Подвиг Гао Ляна

Недалеко від Західних воріт столиці Китаю Пекіну тече прозора річка Чанхе. Через неї перекинуто кам’яний міст, що з’єднує дві великі дороги — Північну і Південну. Старі люди називають цей міст Гао Лян цяо — Міст Гао Ляна.

От що розповідає давня легенда.

Це сталося за давніх часів, у той рік, коли полководець Лю Бовень тільки-но починав будувати Пекін. Нелегкою була ця справа: тисячі каменотесів готували каміння, десятки тисяч візників, мулярів, тесль перевозили колоди і кам’яні брили, клали стіни, вкривали дахи — будували нове місто. Колись на цьому місці була велика водойма, яку називали Кухай — Гірке море. Сотні тисяч грабарів працювали багато днів і ночей, щоб засипати його і вирівняти дно. Але сталося нещастя. Владика всіх морів, річок і озер, Лунван, зажадав від людей подарунка — сто найкрасивіших дівчат Пекіну! Правитель міста — мудрий і справедливий Лю Бо-вень розсердився і відмовив Лунвану, а той затаїв образу.

Довго думав Лунван, як помститися людям, але придумати нічого не зміг. І він пішов за порадою до своєї бабці.

— Треба осушити всі колодязі в місті, — сказала баба. — Людям не прожити без води. Жінки не зможуть варити рис, чоловіки — місити глину. їм нема чого буде пити. Вони або помруть від спраги, або залишать ці місця.

Зрадів Лунван і узявся до справи: усю воду з пекінських колодязів він перелив у два великих дерев’яних цебра, а цебра навантажив на візок і разом зі своєю бабою повіз геть з міста.

І от містом рознеслася страшна звістка: з колодязів зникла вода! Як тепер жити, як будувати? Пекіну загрожує загибель.

Довідавшись про нещастя, Лю Бо-вень поринув у тяжкі думи. А в цей час біля Західних воріт почувся скрип візка. Лю Бо-вень усе зрозумів. У голові його миттєво виник план порятунку міста. Недарма в народі казали, що Лю Бо-вень знає про усі справи неба і землі.

Правитель велів скликати всіх чоловіків і, коли вони прийшли, сказав:

— Йдеться про життя і смерть пекінців. Для порятунку міста потрібна усього лише одна людина, найхоробріша з хоробрих, найчесніша з чесних, для якої життя народу дорожче за власне.

Якщо вона з честю виконає свій обов’язок, подвиг її буде воістину великим; якщо ж на неї очікує невдача, десятки тисяч людей загинуть, проклинаючи її ім’я! Хто з вас згоден узятися за цю справу?

Вислухавши Лю Бо-веня, уславлені воєначальники і поважні чиновники насупилися, задумалися воїни, притихли торгівці. Правитель міста посміхнувся і хотів повторити своє запитання, але тут з юрби вийшов юнак у одязі простого робітника.

— Я виконаю це! — рішуче сказав він.

— Хто ти? — запитав Лю Бо-вень.

— Я — камедник[1] Гао Лян, — відповів той.

«Так, він годиться для цієї справи, — подумав Лю Бо-вень, — він чесний, холоднокровний і сміливий».

Правитель відпустив усіх тих, що зібралися, і повів Гао Ляна до себе.

— Про те, що я зараз скажу тобі, будемо знати тільки ми удвох, — почув юнак. — Нехай таємниця сховає істину, поки не досягнуто успіху!

Гао Лян мовчки кивнув. Тоді Лю Бо-вень промовив:

— Зараз же, не гаючи часу, бери довгий і гострий спис і вирушай через Західні ворота великою дорогою. Біжи швидко і незабаром наздоженеш двох старих з візком. У візку ти побачиш два цебра з водою. Не пий воду, а списом перекинь цебра! Це вода, якої нас позбавив проклятий Лунван. Старий з візком — це він сам, баба — його зла бабця, а в цебрах — вода з наших колодязів. Не слухай лементу цих старих, розбий цебра, а сам, тільки-но вода з них виллється, жени її до міста. Коли вода потече, біжи щосили назад, не прислухайся до лементу і ревіння, не озирайся на благання. Тільки за сто кроків можеш озирнутися і подивитися. Запам’ятай твердо усе, що я сказав. А тепер іди, рятуй своє місто!

Не попрощавшися з рідними, захопивши із собою лише довгий спис, Гао Лян помчав до Західних воріт. Довго біг він на північний захід і до вечора наздогнав Лунвана. Старий штовхав невеликий візок позаду, баба впряглася в нього спереду. На візку стояли два цебра з прозорою водою.

Утомлений і спітнілий Гао Лян побачив воду, і страшенна спрага почала мучити його. Ніколи ще йому так не хотілося пити! Але Гао Лян згадав про земляків, що чекають воду, і пересилив спрагу. Він підбіг до візка і вдарив списом по цебрах. Спис пробив одне цебро і перекинув друге.

— Пу-пу! Хуа-хуа! — вода бризнула і полилася на землю.

Заплакав тут старий, заголосила жалібно баба, молячи Гао Ляна підняти цебро. Але той, пам’ятаючи наказ Лю Бо-веня, вилив усю воду і погнав її списом у напрямку Пекіна. Спочатку вода потекла струмочком. Гао Лян перестрибнув через нього і побіг уперед. Тепер за ним нуртував бурхливий потік.

І раптом позаду почувся лемент про допомогу, потім долинуло страшне звірине ревіння. Але Гао Лян, не озираючись, біг уперед, а сам рахував кроки: десять… двадцять… п’ятдесят… За ним валилися скелі, ревіли хвилі, шуміла вода. Але Гао Лян, ні на що не зважаючи, мчав уперед! Шістдесят… сімдесят… вісімдесят кроків…

На міському мурі юрмився народ. Усі дивилися на це дивне змагання. Пекінці вигуками підбадьорювали свого земляка… Вісімдесят п’ять… дев’яносто… дев’яносто п’ять кроків… І раптом позаду усе стихло, не стало чутно шуму і плескоту води. Невже вона повернула назад? Отже, Пекін загине? Тисячі й десятки тисяч людей помруть від спраги?!

Жах скував Гао Ляна. Ні! Він повинен повернути воду! І от на дев’яносто дев’ятому кроці Гао Лян озирнувся. Ай-я! Величезний вал води впав на нього і збив з ніг. Мить — і герой зник у хвилях, тільки спис його плив за бурхливою водою…

Так загинув відважний Гао Лян. Але своє завдання він виконав: вода підійшла до міста і наповнила колодязі!

Сміливий Гао Лян потонув, але слава про нього не вмерла — вона живе в легендах і піснях. А мешканці Пекіну на місці загибелі героя побудували міст, який усім відомий як Міст Гао Ляна.