Жив на світі один чоловік на ім’я Лао Лінь-му. У нього були син і три доньки. Доньки були красивими, наче богині, і дуже красномовними;

цим їхній батько особливо любив похвалитися перед сусідами.

— Варто моїм донькам заговорити, як одразу до них злітаються всі голуби з дерев, — розповідав він.

Поголос про красномовних доньок поширився далеко навколо, і серце батька раділо.

Минуло кілька років. Доньки вийшли заміж, син одружився. Невістка у Лао Лінь-му була тихою і працьовитою. Вдома і на подвір’ї завжди в неї було чисто прибрано. Вона чудово ткала і вишивала й у полі працювала вміло. Усе в неї добре виходило. З чоловіком вони жили мирно і кохали одне одного, свекра вона дуже поважала, і усі в селі називали її гарною невісткою. Але Лао Лінь-му не любив її, тому що вона не вміла говорити так красиво, як його доньки.

Перед Новим роком Лао Лінь-му дістав трохи лянів[1] срібла, зароблених їм за рік, і довго дивився на них. Йому шкода було купити на них новий одяг для себе. Не хотів він купувати нової сукні і невістці, що так багато працювала вдома. Він хотів подарувати ці гроші своїм донькам. Але грошей було небагато, їх важко було розділити на три частини, а обділити жодну з доньок він не міг. Усю ніч не спав батько, думав, як йому вчинити з грошима, і нарешті придумав.

Другого дня він прокинувся вдосвіта і, не поснідавши, вийшов з будинку.

«У кожної доньки поїм трохи, от і буду ситим», — вирішив він.

Пройшов Лао Лінь-му десять лі назустріч сонцю і опинився біля будинку старшої доньки. Побачивши батька, вона дуже зраділа і сказала йому багато приємних слів про те, як вона на нього чекала. Лао Лінь-му хитав від задоволення головою і посміхався.

«Як добре вміє говорити моя донька, — думав він, — і говорить вона такі приємні слова. Віддам гроші їй».

Багато усього сказала старша донька, тільки про сніданок не сказала ані слова.

І батько зрозумів, що зустрічають його тут нещиро, що гарні в доньки тільки слова. Грошей він їй не віддав і пішов.

Пройшовши ще десять лі, він дістався будинку середньої доньки. Побачивши батька, вона теж дуже зраділа, теж сказала йому багато лагідних слів і не раз повторила, що треба обов’язково почастувати батька сніданком.

Але готувати сніданок так і не почала. І Лао Лінь-му зрозумів, що і тут його зустрічають нещиро. Не віддав він грошей і середній доньці і пішов далі.

Пройшов Лао Лінь-му ще десять лі і дістався будинку молодшої доньки. Вона, як і сестри, зустріла його дуже привітно і поспішила сказати, що зробить на сніданок дзамбу[2] і нагодує батька стравою, яку приготувала власними руками. Лао Лінь-му посміхався і хитав головою. Адже він так любив молодшу доньку! А вона тим часом взялася до роботи.

Побачивши такий щирий, привітний прийом, батько вирішив подарувати молодшій доньці всі гроші, щоб вона пошила собі нову сукню. А частування тим часом усе не подавалося. Лао Лінь-му прокинувся рано, вдома не снідав та ще й пройшов тридцять лі; він і справді дуже зголоднів. І Лао Лінь-му пішов на кухню. Там стояла гаряча дзамба, від якої йшла пара, але господині ніде не було видно.

Лао Лінь-му взяв одного коржа і тільки-но зібрався покласти його до рота, як раптом увійшла донька. Він поспіхом зняв шапку і, поклавши гарячого коржа собі на маківку, знову насунув шапку. Перерахувавши коржі та побачивши, що одного не вистачає, донька підвела голову і помітила пару над головою батька. Зрозумівши в чому справа, вона сказала:

— Батьку, ви так утомилися, що від голови у вас йде пара. Зняли б ви шапку.

— Маючи таких доньок, як ви, батько мимоволі спітніє на радощах, — глумливо відповідав Лао Лінь-му.

Донька промовчала. А Лао Лінь-му переконався, що і вона говорить не те, що думає, що й у неї теж мова солодка, а серце жорстоке. Він не дав їй нічого і повернувся з грошима додому.

Невістка в цей час сиділа біля воріт і пряла. Побачивши свекра, вона негайно ж відклала прядку і почала подавати обід. Не встиг свекор сісти, як гаряча ароматна їжа була вже на столі.

— Тричі поснідав я сьогодні у своїх доньок і ще ситий, — збрехав Лао Лінь-му. — Неси обід назад.

— Поїсти у себе вдома один раз краще, ніж тричі в гостях, — відповідала невістка.

Лао Лінь-му більше не відмовлявся і з’їв три повних чашки.

І тут він зрозумів, що і справді невістка у нього гарна: без зайвих слів вона подбала про нього і нагодувала його. «Гроші треба віддати їй», — вирішив Лао Лінь-му. Так він і зробив.

Відтоді Лао Лінь-му не хвалився більше своїми доньками, а коли хвалили його невістку, він широко посміхався.

 

[1] Лян — міра ваги, дорівнює 31,25 грама; у старому Китаї — також грошова одиниця.

[2] Дзамба — коржі, приготовлені з борошна й олії.