Колись у селі Пінцзивей жила стара жінка зі своїм сином на ім’я Паньвань. У них не було навіть клаптика своєї землі, і старій матері доводилося збирати в горах хмиз на продаж, а сину — пасти чужу худобу. Паньвань був дуже жвавим і спритним юнаком. Він любив бігати і стрибати, добре лазив по деревах, міг піднімати великі кам’яні брили і з ходу перекидатися через голову. І тому він був здоровим і міцним.
Якось, коли він пас череду, двоє биків почали буцатися. Очі в них налилися кров’ю, вони нагнули голови, вдарили один одного рогами і зчепилися, та так, що й розійтися не могли. Паньвань підбіг, схопив обох биків за роги і відкинув їх одне від одного на кілька сажнів. У биків навіть роги погнулися, така сила була у Паньваня! А юнак глянув на биків, що важко дихали, і сказав:
— Ще будете битися — зовсім вам роги обламаю!
Біля Пінцзивея протікала невелика річка; через неї був перекинутий красивий кам’яний міст, на якому стояла альтанка. Знизу міст підпирало п’ять кам’яних стовпів. Міцний був міст! Але коли дули сильні зимові вітри, вода в річці прибувала від потоків, що мчали з гір, і починала підмивати кам’яні стовпи. І так було щороку. Але міст до певного часу стояв міцно.
Якось холодного зимового дня північний вітер бушував особливо люто, кожен його порив з корінням виривав великі дерева. Паньвань гнав свою череду через кам’яний міст. Міст тремтів і хитався, немов був зроблений з бамбуку. Юнак подивився вниз — ай-я! Один кам’яний стовп уже повалився, та й сам міст міг от-от упасти! Погано довелося б мешканцям Пінцзивея, якби це сталося: адже через міст проходила головна дорога. А знову побудувати такий міст з альтанкою — нелегка справа!
Не вагаючись, Паньвань засукав штани і — пу-тун! — стрибнув з моста у воду. Хей! До чого ж холодна вода! Юнак заліз під міст і уперся руками і головою в його звід.
Так він і застиг, немов відлитий зі сталі, не наважуючись поворухнутися. Руки швидко затерпли, але опускати їх було не можна: адже міст міг упасти і роздавити юнака! Так Паньвань усе стояв і стояв, напружуючи останні сили.
У цей час його стара мати поверталася додому з хмизом. Кам’яний міст хитався од вітру, і жінка нахилилася, щоб подивитися вниз. Ай-я! Упав кам’яний стовп! Міст от-от міг розвалитися! Як його потім полагодиш?
Умить кинула вона свій хмиз і — пу-тун! — стрибнула у воду. Побачивши матір, Паньвань вигукнув:
— Матусю, іди, я і сам витримаю!
Зрозуміла мати, що син уже давно стоїть тут, і сказала з любов’ю: — Ні, синку, тобі одному не втримати, міст уже хитається. Я допоможу тобі!
І вона вперлася головою і руками у звід моста. Тепер вони стояли вдвох, мати і син, одне проти одного в крижаній воді і підтримували міст. Минуло кілька днів. Повз міст плив рибалка і помітив під ним два кам’яних стовпи, схожі на людей. Він придивився і побачив, що це стоять Паньвань і його стара мати. Вони перетворилися на кам’яні стовпи і міцно підперли міст. Рибалка побіг до села і покликав народ. Люди дивилися на кам’яних героїв, і сльози котилися в них з очей і капали в річку.
З того часу міст біля Пінцзивея називається Мостом Матері і Сина.
