У давні часи жили два брати на прізвище Ван. Батько з матір’ю у них померли, дружин ще не було. Збирали брати в горах хмиз, тим і годувалися.
Звали старшого брата У-ген[1]. Казали люди про таких, як він: «їсти — здоровий, працювати — хворий». І ще казали: «Язик — солодкий мед, серце — гіркий часник». Ледачим був У-ген без міри, і без міри хитрим. Тому і прозвали його У-гень[2].
Молодшого брата звали Ші-е[3]. Був він на диво працьовитим, чесним і правдивим юнаком, завжди робив людям добро і ніколи не забував про борги. Ніхто на кілька десятків лі навколо не міг сказати про нього поганого слова. І прозвали хлопця Ші-і[4].
Збере, бувало, Ші-і хмиз і йде до міста продавати його в будинок багатія Чжана. Віддасть хмиз, сяде на подвір’ї на кам’яний ослін і чекає, коли йому гроші винесуть. Сидів він якось так, раптом бачить — віконце навпроти, затягнуте легким шовком, відчинилося, з віконця дівчина визирнула, років їй із вісімнадцять. Дивиться красуня на юнака, а очі в неї великі, чисті, немов вода у джерелі.
Так і звали її Мін-чжу — Чиста перлина. Була вона донькою багатія Чжана. Дівчина, хоч і росла в достатку, неробства не любила і завжди працювала. Давно запримітила вона юнака і сьогодні навмисно вікно відчинила, щоб і він її побачив.
Ші-і ніколи не бачив таких красунь і закохався з першого погляду. «От би взяти її за дружину, — думає, — тільки нездійсненні це мрії. Вона — донька багатія, а я — дроворуб».
Узяв юнак свої гроші і сумний додому повернувся.
За кілька днів знову приніс Ші-і хмиз до будинку Чжана. Сів, як завжди, на ослін, довго чекав. Раптом бачить — віконце навпроти, як і того разу, відчинилося, визирнула з нього красуня, посміхнулася, рожеву хустку юнаку кинула. Підхопився юнак, хустку за пазуху сховав, посміхнувся дівчині і веселий побіг додому.
Відтоді, тільки-но прийде Ші-і до багатія Чжана, красуня негайно віконце відчиняє. Переглядаються юнак з дівчиною, а коли нікого поблизу немає, слівцем перекинуться. Минали дні за днями. Дуже покохали одне одного дівчина і юнак і умовилися, що Ші-і буде приходити з хмизом кожні три дні, поки не пощастить йому побачитися з Мін-чжу.
І от одного разу, саме тоді, коли юнаку треба було йти до міста, він довго працював у горах, утомився і приліг відпочити під великою зеленою сосною. Витяг він з-за пазухи хустку, глянув на неї, і так солодко зробилося йому на серці, начебто сама Мін-чжу перед ним з’явилася. Розмріявся юнак і не помітив, як минув час побачення.
А Мін-чжу чекала, чекала на юнака, і тривога її здолала, відчинила вона вікно і почала на подвір’я дивитися.
Раптом вихором налетів вітер, засипав людям очі піском та пилом. Слідом за вихором примчав Чорний орел, схопив своїми залізними пазурами Мін-чжу і полетів геть.
Долетів орел до гір, притомився і на сосну опустився. А саме під тією сосною Ші-і спав. Чує він крізь сон, начебто хтось плаче. Здивувався, голову підняв.
Дивиться — на гілках чорне чудовисько сидить у цілий чжан завдовжки, птах не птах, не зрозумієш, а в пазурах у чудовиська — дівчина у червоному вбранні. Розсердився Ші-і, схопив коромисло, підстрибнув і як стукне орла — крило і лапу йому перебив.
Заревів орел страшним голосом, ще міцніше стис пазурами дівчину, залопотів перебитим крилом і полетів геть. Кинувся Ші-і його доганяти.
Довго біг юнак, а орел підлетів до печери на вершині крутої гори, дзьобом відсунув величезний камінь, разом з дівчиною сховався в печері, а вхід знову каменем завалив.
Підбіг Ші-і до печери, хотів камінь підняти, де там — його і з місця не зрушиш.
