Дзвін

Ви коли-небудь були в столиці Китаю — чудовому місті Пекіні? Були? Отже, ви бачили величезний дзвін, що стоїть на околиці міста, і, звичайно, милувалися красою і блиском його металу. Марно шукати у стародавніх книжках і рукописах ім’я майстра, що відлив цей дзвін. Не довідатися з книжок і про те, чому звуки величезного дзвона, прозорі й ніжні, наче переливи гірського струмочка, стають раптом грізними і величними.

У книжках про це не розказано, але старі люди знають, хто і коли відлив чудовий дзвін і чому голос його то тихий і ніжний, то гучний і грізний.

Слухайте ж!

Багато століть тому китайський імператор наказав побудувати нове місто.

— Я дам йому назву Пекін, — сказав імператор, — і нехай воно буде найбільшим і найпрекраснішим містом Азії.

Але усе вийшло не так, як сказав володар. Двічі будував народ велике місто Пекін, і двічі вороги руйнували його. Чужоземці, наче зла сарана, налітали на китайську землю. Вони забирали чоловіків у рабство, а міста перетворювали на попіл.

Тоді імператор вирушив далеко в гори, де багато років жив на самоті мудрий пустельник. Імператор увійшов до печери мудреця і шанобливо вимовив:

— Ти старий і мудрий. Скажи, що робити мені, щоб побудувати столицю китайської держави — Пекін? Як уберегти її від жорстоких ворогів?

Відповів старий:

— Нехай кращий майстер Китаю віділлє найбільший на землі дзвін. Дзенькіт його повинен досягати кордонів твоєї держави на півдні й півночі, на сході й заході.

Повернувся імператор до палацу, плеснув тричі в долоні і наказав своїм сановникам:

— Відшукайте в моїй державі найвправнішого майстра.

Кинулися слуги на пошуки і наприкінці місяця привели до імператора найкращого майстра Китаю.

Коли Чень — так кликали майстра — схилив коліна перед троном, імператор мовив:

— Тобі слід відлити найбільший дзвін у моїй імперії. І нехай звуки його сягають кордонів моєї неосяжної держави.

Чень узявся до роботи. Він працював, не знаючи відпочинку і спокою. Його красуня-донька — п’ятнадцятирічна Сяо Лін допомагала відшукувати для дзвону найжовтіше золото, найбіліше срібло, найчорніше залізо.

Багато днів і ночей кипів у печі розігрітий дорогоцінний метал. Але коли Чень відлив нарешті дзвін, усі побачили на його поверхні глибоку тріщину.

Знову взявся Чень до роботи. І знову вдень і вночі допомагала йому працьовита донька.

Але, напевно, негаразди не бажали залишати будинку старого майстра. Коли Чень знову відлив свій дзвін, на його поверхні виявилося дві великі тріщини.

Тоді розгніваний імператор сказав:

— Якщо і третя спроба буде невдалою, тобі відрубають голову!

Що було робити бідному майстру?! Він знову взявся до роботи. Але не було вже в очах його радості, а в руках твердості. Але ж усім відомо, що той, кому праця не дарує радості, ніколи не створить нічого гарного.

Засумувала красуня Сяо Лін і вночі, коли всі спали, потай прибігла до пустельника в гори.

Ридаючи, розповіла вона мудрецю про біду свого батька, прохаючи допомоги і поради.

Лише на одну хвилину замислився старий мудрець, а потім сказав:

— Голос дзвону повинен народжувати перемогу. Такий дзвін не можна відлити тільки зі срібла, заліза і золота. Треба, щоб з металом змішалася кров людини, готової віддати життя за свою землю.

Уранці, як завжди, Сяо Лін допомагала своєму батькові. Вона стояла біля печі, дивилася на розплавлений метал, і смутні думки змушували стискатися її серце.

Сяо Лін знала те, чого не знав її батько: дзвін знову буде з тріщиною, якщо ніхто не принесе себе в жертву. Отже, знову вороги Китаю будуть забирати в рабство юнаків і дівчат, убивати старих і дітей, спалювати міста і села.

Ні! Цього більше не буде!

І не встиг старий майстер зрозуміти, що сталося, як донька його, прекрасна Сяо Лін, зникла у вируючому металі. Свята кров її змішалася з розплавленим сріблом, залізом і золотом…

Заплакав бідолашний Чень. Адже Сяо Лін була єдиною його донькою, і він любив її понад усе на світі.

— Навіщо ти це зробила, навіщо?! — вигукував у розпачі батько, і великі сльози текли по зморшках його обличчя.

Коли дзвін був відлитий, він виявився найбільшим дзвоном на землі. І на блискучій поверхні його не було жодної тріщини, жодної задирки.

Увесь народ захоплювався чудовою роботою Ченя і прославляв його майстерність.

За давнім звичаєм старий майстер першим ударив у дзвін. І солодкозвучний голос його наповнив усі серця радістю і спокоєм.

У цьому проникливому звуці Чень чув голос улюбленої доньки, що віддала своє життя за землю, на якій вона народилася і яку любила понад усе.

Минали дні. Прекрасне місто Пекін було вже побудоване. І раптом одного разу на світанку всі почули голосні звуки сполоху. Це гудів дзвін.

Ніхто не вдаряв у нього, але голос дзвона сягав кордонів Китаю на півночі й півдні, заході й сході.

І серця людей, що почули цей голос, ставали мужніми й відважними.

Руки чоловіків тяглися до зброї, підлітки відчували хоробрість зрілих чоловіків, чоловіки ставали мудрими, наче старі.

Коли ворог під звуки сполоху ввірвався до Китаю, назустріч йому піднявся весь народ. І воїни-китайці не знали в бою ані втоми, ані страху, тому що вони чули гнівні звуки сполоху. І в сполоху тому лунав закличний голос дівчини Сяо Лін.

Чужоземців було розбито. Тіла їх заросли пекучою кропивою, а імена стерлися в людській пам’яті.

Нехай ніхто з вас не вважає, що це казка. Так було і так буде: у серці народу завжди лунає голос тих, хто помер за щастя рідної землі.