Жив колись старий із сином і донькою. Батько і син плели кошики з бамбуку, а дівчина, приготувавши обід і впоравшись по господарству, допомагала їм. Уся родина невтомно працювала цілими днями і навіть вночі. У ті часи ще не знали ані бавовни, з якої роблять теплий одяг, ані світильників, у яких горить олія. Одяг шили зі шкур диких тварин або з деревної кори, а світло і тепло давало лише полум’я багаття. І родина працювала вночі при димному, мерехтливому полум’ї, від якого червоніли повіки і гноїлися очі.

Так тяглися місяці і роки.

Одного разу, коли вся родина сиділа за роботою, брат раптом сказав:

— Якби місяць світив так само яскраво, як сонце, та ще і з’являвся б щоночі — от було б добре!

— А хіба це можливо? — запитала сестра.

А батько, подумавши трохи, вимовив:

— Кажуть, десь далеко є гора Юньті[1]. На цій горі живе старий садівник, сивий наче лунь. Його біла борода така довга, що волочиться по землі. Коли місяць пропливає над вершиною Юньті, старий часто піднімається на нього, щоб трохи відпочити.

Поговорити б з цим старцем — нехай попросить місяць світити яскравіше і з’являтися щоночі. Люди могли б тоді працювати і вночі.

— Ми попросимо старого садівника про це, — в один голос сказали брат і сестра.

— Це не так легко, — суворо мовив батько. — Кажуть, шлях до гори Юньті далекий і важкий, а сама гора дуже висока і вкрита снігом.

Але брат і сестра відповідали з рішучістю:

— Заради того, щоб люди не страждали від холоду і не втрачали зір, працюючи вночі у темряві, ми готові витерпіти будь-які труднощі, перебороти будь-яку небезпеку.

Наступного дня, ледь розвидніло, брат вирушив у путь. А шлях цей був і справді нелегким: юнаку довелося переправлятися через річки, вибиратися на гори, продиратися крізь густі зарості. Коли ноги його відмовлялися йти від утоми, він ліз рачки, а коли до крові обдерлися коліна, він обернув їх шкурою, що заміняла йому одяг.

Ішов він цілих дев’ять місяців і нарешті здерся на вкриту снігом гору Юньті.

Сивий довгобородий старець сидів на камені і великим гребенем розчісував свою чарівну бороду.

Юнак наблизився до нього і пояснив, навіщо прийшов. Але старець, немов не почувши його, мовчки розчісував бороду.

— Дідусю, не заради себе — заради усіх прошу! Заради тих людей, що працюють вночі і страждають від холоду і темряви, прошу тебе! — умовляв його юнак.

Нарешті старець повільно підняв голову і подивився на чужинця, що посинів від холоду й ледь тримався на ногах від утоми.

— Почекай трохи, синку, — лагідно сказав він.

І от над вершиною Юньті з’явився місяць. Старий відклав гребінь, обмотав бороду навколо шиї і зі спритністю мавпи вибрався на вершину гори, а відтіля стрибнув на місяць.

Незабаром він повернувся.

— Місяць каже — не можна! Не може він світити так яскраво, як сонце. І з’являтися щоночі він теж не може, тому що іноді він має спускатися в море, щоб умитися. Адже йому не можна з’являтися з брудним обличчям — тоді він зовсім не зможе світити!

Бідолашний юнак дуже засмутився — він думав про людей, що так страждають і яким він не може допомогти. І він гірко заплакав.

Старцю було дуже шкода юнака.

— Синку, з місяцем у нас нічого не вийде. Але ти не журись — ми самі на землі щось вигадаємо.

— Що ж ми можемо вигадати? — запитав юнак крізь сльози.

— А от послухай! Якщо знайдеться людина, що погодиться стати деревом, ми добудемо олію для світильників і одержимо бавовну, щоб люди могли собі робити з неї теплий одяг. Тоді вони не будуть мерзнути і не будуть псувати свої очі.

— Якщо це піде на користь людям, я готовий перетворитися на дерево, — сказав юнак.

Старець, побачивши, що юнак щиро прагне допомогти людям, розчесав свою бороду і вийняв з неї перлину завбільшки з куряче яйце. Він передав її юнакові:

— Проковтни цю перлину, синку, і ти перетворишся на дерево.

Юнак зробив так, як велів старець, — і в ту ж саму мить перетворився на дерево з довгими гілками і густим листям.

Ще мить — і на дереві розцвіли квіти, а незабаром з’явилися і великі плоди.