А сонце от-от за гору сховається. Повернувся юнак до сосни, узяв в’язки із хмизом і пішов додому.
«Треба старшого брата покликати, — думає, — удвох, може, ми здолаємо камінь і визволимо дівчину».
Повернувся Ші-і додому, а У-гень йому і каже:
— Чув я сьогодні в місті, коли ходив за покупками, що доньку багатія Чжана орел вкрав. Ніхто не знає, де вона. По всьому місту висять оголошення: «Хто вкаже, де панянка Мін-чжу, тому подарую в нагороду двісті лян срібла. А хто її врятує і приведе додому, тому віддам її за дружину і дам двадцять тисяч лян золотом на додачу». Шкода, не знаю я, де панянка.
Зрозумів отут Ші-і, що дівчина, яку відніс орел, і є Мін-чжу, розповів брату про все, що з ним сталося, і попрохав допомогти йому врятувати кохану. Зрадів У-гень, закивав головою і каже:
— Поздоровляю тебе, брате! Пощастило нам цього разу, багатство і щастя прийдуть до нашого будинку. Треба негайно ж піти до міста і про все розповісти її батькові.
Відповідає брату Ші-і:
— Не потрібні мені ані золото, ані срібло, навіщо я піду до міста? Давай краще подумаємо, як врятувати Мін-чжу.
Отут У-гень заговорив зовсім по-іншому:
— Нехай не потрібне тобі золото, все одно треба заспокоїти бідних батьків, сказати, де їхня донька. Не хочеш — я сам піду.
Сказав так У-гень і запалив ліхтар.
Поспішив він до будинку багатія розповісти усе, що довідався про його доньку.
У-геня знали в будинку Чжана, він теж зрідка приносив туди хмиз. Сів У-гень на ослін і давай брехати: побачив, мовляв, він птаха, погнався за ним, але не наздогнав. Де печера орла, не сказав, проте пообіцяв за кілька днів привести панянку додому.
Повернувся У-гень з міста наступного ранку. Узяли брати великий кошик з верболозу, мотузку, колоду і вирушили в гори. Дісталися вершини, підійшли до печери і як наваляться обидва на камінь! Здолали камінь, з місця зрушили. Закріпили біля входу до печери колоду, прив’язали до неї кошик. Сунув Ші-і за пояс сокиру, сів у кошик, і У-гень почав потихеньку опускати його вниз, доки не опустив на саме дно печери. Виліз Ші-і з кошика, сокиру міцно тримає в руці, почав навпомацки в темряві пробиратися. Йшов, йшов, раптом бачить — попереду посвітліло, і дорога з’явилася, щебенем мощена. Лежать по обидва боки тієї дороги купи кісток.
Подивився на це Ші-і, розгнівався: «Скільки життів згубив птах проклятущий. Не заспокоюся, поки його не знищу!» Йде він далі, дивиться — ліс перед ним темний, похмурий, у лісі — чорний будинок, тихо навколо, неначе у могилі, ані звуку не чутно. Сховався Ші-і за високим деревом, озирнувся. Бачить — огорожа, біля огорожі — камінь, на камені — дівчина сидить, плаче. Підвела дівчина голову. Придивився Ші-і — та це ж Мін-чжу! Зрадів юнак, вийшов з-за дерева і покликав тихенько:
— Мін-чжу!
Побачила дівчина Ші-і, кинулася до нього, плаче.
— Як ти дістався сюди? — запитує.
Ші-і швидко розповів їй усе, як було. Потім про орла запитав.
— Хтось перебив учора орлу крило та лапу. Лежить він тепер і стогне. Уночі прокидався, зілля якесь пив. «Почекай, каже, видужаю — одружимося ми з тобою». З’їсть він мене, коли противитися буду. А людям буде мстити за це. На сто п’ятдесят лі навколо зжере всіх собак та курей…
Не встигла дівчина усе до кінця розповісти, почав юнак їй шепотіти на вухо:
— Це я орла скалічив. Він ще мстити погрожує! Так я уб’ю чудовисько, щоб не шкодило більше людям. Придумав я, як це зробити, тільки ти повинна мені допомогти.
