, вівчар, який теж за словом у кишеню не лазив, і подумав собі: «А чого б і мені з королівською дочкою не позмагатися? Хіба я що?» Сказав — і зробив. Притьма розпродав овець, купив коня вороного, зброю крицеву й одяг багатий. Убрався, причепурився, гроші, які залишилися, поклав до кишені, щоб були про всяк випадок, скочив на вороного та й гайнув до королівського палацу. А коли приїхав туди, пришпорив добре коня й за чверть години п’ятнадцять разів навколо королівського саду обкружляв.
А з саду водила за ним очима дівчина-красуня й усе дивувалася з коня бистрого та хлопця сміливого. Коли він зупинився, щоб на сад подивитися, і дівчина побачила, що хлопець він нівроку, мов намальований, то їй забажалося з ним перемовитися словом. От вона й каже:
— Гей, хлопче, що конем гасаєш, чи гарний наш сад? Мабуть, такого ще, скільки живеш, не бачив?
— Дівчино-красуне,— відповідає їй хлопець,— хіба ваш сад — така дивовижа? От у мого батька був сад — так сад: перли родив.
— Може, ваш сад був і кращий, але не такий великий,— заперечила дівчина.
— Ще й який великий! — хлопець їй у відповідь.— Хіба то великий сад, якщо я за чверть години п’ятнадцять разів його об’їхав? У мого батька, щоб об’їхати сад, треба було доброму хлопцеві три роки верхи мчати.
— Може, й великий він, та в ньому капуста така не родить,— промовила дівчина, киваючи на свій город.
— Мій батько,— відказує їй хлопець,— не мав звички так багато капусти садити; він посадив три капустини — дві всохло, одна прийнялася та виросла такенна, що дванадцять робітників три роки рубали, поки повалили її, а качан у неї був такий широкий, що три ковалі на ньому кували, і від одного до другого звук не долинав.
— Ого, яка здоровенна капуста! То-то ви тішилися тим урожаєм,— дівчина йому.
— Не багато було втіхи,— каже їй хлопець.— Ми її пошаткували в діжки, а вона через місяць уся й зігнила.
— Ой лишенько! Таких збитків зазнати!
— Та не бідкайся, дівчино, ніяких збитків ми не зазнали. Навпаки, лише користь нам була, бо ми тою капустою землю гаразд угноїли.
— То добре вам вийшло, земля стала родючішою, більший урожай зібрали,— каже дівчина.
— Де там стала родючішою,— не погодився хлопець,— ми помилилися, і гній увесь на сусідську землю покидали.
— Це погано! Велика втрата для вас і ніякого прибутку,— поспівчувала дівчина.
— До втрати, на щастя, не дійшло,— хлопець їй на те.— Ми з батьком швидко зметикували: схопили сусідську землю — він за один кінець, я за другий — і весь гній із неї на свою струсили. Земля наша від того стала плодючою, і ми посіяли на ній пшеницю.
— Добре тому, хто такий розумний, — мовила дівчина.— Багато пшениці матимете, білий хліб будете їсти.
— Ні пшениці, ні білого хліба нема! —зітхнув хлопець.— Посіяли пшеницю, а вродився ліс.
— Який жаль! Скільки збіжжя марно пропало!
— Але все повернулося на добре,— не вмовкає хлопець.— Дерева повиганялися високі та стрункі — й іншим можемо дати, й самі не просимо.
— То ви щасливі: ні в чому нестатку не знаєте, ще й з іншими можете поділитися,— каже дівчина.
— Чом би не так! — відповідає хлопець.— Усі дерева поросли дуплясті, а який то пожиток з дуплястого дерева!
— Не щастить вам, хлопче! — співчуває дівчина.— Стільки праці — й усе надаремно!
— А чого ж не щастить! — відказує хлопець.— Побачиш: ніякої шкоди нам не було, а, навпаки, були самі прибутки. У кожному дуплі по дев’ять бджолиних роїв гуділо — доброго взятку ми сподівалися.
— Отже, багато меду ви мали, мабуть, і на базар возили.
— Аякже, возили! — не здавався хлопець.— Ведмідь занадився до нього й увесь забрав до рісочки.
— Ой бідолашні ж ви: невдача за невдачею, прикрість за прикрістю,— каже дівчина.
— Лихо не без добра, шкода не без користі,— відповідає хлопець.— Ведмідь-то мед виїв, але нам ціле кружало вощини залишилося, а в кружалі був схований лист.
— І що в тому листі було написано? — не втрималася королівна.
— У тому листі було написано, що твій батько був слугою мого батька — й до того ж найвірнішим,— відповів хлопець.
Дівчина аж заніміла від цих слів: не знала, що й сказати. Розсердилася вона на хлопця й побігла до батька скаржитися.
— Любий тату, чи ти бачив таке? — обурювалася дівчина.— Приїхав хлопчисько на вороному коні, розбалакався зі мною та й переговорив мене.— І вона переповіла все, що хлопець їй казав і що вона йому казала, а нарешті мовила: —Оті його слова: «Твій батько був слугою мого батька і до того ж найвірнішим»,— так шпигонули мене, що я вже й змагатися з ним не схотіла. Та й спробуйте переговоріть такого, коли він меле язиком, як теля хвостом, і сипле брехнями, наче горохом з мішка.
— Поклич-но до мене розумника, нехай і я його послухаю,— зацікавився король.
Коли хлопець став перед королем і вклонився йому, король і каже:
— Відповідай тільки правду, коли я тебе питатиму!
— Найясніший королю,— відказує хлопець,— питай, відповідатиму тільки правду.
— А скажи-но мені, чи ти коли-небудь бачив отакого рога? — запитав король, показуючи на великий воловий ріг, що, немов якась дивовижа, висів у його кімнаті на стіні.
— Хіба це ріг, королю? От мій батько, як торгував худобою, купив був такого вола, що в одному розі три бондарі обручі на діжки набивали, й один одного не чув — стільки простору було; над одним рогом сонце сходило, над другим—заходило,— відповів хлопець.
— Чудово, молодця! — вигукнув король.— Ти переміг, і я віддаю тобі свою дочку та половину королівства. Ти переговорив і мою дочку, і мене — мабуть, ніхто в світі не перевершить тебе в розмові.
І король зробив так. як сказав: молодий вівчар став королівським зятем, ще й дістав половину королівства. І весілля вони відгуляли славне: слави було по коліна, а хліба ні крихти. От тільки чи все, що розповідав той молодий вівчар королівні, було правда, того я достеменно не знаю, бо тих див не бачив. Але якщо він і брехав, то, гадаю, не для того, щоб когось одурити.