— Синку, тепер ти називаєшся тунговим деревом[2], — сказав старець.

І ніби у відповідь на його слова листя радісно заколихалося під легким вітерцем.

А тим часом батько і донька з нетерпінням очікували повернення юнака. Цілих дев’ять місяців минуло з того часу, як він пішов, а його усе не було.

Тоді сестра сказала:

— Тепер я піду на гору Юньті. Попрохаю гарненько старця поговорити з місяцем і заразом приведу додому брата.

Наступного дня, ледь розвидніло, дівчина вирушила в путь. Багато перешкод зустріла вона на шляху, але ніщо не зупинило її, і вона прийшла нарешті на гору Юньті.

Старець сидів на своєму камені і розчісував довгу сиву бороду.

Дівчина з останніх сил підповзла до нього і почала просити:

— Дідусю, поговори з місяцем, нехай він гріє і світить, як сонце, нехай з’являється щоночі!

Старець глянув на дівчину — тіло її посиніло від холоду, ноги підкошувалися від утоми. Він від усієї душі поспівчував їй і зі смутком відповів:

— Нещодавно приходив сюди юнак, він просив мене про те саме.

Я розмовляв тоді з місяцем, але він нічого не може зробити.

— Що ж робити? — промовила засмучена дівчина. — Чи не можна все ж таки щось придумати?

— Можна! — відповів старець. — Треба палити світильники і робити теплий одяг з бавовни.

Він указав на дерево.

— Нещодавно це був юнак, але заради щастя людей він став тунговим деревом.

Дівчина підійшла до дерева і ніжно погладила стовбур.

— Здрастуй, братику! Отже, ти перетворився на дерево, щоб дати людям олію для світильників? Дідусю, дозволь і мені зробити щось корисне для людей!

Побачивши, що вона каже це щиро, старець знову розчесав свою бороду, дістав перлину і дав її дівчині.

Та не вагаючись проковтнула її і негайно ж перетворилася на пишний кущ з короткими гілками і зеленим листям.

На кущі одразу ж розцвіли чудові квіти, а за мить з’явилися великі плоди з пухнастим білим волокном усередині.

— Тепер ти зробилася бавовником, дівчино, — сказав старець.

І ніби у відповідь листя видало ніжне «цзинь-цзинь-цзинь!» — немов хтось тихо розсміявся.

А далеко від гори Юньті старий батько чекав ще дев’ять довгих місяців, але ні син, ні донька не поверталися. І батько вирішив: «Піду тепер я! Побачу старця, а заразом приведу додому своїх дітей».

Батько здолав той самий складний шлях і досяг гори Юньті. Він побачив, що на камені сидить старець і розчісує бороду. Батько почав благати старця поговорити з місяцем.

Але старець відповів, що нічим не може допомогти йому, що до нього вже приходили з тим самим проханням юнак і дівчина і єдине, що він міг зробити, це перетворити юнака на тунгове дерево, а дівчину — на бавовник.

— Я теж хочу стати деревом! — заблагав батько, одразу здогадавшись, хто були ці юнак і дівчина.

— Це неможливо! — поспіхом відповів старець. — У мене немає більше чарівних перлин. Але ти прийшов саме вчасно: візьми насіння тунгового дерева і бавовнику і, коли повернешся додому, посади його. Передай людям, що олією можна заправляти світильники, а з бавовни виробляти теплий одяг.

У цей час подув легкий вітерець, і насіння посипалося у підставлений кошик.

З кошиком, повним насіння, батько повернувся додому. Він розкидав насіння по схилах гір, і незабаром усі вони вкрилися чудовими деревами і кущами.

І відтоді в кожному будинку було вдосталь олії і бавовни. Увечері люди запалювали світильники, а в холодні дні надягали теплий одяг. Вони не страждали більше ні від холоду, ні від темряви.

З того часу місяць почав яскравіше світити вночі.

А коли настав п’ятнадцятий день восьмого місяця, він послав на землю своїх фей. Вони перенесли на місяць батька юнака і дівчини і пересадили туди чудові рослини з вершини гори Юньті.

А що ж сивобородий старий? Кажуть, він теж давно вже переселився на місяць.

З тих далеких часів і до наших днів у п’ятнадцятий день восьмого місяця місяць буває зовсім круглим і особливо яскравим. І якщо уважно придивитися, на ньому можна побачити старого, який ретельно працює над своїми бамбуковими кошиками.

 

[1] Юньті — буквально «захмарні сходи», назва легендарної гори.

[2] Із плодів тунгового дерева добувають тунгову (деревну) олію.