Мін-чжу кивнула головою і пішла додому. Узяв Ші-і сокиру, підійшов до вікна, дивиться — лежить хлопець, обличчя чорне, замість рота дзьоб гострий. Нога перев’язана, сам голосно стогне.
Зрозумів тут Ші-і, що це і є проклятий орел, заскреготав зубами від злості і ще міцніше стиснув у руках сокиру.
Мін-чжу тим часом підійшла до орла і промовила йому тихенько:
— Ляж на спину, я тебе зіллям напуватиму. А видужаєш — ми з тобою одружимося.
Зрадів орел.
— Добре, — відповідає, — зараз повернуся.
Ліг він на спину. А Ші-і тим часом пробрався до будинку, підкрався до орла, заніс сокиру, розмахнувся і як ударить! Убив погану тварину.
Почали вони з Мін-чжу вибиратися з печери. Підійшли до виходу. Кошик, мотузка — усе на місці. Посадив юнак Мін-чжу в кошик, подав знак У-геню. Той почав тягти мотузку і витяг кошик нагору. Сподобалася У-геню красуня, і замислив він недобре. «Позбудуся, — думає, Ші-і, — а дівчину собі за дружину візьму».
Опустив У-гень кошик униз, дочекався, поки Ші-і дасть йому знак, і потягнув мотузку. Більш ніж наполовину кошик витяг, потім відпустив навмисно мотузку і як закричить:
— Ай-я! Мотузка обірвалася, побіжу я додому, іншу принесу.
Спускається з гори і Мін-чжу за собою веде. Дійшли вони до середини гори, старший брат і каже Мін-чжу:
— Ай-я! Загубив я біля печери одну річ, посидь тут, я збігаю і миттю повернуся.
Прибіг У-гень до печери, почав завалювати вихід камінням.
Думав він, що брат розбився. А Ші-і живий залишився. Виліз він з кошика, озирнувся: яма глибока, краї круті. Почав він думати, як з ями тієї вибратися. Раптом зверху каміння з гуркотом посипалося. Зрозумів тоді Ші-і, що старший брат недобре проти нього замислив. Тепер і думати нема чого про те, щоб нагору вибратися. І пішов Ші-і в глиб печери.
Бродить Ші-і печерою, вихід з неї шукає. Але перед ним лише стіни кам’яні.
Раптом чує — кричить хтось:
— Братику Ші-і! Врятуй мене!
Підійшов ближче, бачить — величезний короп, понад три чі[5] завдовжки, трьома цвяхами до стіни прибитий.
Запитує Ші-і:
— Хто тебе цвяхами до стіни прибив?
— Орел прибив. Я третій син царя драконів Східного моря. Грав я якось у воді, а орел схопив мене, відніс і прибив цвяхами до стіни. Він би з’їв мене, так хтось поранив йому ногу, коли він дівчину одну викрав. Врятуй же мене, юначе!
Пожалів Ші-і коропа, обережно витяг цвяхи з його тіла і визволив бідолаху. Короп тричі перекинувся, на пригожого юнака обернувся.
Почав юнак дякувати Ші-і.
Відповідає Ші-і:
— Не дякуй мені. Скажи краще, як мені вибратися з печери? Адже ти син царя драконів і маєш це знати.
— Вибратися звідси зовсім неважко! Заплющ очі і лягай мені на спину.
Ші-і так і зробив. Загудів, засвистів у вухах у юнака вітер: у-у-у. Не встиг він опам’ятатися, як раптом чує:
— Ей! Відкрий очі!
Розплющив юнак очі, бачить — перед ним рівна дорога розстеляється. По обидва боки дороги зелена трава та яскраві квіти. У смарагдовому лісі будинок золотом блищить. Ніколи ще не бачив юнак такої краси і запитує:
— Куди це ми потрапили?
Засміявся царевич і відповідає:
— Печера орла тепер далеко залишилася. А це палац царя драконів. Будь моїм гостем, брате, зайди хоч ненадовго!
— Не можу я, — відповідає Ші-і, — потрібно мені довідатися, що сталося з дівчиною, яку я врятував. Прошу тебе, братику, віднеси мене скоріше додому!
Відповідає син царя драконів:
— Ти мій гість і маєш спершу оглянути палац.
«Коли ще пощастить мені побувати в палаці царя драконів? — думає Ші-і. — Мін-чжу я визволив, можу погуляти тут трохи». Подумав так Ші-і і слідом за юнаком увійшов до палацу.
Прийшли вони до зали, у тій залі каміння дорогоцінне виблискує — не злічити його. Посередині залу старець сидить, вуса і борода білі-білі. Навпроти старця — красуня. І ведуть вони між собою розмову.
Каже царевич:
— От мій батько, а от молодша сестра.
Підвелися цар драконів і царівна назустріч гостю. Царевич повідав їм про те, як Ші-і врятував його від загибелі, і повелів цар слугам принести коштовності й Ші-і обдарувати.
Відповідає Ші-і:
— Нічого мені не треба — ані золота, ані срібла. Не заради нагороди врятував я вашого сина.
Почув його слова цар драконів і думає: «Славний юнак цей Ші-і, віддам я за нього свою доньку».
Каже цар драконів:
— Здавна відомо: що жовте в царя драконів — то золото, що біле — то срібло; що кругле — то перли, що блискуче — то коштовне каміння; а корали та агати хоч цебрами черпай. Одягу різного — не переносити, їжі — не з’їсти, палати — просторі та багаті. Хочеш, зроблю тебе своїм зятем? Будеш сто років щасливим.
Цар драконів і дійсно був багатим, а царівна краси такої, що Мін-чжу із нею не зрівнятися.
Але Ші-і відповів царю драконів:
— Дякую вам на доброму слові, тільки є вже в мене дружина. Дуже вас прошу доставити мене скоріше додому. Сто років буду вам за це вдячний.
Зітхнув тут цар драконів і відповідає:
— Якщо є в тебе дружина, нема чого робити.
Повелів він сину взяти гарбуз-горлянку і проводити гостя.
Закрив Ші-і очі, ліг на спину царському сину. Загудів, засвистів у вухах вітер, не встиг юнак опам’ятатися, як опинився на березі моря.
Вийняв царський син гарбуз-горлянку, труснув його кілька разів і прошепотів:
— Гарбузе-горлянко, гарбузе-горлянко! Обернися жвавим червоним конем!
І справді, вискочив тут з гарбуза-горлянки жвавий кінь. Сів на нього Ші-і, подякував царевичу і поскакав додому.
Умить домчав кінь Ші-і до села. Зліз Ші-і з коня, озирнутися не встиг, а коня вже немає.
Не радий був У-гень, коли Мін-чжу до себе додому привів. Не встигли прийти, а дівчина вже квапить скоріше в гори повертатися — рятувати Ші-і.
Не пішов старший брат рятувати молодшого. А незабаром почав умовляти Мін-чжу заміж за нього піти. Не погодилася Мін-чжу, а У-гень їй мовить:
— Дарма чекаєш. Немає Ші-і давно серед живих. Він убився або з голоду помер.
Почула це Мін-чжу, і туга каменем лягла їй на серце. Зрозуміла дівчина, що У-геня жадоба засліпила, і вирішила заманити його до міста, а там вона придумає, як визволити з біди Ші-і.
Промовила дівчина У-геню:
— Я згодна бути твоєю дружиною, тільки спершу необхідно заручитися згодою мого батька. Нехай прикрасить будинок різнобарвними ліхтариками та прапорцями, щоб весілля пишним було. Одна я в батька з матір’ю, немає в мене ані братів, ані сестер, усе багатство тобі дістанеться. А не підеш до батька, я краще загину, а дружиною тобі не буду!
Як почув У-гень про багатство, так одразу до міста поквапився.
Наступного ранку вирушили У-гень з Мін-чжу в дорогу. Не думали вони, не гадали, що Ші-і раптом їм зустрінеться.
Побачив У-гень брата — не знає, куди від сорому подітися, і кинувся навтьоки, немов заєць.
Казали люди, начебто ледар У-гень ходив із села в село, жебракував, та незабаром помер з голоду.
А Ші-і з Мін-чжу сто років жили щасливо. Вони не прагнули багатства, не пішли до будинку Чжана, а повернулися в село, разом працювали й у радості проводили свої дні.
